Подорож у Тандадрику

Офіційне рішення

— О-о-о-о-о-о! — прокотився вигук по салону, коли у дверях кабіни показалася шапка з гербом, золотом прикрашений мундир і кобура з револьвером.

— Друже, чи ти... ошалів? — вигукнув Китичка, захлинаючись від зачарування. — Швидше сідай у крісло і дай мені помацати іграшковий пістолет і подивитися на сумку.

— Це не сумка, а планшетка, — пояснив йому Кадриль, діставшись до крісла.

— А що в тій планшетці? — зацікавився песик.

— Таємнича схованка, — прошепотів Кадриль.

— Але не таємничіша за нашу таємничу кишеньку? — з надією повернув писка Китичка.

— Ммм... — промимрив Кадриль саме так, як пілот Менес. — Бач, тут... схована схе... ма.

— Це... схе... схе... — не подужав песик вимовити дивне слово. — А що воно має означати?

— Це означає, — набурмосив лоба Кадриль і потарабанив нігтем по планшетці, — це означає... мм... що тут все зафікс... зафіксоване.

На цей раз Китичка не смів запитати про ще одне нове слово: він відчув себе дуже відсталим у порівнянні зі своїм освіченим другом.

— А чи я міг би, — попросив песик, — помацати ручку іграшкового пістолета? І подивитися на хлопавки?

— Ну й сказав! — Кадриль навіть відкинувся на спинку крісла. — Це не іграшковий пістолет, а справжнісінький револьвер. і заряджений він не хлопавками, а кулями! Пах — і готово!

— Ого... — скривився песик. — Який ти!..

— Це ще не все. — Кадриль кинувся до срібної ручки. Він, трохи хвилюючись, сіпнув ручку на себе, і від стіни щось відокремилось — кришка чи не кришка, а опустилось і стало чудове крісло з вузеньким столиком спереду. Біля столика було приладнано дзвіночок, пляшечку з освіжаючим напоєм, ланцюжок для олівця, футлярчик для записної книжечки та інші речі, необхідні, щоб командувати. Мандрівники здивовано стежили, як командир зайняв свій пост і прив'язався захисними поясами, гарно прикрашеними зірочками.

— Це... знущання... наді мною... я... протестую... — простогнала Легарія і знову заридала, витираючи краєм накидки сльози.

Кадриль відстебнув планшетку, поторкав схему, витяг записну книжечку й олівця, прикріпив їх до столика, старанно застебнув планшетку, поправив шапку і оглядів пасажирів. Китичка дивився на нього і очей не зводив, вії у Ейнори тривожно тремтіли, а личко горіло від нетерпіння: вона чекала вістей із кабіни пілота. Люлька Твінаса знову була прилипла до стелі — лише порожній дзьоб від здивування був роззявлений. А Легарія все схлипувала, все плакала.

Кадриль хотів подзвонити в дзвіночок, щоб вона вгамувалась, та посоромився.

— Прошу уваги, — заговорив він до пасажирів. — Є важлива і не дуже хороша новина.

— Яка новина? Кажи швидше! — підганяв Китичка.

Всі мандрівники занепокоїлись.

— Поспішати теж нема чого, — попередив колишній гарячка. — Ми повинні гуртом порадитися,, що нам робити далі. — Тут він не витримав, щоб трохи не прихвастнути: — Пілот Менес пропонував мені одному вирішити, але я хочу знати думку всіх.

— Дуже правильно! — підтримала Ейнора.

— Ось який мій друг! — засяяв від гордості Китичка.

Ображена Легарія захлипала на все горло, і командир змушений був задзвонити дзвіночком:

— Попрошу тиші!

Він терпляче почекав, поки всі заспокоїлися, і заговорив далі:

— Ви вже знаєте, що метеорит збив наш корабель з путі. А тепер він і зовсім згубив... загубив... — Кадриль хвилю подумав і згадав: ...орієнтир.

— Але я не знаю, що воно за орієнтир, — наївно зізнався Китичка. — Поясни мені, друже.

— Орієнтир — це... це... такий знак, який показує путь, — насилу знайшов відповідь командир, трохи незадоволений, що песик задав йому таке важке запитання.

— Тоді виходить, — не вгамовувався Китичка, — що значок випав із корабля і тому ми його згубили, правда?

Кадриль аж упрів і зсунув з лоба шапку. Ну й Китичка! Через свою нетямучість зробить дурнем іншого!

— Не зовсім так, — відповів командир. — Згубити орієнтир — це значить... значить...

Несподівано йому прийшла допомога.

— Китичко, — віднявши від очей мокру накидку, втрутилася Легарія, — який ти нетямущий! Якщо було б сказано "згубили шлях", то ти знову запитав би, чи шлях не випав із корабля, як носовичок з кишені...

Китичка, наче йому хто дав по писку, ледве не поліз під крісло, а командир поволі пояснював далі:

— Не маючи орієнтира, пілот летить наосліп, і може статися так, що ми не лише ніколи не долетимо до Тандадрики, але й загинемо. Тому ми повинні вирішити: чи летимо далі, чи повертаємось назад. Чекаю вашого офіційного рішення.

— Оф... офіційного? Що воно таке? — знову мимохіть бовкнув Китичка.

На цей раз Кадриль розсердився не на жарт: цей Китичка просто непоправний! Задає і задає запитання... Та відповісти треба було, і він знову замекав:

— Офіційне — це... це... ммм... таке рішення, коли...

Допомога знову прийшла звідти, звідки командир найменше сподівався.

— Справді так, — сказала Легарія, вже висушивши свої сльози, — офіційне рішення, коли всі прилюдно висловлюють свою думку.

Здивований Кадриль вдячно поглянув на колишню начальницю, яка так, без жодного користолюбства, простягла йому лапу допомоги.

— Отож кажіть свою думку. Пілот чекає на остаточне рішення. — Він узяв олівця й розгорнув записну книжечку, хоча і сам не знав навіщо.

Час минав, але всі мовчали: може, мандрівників налякав блокнот з олівцем, а може, слова: "Офіційне рішення". У командира упріла потилиця, і, щоб заспокоїтися, він трохи відпив освіжаючого напою.

— Шановний командире, — почала Легарія, — чи не буде нахабством, якщо я запропоную скористуватися вже випробуваним напрямком годинникової стрілки?

— Нахабством не буде, — кивнув командир, і Легарія сказала:

— За стрілкою починає Ейнора.

Ейнора прикусила губу, щоб не вихопилося лихе слово на адресу жаби.

— Ейноро! — квапив командир і навіть стукнув олівцем по столу.

— Пропоную, — сказала Ейнора, — ніколи не повертатися і летіти далі, хоч би що там було!

— Пінгвіне Твінас! — звернувся командир.

— Як на мене... я приєднуюся до думки Ейнори... — і, блиснувши очицями на Ейнору, яка м'яла в руці рукавичку, додав: — Летимо далі.

— Мандрівнику Китичко!

Слово "мандрівник" із уст друга вкололо песика, наче голкою, але він почував, що завдав клопоту командирові своїми нерозумними запитаннями, отож одразу відізвався:

— Я пропоную...

Вже ладен був сказати "летіти далі", як в уяві постала засніжена галявина в лісі, затишне потріскування вогнища, по-хазяйськи складений хмиз і велика тепла шапка, в якій вони з Кадрилем — наче лелечата в гнізді — по-дружньому весело теревенять, сміються, погойдуються. Ніколи не було і хтозна, чи може бути краще десь, як там, серед білих наметів снігу, між високими таємничими соснами, біля своєї ялинки, що краща, ніж на картинці!.. А дзвіночок з крижаним сердечком, а пір'їнка з синім боком, а шалений їхній танок серед ночі!.. Як хороше вони дружили, як хитро придумали таємничу кишеньку, а він довірив другові віршика про Кікіліса, який обсмалив дзьобика... А коробочка сірників з гребінчастим півником на ній... Коробочка сірників тільки для того, щоб підпалити хмиз, а не всю чужу планету! Боже, боже, як їм обом було там хороше, і не пекла його страшна провина, і не було лютішого звіра, ніж бульдог Гог... Ах, були б вони дочекалися, поки розтане сніг, були б обжилися в зеленій гущавині — як на одній картинці гномики, може, й хатку збудували б, ще гостиннішу, ніж у їжака, з сердечками на віконницях...

— Мандрівнику Китичко, чекаємо вашого офіційного рішення!

"Вашого рішення"... — жалібно зітхнув Китичка. А там, біля вогнища, Кадриль йому був сказав: "Щоб я більше не чув ніякого "ви"!

— Пропоную, — тихо промовив Китичка, — повернутися назад.

Командир від несподіванки аж олівця випустив із лапи, він сторч повис на ланцюжку. Оце тобі! Оце рішення його друга! Це вже справжнє свинство!

— Це ваша остаточна думка? — зайчик суворо подивився на Китичку.

— Оста... остаточна, — заїкаючись, вимовив песик. — Пробачте, але я... я не можу не хотіти повернутися назад... я нічого не можу з собою зробити, щоб не хотіти повернутися назад, Кадрилю, бо мені прийшло в голову...

— Попрошу... вірніше, наказую залишити своє "прийшло в голову" при собі, — холодно обірвав його командир і повернувся до Легарії: — Ваша думка?

— Я, звичайно, пропоную дивитися тверезо, — негайно відповіла жаба. — Ризикувати — не грати. Ситуація занадто загрозлива, холодний розум велить повернутися назад. Але, якщо командир накаже летіти вперед, я обидві лапи підіймаю за його думку, бо вона найсправедливіша і найпередбачливіша.

— Підлабузниця! — презирливо кинула Ейнора.

— А мені на зауваження Шарпачки наплювати! — відрубала жаба.

— Ви... — хотіла скочити Ейнора, але, прив'язана поясом, залишилася на місці, болісно стиснувши губи.

І тут голос, незнайомий голос, пошепки, але виразно вимовив:

— Зелена груба шкура!

— Хто це сказав? — зашкварчала жаба. — Я не подарую! Я вимагатиму сатисфакції!

— Дзень, дзень, дзень! — пустив у роботу дзвіночка командир. — Тиші! До порядку! Кінчайте... дискусії!

Він і сам не міг дотямитись, як йому спало на думку таке доречне слово. Всі одразу вмовкли.

— Тепер моя черга сказати свою думку, — сказав командир. — Я сам пропоную летіти далі. Все. Тепер порахуємо голоси... Твінас, Ейнора, Легарія... Мій голос... За. Проти — Китичка.

— Чотири за, один проти, — підсумувала Легарія.

"Один проти", тобто Китичка, відчув себе зовсім незатишно. "Я справжній егоїст, — був прикро вражений песик. — Я думав лише про себе, а не думав про інших. Недаром друг сердиться на мене".

В цей час командир устиг одстебнути захисний пояс і залишити пост, щоб зайти в кабіну пілота і повідомити про офіційне рішення мандрівників: летіти далі, летіти, що б там не було, вперед і лише вперед! А коли він повернувся назад із кабіни пілота, міг сміло йти по підлозі: "Срібна шишка" сіла на попутну планету. Видно, щоб знову поповнити запас того нещасного кисню чи наново залатати дірку, яку вибив метеорит...