Знову розповіді про самих себе

Кадриль докинув у вогонь добрий оберемок хмизу, вогонь підскочив так високо, як ніколи, і всі знову зібралися розповідати про себе і послухати інших, одначе думки всіх були за таємничими дверцятами, де самотній пілот обстежує всередині корабель. "Як воно буде? Що з того вийде?" — кожне питало себе.

— Говори, Ейноро, — першим отямився Кадриль. — Вперед!

— Знай, твоя історія така незвичайна, — промовив Китичка, — що нікому і в голову не прийшло б, що таке могло трапитися!

— Далі моя історія була ще незвичайніша, — пообіцяла лялька. — Та... на чому я зупинилася?

— Там, — пригадав Твінас, — де забула замкнути шафу.

— Ах, так!.. Одного вечора таке трапилося, що прибиральниця, стерши з полиць пил, вийшла й забула замкнути шафу...

— Ось як? — здивувалася жаба. — Ти така ще молода, а вже з ознаками склерозу. Адже ти раніше казала, що двері забула замкнути вихователька.

— Хай буде вихователька, якщо цього треба для твого показника або для порядку денного, — гордо відрізала лялька. — Хтось витер пил — вихователька, прибиральниця, куховарка чи прачка — і забув замкнути шафу. Цього я тільки так довго й чекала! Бачте, я остаточно вирішила втекти, будь-якою ціною вирватися із тієї скляної коробки, тому незабаром я вже одягла подорожнє вбрання, взула спортивні хромові черевички, не забула навіть шовкові рукавички...

— Шовкові рукавички до дорожнього костюмчика і спортивних черевичків?! — поглузувала жаба. — Ну й смак! Фе!

— Рукавичок я не надівала, а несла у валізі разом з бальною сукенкою і коштовностями, шановна жабо, — дуже холодно відповіла Ейнора, — попросила б вас "фе" покласти в свою сумку, мені воно не потрібне.

— Кі-кі-кі, — не стримався песик.

— Чіпляючись з полиці на полицю, я вибралась із шафи, — розповідала далі Ейнора, — і рушила в невідомий світ, який я так хотіла побачити зблизька. О, коли б я знала, які тяжкі чекали на мене випробування, я спутала б собі ноги оцим шнурочком, — вона сіпнула за шнурочок для черевиків, що ним була підв'язана у неї нічна сорочка.

— Ти все сказала? — запитала жаба.

— Звичайно, не все! — відрубав за ляльку Кадриль. — Говори, Ейноро, слухаємо тебе всі до одного!

Він знав, що каже: скоса позираючи на дверцята корабля, зайчик помітив, що вони трошки прочинені — хоч пілот і вивчав схеми та інструкції, він теж хотів послухати Ейнору.

— Дякую, — кивнула лялька Кадрилю. — Отож вибралась я із шафи, вистрибнула в світлиці у вікно, перелізла через паркан дитячого садка й подалася світ за очі... Блукала я вулицями і площами, заглядала у вітрини, на статуї і колони — все мені було нове, і я не могла навтішатися волею... Та не звиклі до ходи ноги швидко стомилися, валіза відтягувала руку, нові черевички нестерпно тиснули... а тут де взявся худий бездомний собака...

— Іграшковий чи неіграшковий? — серйозно запитав Китичка.

— Справжній вовкодав, — відповіла Ейнора. — Я злякалася і кинулася тікати від нього, а він за мною навздогін, я бігла що було сили, по бездоріжжю, поки не опинилася за містом... Побачила я лісок, вскочила туди і сама не пам'ятаю, як вилізла на сосну. Повісила на гілку валізу...

— З валізою в руці ти вилізла на дерево? — здивувалася жаба. — Хто в це повірить? Чи, може, ти акробатка із цирку?

Зауваження жаби справді було до речі, і всі слухали, що тепер відповість горда Ейнору? Ширше прочинилися дверцята корабля, гучніше стала смоктати люлька Твінаса, вище встало вухо Кадриля.

— Живучи в шафі, — відповіла Ейнора, — я навчилася лазити із полиці на полицю не гірше за акробатів із цирку, тому я і на дерево змогла б вилізти, хоч би валізи у мене були в обох руках.

— Оце так, — аж лапками сплеснув Кадриль, — утерла носа нашій фіфі.

— Кі-кі-кі... — прорвало песика.

— Врятувавшись від собаки, — повернулася до свого оповідання Ейнора, — я полегшено зітхнула і навіть задрімала, зручно влаштувавшись на густій незасніженій гілці. Вранці я прокинулася, вся задубівши від холоду, і тут зрозуміла, що я надто легко одягнена для мандрування взимку... Я злізла з дерева і відкрила валізу, щоб вийняти теплий светр та шерстяну спідничку, і раптом почула кроки. Підвела очі: до мене наближалися два розбійники; на головах у них були капронові панчохи, щоб їх ніхто не впізнав. Далі все відбулося дуже швидко: один вирвав у мене з рук валізу, другий вмить здер з мене одежу, зірвав з шиї низочку перлів, навіть вирвали у мене біляві коси — щоб продати в перукарню... Поспішаючи, вони згубили рукавичку, тому в мене є одна. Та найстрашніше на мене чекало в майбутньому... Закінчивши свою чорну роботу, вони обидва підозріло подивилися на мене, і один сказав: "Вона може на нас поскаржитись, тоді нам не минути тюрми". — "І я так гадаю, — погодився другий, — треба так зробити, щоб вона ніколи не змогла нас ні побачити, ні впізнати". І не встигла я й охнути, як мене вдарили по очах... очах кольору незабудок... щоб я вже ніколи-ніколи не змогла їх розплющити...

Пінгвін Твінас кинув короткий, але гострий, мов голка, погляд на повіки Ейнори, які почали сіпатися.

— Стривай, стривай! — знову виникла підозра у жаби. — Чого розбійникам боятися, щоб їх не впізнали, коли, як ти сказала, на голови у них були натягнуті капронові панчохи?

Китичка з Кадрилей перезирнулися між собою: справді, розумна та жаба!

— Запитання цілком правомірне, — спокійно відповіла лялька. — У одного з розбійників, коли він витягав усе з валізи, розірвалася панчоха і вилізло його обличчя... А що було далі, можете самі уявити: я, напівгола, блукала по лісу, наосліп брела по снігу, і мені хотілося тільки одного: зникнути, загинути, провалитися крізь землю...

У Ейнори затремтів голос, але вона швидко опанувала себе і підвела високо голову:

— Тепер ви розумієте, що я не можу бути із тієї самої купи, що й ви?! Все.

— Менес, — промовив спокійний байдужий голос.

Усі підняли очі на пілота, який сидів на верхній сходинці.

— Моє ім'я Менес, — повторив він. — Я із тієї самої купи, із тієї самої машини, з будинку, де на балконах рожеві ящички для квітів.

— Може, — піднявся Китичка, — то, може, і бульдог Гог вам руку...

— Ні, — пілот узяв рукав, що звисав порожній, і заткнув його за пояс. — Руку я втратив під час катастрофи. Мене вийняли із кабіни Ту-141 і посадили у вертоліт, не прив'язавши захисним поясом. Пустили вище покрівлі, вертоліт зачепився за ринву, ми перевернулись, я впав на землю і втратив руку. Потім мене викинули геть. Все.

Двері зачинилися, пілот зник. Китичка хотів дещо запитати у нього, та так і застиг з роззявленим ротом.

Тепер повинна була розповідати жаба. Для цієї важливої церемонії вона встигла відповідно приготуватися: поки говорив пілот, вона прослизнула в сумку і вилізла вже напнута мереживною накидкою із манжета школярської форми; спереду накидка була застебнута значком із обдертими літерами.

— Що я можу сказати про себе, — скромно почала жаба, сидячи на сумці, — що я можу додати про себе, в той час коли ми почули стільки чудесних, захоплюючих біографій! Таїти не буду: початок мого життя не був всипаний трояндами, бо доводилося постійно терпіти від сильніших агресивних тварюк. Хто може полічити, скільки кривд зазнала моя тонка зелена шкірка, але, на щастя, мій тверезий погляд і природжені організаторські здібності плюс безупинна діяльність... Шановний Китичко, якщо ви не можете втриматися, щоб не сміятися, просимо висміятися за штабелем, просимо; я не проти почуття гумору.

— Мо... можу стриматися, — заїкаючись сказав песик.

— Що ще, що ще розповісти вам про свою незначну особу? — жаба майже декламувала. — Моє ім'я Легарія, а оцією бородавкою, — вона провела лапкою по лівій щоці, — я заразилася на городі від ропухи, а цей значок я отримала за вдалу організацію боротьби проти пацюків, які тероризували всі іграшки. Моя керівна роль, скажу, не хвастаючись...

— Краще скажіть, — прямо запитав Кадриль, — чим так напхана ваша сумка?

Жаба зблідла зі злості і вже ладна була відповісти чимсь образливим, але стрималась і осміхнулася.

— Шановний старомодний танцю, тобто Кадрилю, — відповіла жаба, — може, ви знаєте таку ж стару приказку: "Не плюй у колодязь, бо доведеться води напитися"?

— Ви хочете сказати, що мені пригодиться ваша розпухла сумка? — перепитав зайчик. — Пусте!

— Космічний корабель "Срібна шишка" готовий до польоту! — раптом пролунав голос пілота Менеса.

Забувши про суперечку та все інше, іграшки схопилися з місць і, не вірячи його словам, дивилися на пілота.

— "Срібна шишка"?! — повторили вони в один голос. — Готовий до польоту? і куди?

— На Тандадрику, — почулася відповідь із корабля.

Загрузка...