Корабель "Срібна шишка" знову долав простір. Китичка зручно лежав на м'якому шарфику, ретельно прив'язавшись захисним поясом, а Кадриль, прив'язавшись шнурком, усе розпитував у свого друга:
— Ти мені скажи, тільки нічого не приховуй: чи ти про все розповів пілотові? Чи ти не змовчав про те, хто тобі дав сірники? Хто тобі їх силоміць засунув, хоч ти і дуже не хотів їх брати? Чи ти сказав?
— Не сказав, — прошепотів песик, трошки лукаво примруживши одне око.
— Оце тобі так! — з прикрістю вдарив лапами зайчик. — Він не сказав! Кращого не придумаєш!
— Сірники, — знову зашепотів песик, — тут ні до чого. Не в них... суть.
— Суть?
— Суть у тому, — відповів Китичка, — що із "Шишечки" сипались іскри, наче з нашого багаття, коли, бувало, вкинеш гілочку ялівцю, пам'ятаєш?
— Ось... як! — від подиву Кадриль аж рота роззявив.
— Та ще є суттєвіша суть, — таємниче шепотів далі Китичка, — що планета згоріла внаслідок своєї вини.
— А чи я тобі не казав! — мало не підскочив Кадриль. — Я тобі раніше від пілота сказав!
— Але, — зітхнув Китичка, — і сірниками бавитися заборонено.
Вони обидва замовкли, а Легарія саме в цей час відкашлялась: ось-ось виголосить урочисту демаскуючу промову. Ейнора, все ще нічого лихого не передчуваючи, зняла з руки рукавичку, а сищик так стягнув захисний пояс, що він ледь не перервався.
— То, кажеш, іскри? — знову запитав Кадриль.
Китичка відповів не зразу. Він заплющив очі, помовчав і тоді повільно-повільно промовив:
— Так, іскри... Я сам їх бачив. Розумієш, Кадрилю, іс... іск... іск... — Раптом він схлипнув, із одного ока його викотилася сльоза й, наче сполохана в акваріумі рибка, попливла вгору, на стелю. А Кадриль просто знавіснів і почав співати.
Наш Китичка може плакати,
Плакати може наш Китичка,
Може наш Китичка плакати,
Плакати може, я сам бачив!
— Угамуйся ти, живий хаосе! — увірвався терпець у начальниці, бо вона вже збиралася роззявляти щелепи для урочистої промови, — неначе дитина із ясел! Коли ти порозумнішаєш? Фі!
— Але Китичка знову може плакати! — вигукнув Кадриль. — Ви розумієте: мій друг знову плаче! Он, гляньте, яка сльоза на стелі!
— Плаче? — запитала Ейнора, яка, звичайно, не зрозуміла суті. — О Китичко, ти плачеш, бо тебе мучить совість, бо і ти думаєш, що ти гірший за інших?.. То послухай мене: я від тебе й на волосину не краща, а ще гірша! — Горда Ейнора високо підняла голову, так високо, як ще ніколи не підіймала. — Насправді я не втекла ні з якої шафи, мене просто викинули у сміттєву машину разом з іншими відходами!
— Ви чуєте? — заверещала Легарія. — Коли я зібралась її демаскувати, то вона сама...
— Мовчи! — гаркнула на неї Ейнора. — Не про тебе і твої демаскування річ!.. О Китичко, я набагато гірша за тебе, бо прикинулася, ніби я знатного роду і заможна втікачка. І ніякі розбійники на мене не нападали.
— А все-таки, — загудів товстун Твінас, — все-таки ви побували у скляній шафі!
— Ну і що, що побувала? — пересмикнула плечима Ейнора. — Побула ні довше й ні менше, ніж інші нові ляльки. А після того мене тягали і рвали хто хотів і скільки хотів. Якщо ви хочете знати, мене називали Мурза Шарпачка — такою я і була, лише там, у лісі, я встигла умитися снігом і помити собі руки. А ім'я Ейнора я собі присвоїла від однієї мазухи з дитячого садка.
— Вона, — поспішила все викласти Легарія, — украла у мене із сумки другу рукавичку, яку я була знайшла в смітті на машині і яка була речовим доказом, що вона ніяка не втікачка, а так само викинута, як і всі!
— Нічого я не крала, — відказала Ейнора і стягла з руки рукавичку й шпурнула її Легарії. — Подавися ти з усіма своїми речовими і неречовими доказами! — Вона знову повернула свої тремтячі повіки до Китички. — То ти бачиш, Китичко, яка я бридка і наскільки гірша за тебе! Не плач більше.
— Коли так, — товстим як ніколи голосом пробасив Твінас, якому навіть розум сищика не допоміг збагнути суть хлипання песика, — коли так, — повторив він і так розхвилювався, що люлька вішала у нього із дзьоба й повисла під стелею, поруч із сльозою Китички, — то я тож усе розповім про себе. Чого доброго, я ще гірший за вас обох, чого доброго, я найгірший за вас усіх! Совість у мене така нечиста, як оця тапка, а чого доброго, ще брудніша! Я втратив ступню не тому, що гнався за страшним карним злочинцем, а тому, що так насидівся перед телевізором, що ожирів, як годований кабан, і... і моя ступня не витримала моєї ваги, зламалася... А люлька... — згораючи від сорому й не сміючи подивитися в сторону Ейнори, тихіше додав сищик, — смоктати люльку я перейняв від справжнього сищика на ім'я Шерлок Холмс, коли його показували по телевізору, як він гнався за страшним великим карним злочинцем... Тепер ви знаєте, який я пустий барабан...
Не встиг Твінас замовкнути, як підскочив, наче його хто голкою вколов, Кадриль і обвів усіх палаючими очима.
— Подумаєш! — вигукнув він. — Занадто вже ви всі непристойні, та куди вам!.. Якщо вже хочете знати, то другого такого жахливого, такого непоправного злочинця, як я, немає, не було і не буде на жодній планеті! Бо моя таємна... тобто не таємна... просто ця моя кишенька виникла не тому, що моє хутерце розірвав справжній бульдог Гог, а тому, що я це хутерце сам розірвав, чухаючись і відганяючи бліх... Ось як! — і щоб показати, як він чухався від бліх, почав так завзято обома лапами дряпатися, що замалим не роздер останнє вухо і не відірвав останнього вуса. А після цього, не знаючи куди подітись, кинувся до стелі і приніс Твінасу його люльку. Він приніс би Китичці і його сльозу, та подумав, що не варто.
— Ну що ж, — обізвалася і Легарія, вражена загальним запалом, — якщо вже створилася така ситуація, то і мій обов'язок висловити кілька самокритичних зауважень. Зізнаюся, що і я не із святих, хоча не можу похвастати такими неподобствами, про які ми почули з уст інших товаришів... Хоч я від народження холоднокровна і з тверезим розумом, та все ж не уникла кількох стихійних збочень, та якщо таке взагалі мені не властиве, тож не варто і рота роззявляти. — Вона вже шкодувала, що піддалася загальному запалу. — Тому пропоную пригадати мій благородний жест, коли я подарувала паяцу свій унікальний значок і лишилась з незастебненою накидкою, що її до цього часу не маю чим зашпилити. Хай цей мій благородний вчинок урівноважить ті хаотичні збочення, що їх допустились інші товариші...
Її дальших просторікувань уже ніхто не слухав.
— От бачиш, Китичко, — сяючи від радості, нагнувся до песика Кадриль, — яка вона... повтори те таке дивне слово.
— Суть, — вимовив Китичка.
— Тепер, — подумавши, додав Кадриль, — і я вже зрозумів, що воно таке, та суть. Це те... те, яке ще таємничіше за таємну кишеньку.
— Атож, атож, — закивав Китичка писком, обліпленим пластиром. — Я бачив таку картинку: розкрита морська черепашка, а з неї висунулось щось ніжне й голе... із твердого, міцного панцира... може, то суть?
Вони обидва замислились і вмовкли, а за мить Китичка сором'язливо попросив:
— Чи не витяг би ти із нашого таємного сховку мій найдорожчий скарб? і недогризочок хімічного олівця. Мені прийшло в голову, що я забув там дещо зазначити... тільки я поки не скажу що.
— Будь ласка, можеш не говорити, — знову прикро вражений, сказав зайчик, відстебнув, засунув лапку і із самого споду таємного сховку вийняв згорнений папірець і недогризок олівця.
Песик, так щоб ніхто не бачив, поклав папірець на бильце крісла і, встромивши олівець в обмотану лапу, заходився щось виводити. Кадриль чемно відвернувся і загородив його своєю спиною.
— Вже, — сказав песик, повертаючи обидва скарби, з яких один знову опинився на споді кишеньки.
— Як ти гадаєш, — проговорив, щось думаючи, Кадриль, — чому лише пілот не сказав ані слова, коли все ми про себе розповідали? Може... може, руку він втратив не під час катастрофи вертольота, а її в підвалі пацюк одгриз чи переломив який хлопчисько.
— Ні, — затряс головою Китичка, — пілот Менес не з таких, щоб брехав. Він швидше дасть відрубати собі єдину руку, ніж збреше.
— Занадто він уже скритний, — повів кінцем вуса Кадриль.
— Зате який він справедливий. І чемний, і... і...
Тут песик занепокоєно засовався, тоді навіть піднявся на обмотаних лапах, скільки дозволяв захисний пояс. Щось надзвичайно важливе прийшло йому в голову, що він від хвилювання аж відкашлявся, поглянув на всіх великими очима і якомога голосніше промовив:
— Дуже прошу ви... вибачте, що я відразу вам не подякував. То кажу зараз: щиро дякую.
— Нема за що, — пробасив Твінас.
— Е! — не погодилася начальниця. — За виховну роботу! І за...
— За вашу доброту, — тихо сказав песик.
— Увага, — почувся голос пілота Менеса, — "Срібна шишка" опускається на попутну планету, щоб відрегулювати бортову систему.
Під час цієї об'яви у Твінаса випала люлька і стукнулась об підлогу, бо щось упало із стелі, поцілило якраз у голівку люльки й вибило її із дзьоба пінгвіна. Такі великі і важкі сльози у Китички...