Кадриль, мов корок, вилетів із підземелля надвір. Тут знову змагаються сонця, котре переможе своєю зеленістю інші, квітки повертають до них свій розпущений цвіт. За далеким пагорбом аж до сяйва біліє пара королівських лілей... "Невже я так довго пробув у підземеллі?! — аж не вірив собі Кадриль і, незважаючи на небезпеку, кинувся на верхівку пагорба, подивився в яр — і весь аж отерп. У цю мить нитка зовсім розмоталася, випорснула із кишеньки і кінець її звився у повітрі...
"Срібна шишка" підіймалася в повітря!
Товариші не дочекалися його, бо довше і чекати не могли; навкруги корабля загрозливо скупчилися голови квітів, занепокоєно тріпотіли пелюстки, тремтіли маточки, витягувались... Корабель стрілою шугнув угору, а під ним звивалася павутинка, яку важко й побачити... Так, товариші зрозуміли план Кадриля, все зробили як слід — а ось він, замість того, щоб схопити клубочок і обмотати нитку кругом себе, прогавив і відпустив її із кишеньки, як останній роззява... Все, кінець. Усе через той проклятий танець, через сон, через якесь безтурботне забуття... А може, це були чари?.. Та пізно про це думати... Що ж, що ж могло б його врятувати? Мов несамовитий, дивився Кадриль кругом себе, мов потопаючий, який шукає соломинку, щоб ухопитися... Поблизу нього нічого не було, тільки та велика квітка, яка так ніжно пестила маленьку квіточку. Кадриль у відчаї притулився до її міцного стебла і кілька разів погладив своєю лапкою, ніжно, пестячись, як ота маленька квіточка.
— Спаси мене, — прошепотів він крізь сльози, — допоможи мені, зроби чудо! Дивись, он підіймається мій корабель, віддаляються мої товариші... спаси мене, благаю тебе!!
Чи йому від сліз у очах замерехтіло, чи справді квітка похитнулася і нагнулася?
— Адже я там, у підземеллі, відмовився служити вашим ворогам, відмовився зробити вас знову іграшками, відмовився у них залишитися! То дозволь мені, дозволь звідси вирватися до своїх товаришів, зроби чудо!
Він знову ніжно й нетерпляче погладив стебло.
І сталося те, чого й уві сні не побачиш, на що він і на волосину не сподівався: квітка схилилася над Кадрилем, обняла його двома пелюстками, підняла вгору, а потім, випрямивши стебло, сильно відштовхнулась і полетіла в небо, в самісіньку височінь... "Невже, — аж дух затаїв Кадриль, — невже вона несе мене до корабля?.." А квітка неймовірно швидко підіймалася й підіймалася, ось уже досягла кінця нитки. Кадриль мерщій ухопився за неї, витяг з кишеньки мішечок і прив'язав до нього нитку, сам заліз у мішечок, звідси прив'язав нитку до другої ручки, обхопив кінці, щоб не лишилося жодної шпарини... А квітка так витяглася, що її стебло стало як нитка. Кадриль устиг причепитися саме вчасно й відчув, що його вже несе вгору, його вже тягне "Срібна шишка"! Врятувався!.. Його пойняла така радість, така шалена веселість, що у нього з уст просто полинула пісенька:
Я сам квітку переміг,
Жорстоку квітку переміг я,
Квітку жорстоку я переміг,
Жорстоку...
Тут до нього долинув якийсь дивний звук: за стінами мішечка наче щось луснуло — так лускає струна у скрипці, коли рветься. "Що це могло бути? прислухався Кадриль. — Може, це квітка так зі мною прощається? Так воно і є!.." і він кінчив співати ще веселішим голосом:
...жорстоку квітку я сам, сам, сам!
А коли минули перші веселощі, зайчика обсіли тривожні думки: хоч би не перервалася тоненька нитка, хоч би не прорвався мішечок, хоч би не відірвалися ручки мішечка, хоч би він сам знову не замерз на бурульку і, найголовніше, хоч би по путі знову не трапився метеорит і не обірвав нитку...