Усі разом підвели очі вгору, навіть Ейнора задерла голову. Із неба спускався паяц, тримаючись за раму змія, бо шнурок, видно, згорів. Приземлившись, він відчепив змія, поправив блузу й довгу шапочку, з якої звисав обсмалений помпон.
— Чому ви смієтеся? — повторив він.
— Я, — отямилася першою Легарія, — я сміюся не з руїн і не з нещастя, а з Заїки Кити...
— Добрий день, — не дав їй закінчити Кадриль.
— Добрий день, — привітався паяц.
— Яким вітром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сів ваш космічний корабель. Що ви тут шукаєте?
— Ми нічого не шукаємо, — авторитетним тоном відповіла начальниця, — а наповнюємо резервуари корабля. І водночас захотіли оглянути місцевість, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?
— Паяц Улюс Тулюс із згорілого театру ляльок. Он що від нього залишилося. — Він махнув довгим обсмаленим рукавом у бік двох зруйнованих колон. — Під руїнами всі мої друзі по сцені, всі іграшки... всі...
— А як же ти врятувався? — запитав Кадриль.
— Я саме літав на змію подивитися на зорі, бо за мурами їх не видно. Я знав дірку в плетінні й полетів. І ось що знайшов, коли повернувся... нічого не знайшов... — Він повів довкола сумними темно-синіми очима й скорботно похитав головою.
— Але скажи, братику, — прогудів Твінас, — що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?
— Ву... вулкани, правда? — хриплим від хвилювання голосом запитав Китичка.
— Тут трапилося те, — відповів паяц, — що повинно було трапитися. Обов'язково, раніше чи пізніше.
— То добре! — знову вихопилось у Китички. — Я... я перепрошую.
— Я їм казав, кричав із сцени театру, що так буде. Маріонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяців ніхто не слухає, від паяців жадають лише сміху та витівок.
— Ви занадто хаотично розповідаєте, — зробила йому зауваження начальниця Легарія. — Чи не змогли б ви тверезіше доповісти про ситуацію?
— Він і без ситуацій розповідає дуже добре, — заперечив Кадриль. — Так, друже, веди й далі.
Останній ріжок темніючого сонця ще встиг освітити біле, мов папір, обличчя паяца і надзвичайно стомлені очі. Коли він знову заговорив, його слова долинали із безпросвітної темряви:
— Все почалося з пташки — спокійної, сумирної, вкритої білим пір'ячком пташки, ха-ха-ха... — В темряві сміх паяца пролунав якось прикро і навіть страшно. — Справа в тому, що така пташка була одна-однісінька на всю планету: коли всі інші птахи вили гнізда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакиті неба, закусивши в дзьобі квітучу гілочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, і того виявилось досить. Першим зацікавилось пташкою місто Омасія. "Негаразд, — сказав володар міста, — що така біла, сумирна, беззбройна пташка літає одна-однісінька і ніхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько візьме та й поцілить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". І на високій вежі поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрість у іншого міста, Онавії: "Ото знайшлися опікуни. А може, ми краще зуміємо піклуватися білою пташкою і охороняти її?!" І вони поставили двох вартових з гвинтівками. Тоді озвався володар третього міста й показав, як він може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтівками і однією гарматою. Після цього, звичайно, і четверте місто не захотіло бути гіршим за інших і на охорону пташки пожертвувало цілий танк...
І як розвели змагатися за безпеку білої пташки, і як почали міста одне за одним озброюватись до самих зубів! І що більше озброювались, то більше вихвалялися: "Ну скажіть: чи ще яке інше місто зробило стільки на благо пташки, як наше? Ми, і тільки ми справжні її опікуни і захисники. Ура нашому місту і ще раз ура!"
А люди в тих містах? Вони геть обідніли, ходили з затягнутими поясами і запалими животами — адже все йшло на оборону пташки, тобто на нові полки солдатів та гори зброї... Ну хто міг повірити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стільки, скільки міг проковтнути семиголовий дракон?
— Оце тобі! — вже не сплеснув, а розвів лапами Кадриль. — Ніхто не повірив би!
— Скажіть, — пробасив Твінас, смокчучи свою люльку, — а де була і що робила сама пташка?
В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.
— Пташка? — Паяц гірко засміявся. — Через ті змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всіх із голови вилетіла. Усі навіть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впізнали б... Ніхто, жодна людина не знала, де та пташка і що вона робить. Може, й справді якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кіт спіймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тією квітучою гілочкою і зварив із неї юшку... Тільки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.
— Картинки? — пожвавішав Китичка. — Як би мені хотілося побачити її на картинці!
— А що було далі? — наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. — Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб інше місто не загарбало і не використало на захист тієї пташки. Отож міста почали відгороджуватись одне від одного — дедалі вищими і щільнішими стінами та дротами, і так усе переплелося, що найменша пташка і та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... — знову гірко засміявся паяц. — То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попіл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якійсь дротинці в огорожі, і вогонь перекинувся б на гору бомб, і вибухи покотилися б по всій планеті...
— А скажіть, — знову запитав Твінас, — хто ж ті проводи підпалив?
Паяц провів очима по чорній пустелі.
— Цього, — він стрепенув обпаленою шапочкою, — вже ніхто ніколи не взнає. Бо тільки я один залишився... один на всю планету.
— А чому ви так вирішили, що ви один? — запитав Твінас.
— Із висоти змія я не бачив ніяких ознак життя на планеті, — пояснив Улюс Тулюс. — А вже від часу вибуху минуло тридцять діб.
— Тридцять днів і тридцять ночей, правда? — уточнив дуже схвильований Китичка.
— Правда, — підтвердив паяц.
— Ой, як добре! — від радості песик так підскочив, що замалим із всюдихода не випав.
Усі здивовано й сердито подивилися на розвеселілого песика, лише Менес дивився кудись убік крізь свої темні окуляри, в яких одне скельце було тріснуте.
— Не дивуйтеся, — пояснила паяцові начальниця, — наш Заїка Смішко не зовсім дозрілий і сміється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тільки подякувати вам за корисну інформацію та ще побажати якнайкращих успіхів у вашому житті. На все добре.
— Щасливої путі, — сказав паяц і похнюпив голову.
— Але, — заворушився Кадриль, — як же він тут залишиться один-однісінький?
— Мені прийшло в голову... — проказав Китичка.
— Я знаю, що тобі прийшло, — Легарія метнула суворий погляд на песика. — Треба дивитися тверезо: в кораблі не тільки немає вільних місць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? — повернулася вона до пілота Менеса.
Та пілот не сказав ні "ні", ні "так". Він і не захитав шоломом, і не кивнув.
— Пілот не заперечує! — вигукнув Кадриль. — Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!
— Ура! — підтримав Китичка. — Він може зручно влаштуватися у "Срібній шишці", там є вільне крісло, ось що мені прийшло в голову.
— Лізь у кораблик, братику, — нагнувся над паяцом Кадриль, — і поїдеш з нами. Вперед!
— Справді? — не міг повірити Улюс Тулюс.
— Що не на єсть справді, — засвідчив Китичка.
— Сядь біля мене, — запропонував Твінас, стискуючи крильцями свій тулуб, щоб звільнити більше місця.
Вперше у паяца засяяли від радості очі, почервоніли бліді щоки. Весело заметлявши рукавами, він хутко вліз у всюдихід і, тримаючи змія, сів на сидіння. Колеса швиденько закрутилися, і незабаром спереду заблищав корпус "Срібної шишки". Мандрівники радісно переглянулися, а Кадриль навіть легенько підштовхнув.
— От побачиш, раз-два — і опинишся на Тандадриці.
— А там знайдеш цілу дюжину лялькових театрів, — вторив Кадрилю Китичка.
— Вони, чого доброго, не поділять тебе між собою, — говорив Кадриль.
— А то ще здорово між собою за тебе почубляться, — додав Китичка.
Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалі похмурнішало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замітав землю біля колеса всюдихода.
— Прошу... зупинитися, — жалібно промовив він.
Всюдихід зупинився, і паяц зліз на землю.
— Ти що-небудь забув узяти? — поцікавився Кадриль.
Паяц мовчки затряс головою, підійшов до задимленого каменя і виліз на нього.
— Мені прийшло в голову, — зашепотів друзям Китичка, — що він хоче перед дорогою посидіти і помовчати, як і ми тоді в лісі біля багаття.
Мандрівники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить і попрощається зі своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорніло, а Улюс Тулюс як сів, так і сидів на камені, втупивши очі в безкраї згарища.
Першим увірвався терпець у начальниці.
— Шановний, — звернулася вона до Улюса Тулюса, — ваш регламент давно закінчився. Не зловживайте терпінням колективу.
Паяц наче й не чув.
— Як я бачу, — пробурчала начальниця, — ми будемо мати ще одного неорганізованого мандрівника.
— Улюсе Тулюсе, — в один голос погукали Кадриль і Китичка, — сідай, поїдемо! Поспіши!
Паяц стрепенувся, немов його зі сну розбудили, і сказав:
— Ви ще тут?... Їдьте без мене, не чекайте.
— Оце тобі маєш! — остовпів Кадриль.
— Братику, що трапилося? — занепокоївся Китичка.
— Я не можу покинути свою батьківщину, — звичайним голосом відповів паяц. — Крім мене у неї більше нікого немає. Як же я покину її в годину нещастя?
Він став на камінь і подивився навкруги. Ріжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочці, і все потонуло в темряві.
— Як же я покину її?.. — повторив Улюс Тулюс.
— Але що ти тут один робитимеш? Один у полі не воїн, — прогув баском Твінас.
— Може, мені вдасться виростити тут квітку або деревце, — відповів паяц.
— А потім що? — запитав Китичка.
— Якщо розквітне цвіт, то прилетить і бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.
— Улюсе Тулюсе, — знову запитав Твінас, — де ж ти візьмеш зернят, якщо навкруги самі попелища?
Улюс Тулюс не відповів — мабуть, не мав чого відповісти.
— А мені, — сказав Китичка, — мені прийшло... — Коли песик замовк, щось затріщало: це він обома лапами відривав свій носик-квасолинку, — ...прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконі в коритці і цвіла червоним квітом. Бери!
Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив із всюдихода і, ставши на задні лапи, подав паяцові квасолинку.
— Дякую, — сказав паяц. — Кращого подарунка і бути не може.
Слідом за Китичкою вискочив із всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось із своєї таємної кишеньки і відрізаючи ножичком.
— А від мене, — сказав він паяцові, — візьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолі, коли вона почне рости аж до самого неба, — пожартував зайчик.
— Які ви благородні! — схвильовано сказав паяц.
— А я, — на диво всім підвелася з місця Легарія, — я вручу ось що!
І вона, відстебнувши значок, урочисто подала його паяцові, не сумніваючись, що почує у відповідь: "Від імені всієї спаленої планети я скажу: ви найблагородніша, а ваш подарунок — з-поміж усіх подарунків найцінніший і життєво найнеобхідніший!"
Та він лише сказав "дякую", та ще й досить байдуже поклав той значок на камінь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жмені так, немов хтось збирався у нього її відняти! "Яке несвідоме створіння!" розчарувалась начальниця.
Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усі сіли назад у всюдихід і рушили в напрямку "Срібної шишки".
— Не було в мене чого йому подарувати, — винувато промовив Твінас. — Хіба що люльку...
— А я хіба рукавичку, — зітхнула Ейнора, яка весь час мовчала.
— Захотілося здихатися рукавички? — ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарія, у якої геть зіпсувався настрій через втрачений значок. — Нікуди ти від рукавички не втечеш, принцесо, нікуди!
Ейнора вся зіщулилась і знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленіючого каменя, на якому сидів паяц; швидко світало, і стало видно спочатку шапочку, потім плечі, рукава, камінь... Всюдихід погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до "Срібної шишки", і лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все світлішою і світлішою, а на тому місці, де зовсім недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений німий знак запитання. Щось прийшло в голову песикові, і те щось було таке важливе, що він потихеньку виплигнув із заднього сидіння "Шишечки" і помчав назад до каменя. Він тільки задасть паяцові запитання, одне-однісіньке запитання, а потім вітром полетить назад до "Срібної шишки"...