Чому таке хистке покриття планети, скоро було вияснено: планету окутувала пластикова плівка. На ній були намальовані ключі, самі лише ключі — від ключика од французького замка до ключа од здоровенного старовинного замка, яким замикали ворота замку.
Пілот почекав, поки всі зійшли на пластикову плівку, і звернувся до Кадриля:
— Начальнику, можете наказати мандрівникам опуститися під покриття. Тим, хто що знайде собі підходяще, — хай візьме з собою на Тандадрику.
— А сумки для тих підходящих речей будуть? — заблищали у Легарії очі.
Пілот мовчки кивнув головою і повів мандрівників до продовгуватого проміжку, в якому поволі крутилося сторчове колесо каруселі з маленькими стільцями: з одного боку колеса вони підіймалися, з другого опускалися.
Пілот почекав, поки всі підійшли ближче до колеса, і звернувся до Кадриля:
— Начальнику Кадриль, у вашій волі заборонити чи дозволити спуститися мандрівникам у склади планети.
— Увага! — ляснув по планшетці начальник. — Всі до одного спускаємось під покриття планети. А пілотові наказую залишитися на поверхні і налагодити радіозв'язок з планетою Тандадрика. Суворо попрошу, щоб, коли ми повернемося, було приготовлено рейсовий корабель!
Пілот тричі кивнув головою, цим показуючи не лише начальникові, але і всім, що мудрішого наказу ніхто не придумав би, а референтка від себе додала:
— Конструктивний і...
— ...і схожий на мавпячий, — закінчив голос, той само невловимий хриплий голос.
Начальник від люті скам'янів.
— Хто сказав?! Хто вимовив?! — розлючено подивився він довкола. — Хто сміє глузувати з... — Він був зібрався вже сказати "з мого авторитету", та швиденько передумав: — ...моєї референтки?!
— З мене? — здивована, запитала референтка.
— Так. Хто сміє назвати мою референтку мавпячою?!
Збентежена Легарія міцно стулила зябра. Мовчали й усі інші.
Начальник відстебнув кобуру револьвера:
— Наказую невідомому голосові заткнутися назавжди або... — Він вийняв револьвер і помахав ним у повітрі. — Або...
— ...посвисти, — відізвався хриплий голос немов із-під землі.
Що тут скоїлося! Усі зареготали. У Твінаса аж пузце затряслось, у Ейнори обидва ряди зубів забіліли, навіть у референтки куточки зябрів засіпалися, навіть скельця в пілотових окулярах веселіше заблищали, і навіть кінчик писка у Китички трошечки піднявся вгору...
Тому, хто оголосив цей наказ, здалося, ніби він на їжака сів. І, щоб спасти свій авторитет, який так похитнувся, він поблажливо посміхнувся:
— Я також люблю гумор... А тепер марш усі вниз! — і, щоб остаточно відновити свій авторитет, він додав: — Оскільки дорога невідома й можливі різні пригоди, начальник спуститься першим!
І тримаючи в лапі револьвер, Кадриль сів у сидіння каруселі і пірнув униз. Одне за одним сідали й інші мандрівники, поки залишився один Китичка. Він хотів повернутися в корабель, але пілот Менес загородив йому дорогу й рукою в рукавиці виразно показав на проміжок. Песик байдуже повернувся до каруселі й поринув у невідомий світ, який таївся під синтетичним покриттям з безліччю намальованих ключиків.
Залишившись на самоті, пілот Менес здійняв тріснуті окуляри і довго-довго дивився на порожні стільці каруселі, які все крутилися і крутилися. Очі у нього були блакитні й сумні, як у паяца із спаленої планети.