Першим заговорив Китичка.
— Друже, дозволь розв'язати тобі на лапі нитку... — і зубами почав розплутувати нитку на лапі Кадриля, який сидів поруч. Вони удвох вмостилися в одному кріслі. — Знаєш, ти... ти і сам не знаєш, який ти!
— А де шило? — занепокоївся Кадриль. — Оце тобі! Як уткнув, то воно там і залишилось.
— Чудово ти з ним обійшовся, — похвалив Твінас, який спостерігав боротьбу крізь шпарину в дверцятах. — Це тому, що ти зумів знайти ахіллесову п'яту.
— Але я колов не в п'яту, а в щупало! — не зрозумів Кадриль, що мав на увазі Твінас.
Встигла оклигати і Легарія.
— Дивлячись тверезо, — сказала вона, — не такий страшний чорт, як його малюють. Те, що ви називаєте роботом, було не що інше, як телевізійне зображення, тому так легко було його перемогти.
— О, цього ще бракувало! — образився Кадриль. — Зображення! Я до нього навіть лапою був доторкнувся!
— А всмоктування "Срібної шишки" теж було зображенням? — блиснув очицями Твінас.
— От безсоромниця, — розсердився і Китичка. — Навіть спасибі не сказала!
Легарія второпала, що занадто далеко зайшла.
— Звичайно, — заговорила вона далі лагіднішим голосом, — я не заперечую заслуги Кадриля і оголошую йому персональну подяку від імені начальниці.
— Запізно! — з презирством кинула їй Ейнора й додала: — Кадрилю, щире тобі спасибі за те, що ти врятував "Срібну шишку"!
— Нема за що, — скромно відізвався Кадриль, а в серці відчував безмежне задоволення.
— Як нема за що! Є за що! Та ще і як! — з гордістю за свого друга сказав Китичка.
— Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб віднині Кадриль став нашим начальником? — запитала Ейнора. — Китичко, порахуй голоси!
— Ми... миттю! — в запалі заїкнувся песик, підіймаючи забинтовану лапу. — Три голоси: мій, твій і Твінасів.
— А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарія? — знову запитала Ейнора. — Рахуй, Китичко, рахуй!!
— Один голос: Легарія голосує сама за себе, тільки обома ла... лапами, — захлинувся від сміху песик.
— Легаріє, — заявила Ейнора, — ми тебе усуваємо від обов'язків начальниці!
Легарія, не вірячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зів'яла під своїм захисним поясом. У неї навіть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слів; навіть не витиснула з себе "не зчиняйте хаосу", не вимагала "тверезо дивитися", не згадала про свої заслуги та організаційні здібності. Китичці навіть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальниці і так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, — це фланелева накидка на плечах і згадки про кращі дні свого життя.
А Ейнора проголосила:
— Кадрилю, віднині ви наш начальник!
— У... у... ура! — затупотів від радості Китичка.
— Оце... оце... на тобі... оце... — тільки й міг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у кріслі, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека відокремитися від тулуба і полетіти до стелі.
— Начальнику Кадриль, — пролунав чіткий і спокійний голос пілота, — чи всі пристебнули захист пояси? Чи скрізь порядок?
— Начальнику, — тихенько повторив Китичка, а очі в нього так і бігали, так і сяяли від радості. — Начальнику, начальнику Кадриль!
Кадриль угомонився, перестав соватись по кріслу, сів як слід і, несміливо крякнувши, звелів:
— Пасажирко Легаріє, міцніше затягніть захисного пояса!
Легарія глипнула на нього спідлоба, нічого не сказала, але пояса поправила. Кадриль відчув себе вільніше й сміливіше. А Китичка, який не знав, що й робити з радості, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком і зашепотів:
— Бачиш?!
— Бачу! — теж пошепки відповів новий начальник.
— Знай! — додав песик.
— Знаю.
— Та чи ти знаєш, що я вимовив наше заповітне слово? Тоді, коли ти боровся на східцях? — розхвилювавшись, пригадав Китичка. — Чи ти чув?
— Чув. Я був уже зовсім на краю загибелі, а коли почув, кинувся, як лев!
— Частенько ми користуємося своїм слівцем, правда?
— Коли... це життєво необхідно, — відповів Кадриль.
— Кі-кі-кі, — засміявся песик. — Ти уже заговорив, як Легарія!
— Починаю тверезо дивитися, — поглузував із себе Кадриль, і обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.
Вони посиділи трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, і тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:
— Хочеш, задам тобі одну загадку? Відгадай, яким ти віднині повинен бути?
— Я? — Кадриль став серйознішим. — Певно, дуже... мм... правильним?
— Ні.
— Кмітливим?
— Ні.
— Обачним?
— Теж ні!
— То, може, діяльним?
— О, і не це!
— Ну то поважним?
— Ні, ні, ні!
— Гарним на вигляд? Грізним? Спритним?
— Та ні ж!
— Тоді я не знаю, — здався Кадриль.
Насилу стримуючись, щоб не захіхікати, Китичка зашепотів:
— Холоднокровним!
— Хе-хе-хе... — пирснув сміхом начальник, але одразу перестав сміятися, посерйознішав: адже віднині йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячці! Як же він зможе вимагати дисципліни від інших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комірець: чи не вистріпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же він вимагатиме від інших, щоб були акуратні, коли сам нечупара?..
Отак-то. Через нові турботи він і не помітив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бік, що вона збирається йому щось сказати, та ніяк не наважиться.
— Начальнику Кадриль, — нарешті покликала лялька.
— Так, я слухаю, — повернув у той бік вухо начальник.
— Я хотіла б, — невинно попросила Ейнора, — трошки порадитися щодо моєї забитої потилиці. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.