Подорож у Тандадрику

У складах

Спустившись униз, мандрівники вилізли з каруселі й опинилися у тамбурі, з якого розходилось кілька довгих коридорів. Високо над головами розстилалося пластмасове небо чи стеля, усіяна білястими ключами й ключиками, а на стінах було намальовано безліч дверей-воріт: від покручених, унизаних коштовним камінням дверець старовинного годинника до дверей гаражів, від садових хвірток до обкованих залізом воріт замку з підйомним мостом... Мандрівники роздивились навсебіч і рушили слідом за начальником в один із довгих коридорів.

Коридор почав ширшати і зробився майже залом, який високі дощані стіни ділили на маленькі комірки з полицями. Одні полиці були завалені панчохами, другі — рукавицями, треті — поливалками для квітів, четверті — гудзиками, п'яті — кольоровими олівцями, і так без кінця...

— Оце тобі так! — першим схаменувся Кадриль. — Наче в магазині!

— І невже все даром, за спасибі? — не могла повірити Ейнора.

— Атож, — солідно підтвердив начальник, — дано офіційний дозвіл брати все, що хочеш.

— Але, — з жадністю обдивилася Легарія, — не бачу дефіци...

Не встигши докінчити, вона поплигала в бік однієї полиці, що стояла віддалік і була напхана хутровими мантіями: лисячими, бобровими, кролячими, соболиними і так далі.

Кадриль також поскакав далеко: він побачив, як блищать уніформні погони, еполети, нашивки і ще щось подібне.

Твінас з задоволенням провів би Ейнору, та, пригадавши, як вона дивилась на пілота своїми зачарованими очима, вирішив не плутатись у неї під ногами — тим паче, що побачив збоку полички, повні люльок.

— Китичко, — нагнулася до песика Ейнора, — ходімо удвох, може, знайдемо щось вартісне.

— Та мені нічого не треба, — затряс головою Китичка, — мені всього вдосталь... навіть забагато.

— То ходімо так собі подивитися, — запропонувала Ейнора. — Тепер, коли я можу бачити, я дивилася б і дивилася б на що завгодно.

І вони удвох попростували до віддалених комірок. Китичка йшов і ні на що не звертав уваги, опустивши голову додолу, а Ейнорині очі, навпаки, бігали з однієї полиці на другу.

— Туфельки! — дивувалася вона. — Рукавички!.. Ніколи не повірила б, що можуть бути такі дивні рукавички!.. Глянь, Китичко, ось ці, з вирізом, видно, для того, щоб джентльмени цілували руку... Сорочечки!.. І яким тільки мереживом не обшиті!.. Китичко, адже нічого поганого не трапилося б, коли б я свою пошарпану сорочечку поміняла на нову?

— Обов'язково поміняй, — підтримав її песик.

— Я і для тебе що-небудь знайду, — пообіцяла йому Ейнора.

— Мені нічого не треба, — повторив песик, відійшовши вбік, щоб не заважати Ейнорі переодягатися і щоб вона сама ще видивилася щось підходяще. Проходячи повз відчинені дверцята, він побачив за ними полиці, на яких лежали самі ранці, і між ними навіть був один з червоним мухомором зверху. Та Китичка швиденько відвернув убік голову і не зупиняючись пройшов далі.

У мандрівників від маси речей, маленьких і великих, просто голови наморочились, рябіло в очах, плуталися ноги між безліччю полиць. Дивно і якось страшно було подумати, що можна брати що тільки хочеш, що тобі заманеться — і навіть без дякую!.. Тому залу не було кінця, проходи між комірками звивалися і розгалужувалися на всі боки, але не було небезпеки заблукати: скрізь висіли дороговкази, які позначали дорогу назад. І скрізь обабіч біліли дверцята з намальованим ключем чи ключиком і надписом, наприклад: "Усе лялькам", "Усе зайчикам" або "Усе для нареченої"... Мандрівники, не встоявши перед спокусою, відчиняли то одні, то другі дверцята і щоразу натрапляли на що-небудь потрібне. Ось Твінас знайшов ящичок з повною колекцією люльок, потім дуже зручний ціпок, щоб спиратись на нього, натрапив навіть на колекцію кубиків — на жаль, кубика з розгаданим срібним трикутником між ними не було. Несучи ящичок з люльками і спираючись на ціпок, він уже збирався повертатися назад, коли побачив дверцята, а на них надпис: "Усе для пінгвінів".

— Хай тобі сто лих! — розхвилювавшись, прогудів товстун і натиснув на ручку дверцят.

Його малесенькі очиці забігали по полицях — так багато тут було необхідних, говорячи словами Легарії, життєво необхідних штучок. Ось на одній полиці лежить ціла купа запасних ніг! Твінас несміливо пошукав там і знайшов таку, яка майже не відрізнялася від його здорової ноги; тремтячими від хвилювання крильцями стягнув танку, яка ледве трималась, і приставив нову ногу. Кляп! — міцно присосався її липкий кінець — і Твінас відчув, що він упевнено стоїть на двох міцних ногах!

— Жодних люльок! — залепетав товстун, сп'янівши від щастя і махаючи поношеною тапкою.

Він ще подививсь і знайшов жилетку: спереду білий пух, на спині темно-синя і вся блищить; коли він, сопучи, натяг на себе жилетку й застебнув її, відчув, як жилетка облягла його, немов гумова. Підійшовши до дзеркала, — між іншим, у кожній комірці висіло по дзеркалу, — Твінас побачив, що він став тоншим і наче підріс... Він ще подивився на всі боки і побачив маленький телевізор з ручкою, щоб можна було його носити, а ще надувне гумове крісло. Твінас, недовго думаючи, надув крісло, поставив перед телевізором і, зручно сівши, почав уважно дивитися жахливий детективний фільм... Здавалося, ніби йому нічого не бракує — ні вигод, ні щастя, та очиці у Твінаса були невеселі. А на найцікавішому місці фільму, коли сищика почали душити два злочинці, Твінас загудів баском:

— Та хай...

І задрімав, хоч жилетка йому добре тиснула... Отож, ясна річ, Твінас не чув, як по сусідству все перерив на полицях Кадриль. Він уже встиг облітати десятки комірок і знайти там дуже потрібні речі, не взяти які було б просто нерозумно! Ну як ти знехтуєш іще однією планшеткою з блискучими, неначе золотими, обшивками? А як ти не візьмеш уніформної шапки з перламутровим козирком, кокардою і помпоном із золотих ниток?! Його стара уніформна шапка — лише бліда тінь нової шапки!.. А ще унизаний монетами пояс із справжнім маузером? А чобітки з м'якими підошвами і кавалерійськими острогами? А чемоданчик "дипломат" — начальник без нього не начальник!.. Нарешті він, як і Твінас, натрапив на дверцята з написом: "Усе для зайців", а за дверцятами — полиці із запасними частинами. Кадриль приладив собі перед дзеркалом нове вухо, додав ще нові, найдовші, які пощастило знайти, вуса. Тільки притулив — і вони вмить приросли до щік, не нахвалишся! Потім Кадриль знайшов клей і заліпив таємну кишеньку — адже в піджаку-уніформі є справжні внутрішні кишеньки, а ця лише тебе компрометує, ось як!.. Було, було на що подивитись у дзеркалі, і коли дивився, то ще й наспівував:

Та найщасливішою за всіх була, звичайно, Легарія: стільки дефіцитного добра! Це не жалюгідні відходи із сміттєвоза, якими вона була напхала свою торбу... І вона як залізла в одну комірку, то не могла вибратися звідти, поки не перерила все до кінця: стільки нових речей і всі потрібні, все треба б узяти, всі страх як життєво необхідні — ось хоч би набір капелюшків, а ще ткані й плетені шарфики, срібні й латунні брошки, а про сумочки, валізки, саквояжі, торбинки годі й казати!..

Є добро, є куди це добро поскладати, лише немає... немає... Легарія тоскно зітхнула: нема попутника, джентльмена, який ішов би поряд і ніс її сумку. Ах, коли б була і така комірка, в якій попід стінами стояв цілий ряд джентльменів, а ти вибрала б собі найдостойнішого з-поміж них... "Нічого, — заспокоїла себе, — ще попереду Тандадрика, і джентльменів там буде вдосталь!.."

Китичка, залишивши Ейнору переодягатись, довго блукав плутаними переходами між дверима, зрідка підводячи очі на надписи: "Усі картинки", "Усе для ігор", "Усе для собачок", "Усе для мандрів", "Усе для банкетів"... Зрештою зацікавився одними дверцятами — "Усе для карнавалу" — зацікавився тому, що йому спало на думку: "Якщо є "Усе для карнавалу", то, може, десь має бути і "Усе для суті"? Справді, якщо тут усе є, то чому не може бути і суті!.. Та скільки він не бігав і не придивлявся, нічого схожого не знайшов і вирішив повернутися до Ейнори й запитати у неї про одну суттєву річ...

Китичка знайшов Ейнору за навстіж розчиненими дверима "Усе для молодят". В одній руці вона тримала модний спортивний костюм, у другій сукню для нареченої, довгу й білу як сніг.

— Ейноро, — звів на неї очі Китичка, — скажи мені одну річ...

Та лялька запитала сама:

— Порадь, Китичко, ти мені: яку сукню краще надіти? Весільну? Мандрівну? Чи, може, спортивні джинси, як ти гадаєш?

— Що б ти не наділа, тобі все личитиме, — відповів песик. — Усе тобі личитиме... Ейноро... — і тихо вийшов із комірки.

Усміхаючись своєму зображенню в дзеркалі, Ейнора наділа і скинула, наділа і знову скинула, і ще раз, і ще...