Вже добрих півгодини сиділи іграшки навколо вогнища, встигли зігрітися, дехто навіть подрімав, а розмова якось не в'язалась, і тому зайчикові було ніяково — адже він господар вогнища!
— Оце тобі! — підскочив він, наче вжалений. — Мовчимо, ніби води в рота понабирали. Нас цілий гурт, ялинка прикрашена, вогнище он як гарно горить, хмизу хоч одбавляй, сірників, — він стукнув себе по грудях, — теж вистачить, то... то даваймо що-небудь придумаємо!
— Що тут при такій страшній ситуації і придумаєш, — відмахнулася жаба.
— А мені прийшло в голову, — сказав песик, — що нам треба познайомитися.
— Ну от! — знову підстрибнув зайчик. — Правда! Ми обов'язково повинні познайомитися. Хай кожен з нас візьме й розповість про себе.
— Але щоб було все по порядку, — обізвалася жаба. — Я в своєму житті проводила не одні збори і добре знаю, що все робиться за порядком денним.
— Який тобі порядок денний, коли зараз ніч! — здивувався песик.
— Хай буде порядок нічний, — посміхнувся зайчик.
— Кі-кі-кі... — засміявся песик.
— Фе, яка ти несерйозна фірма, — скоса глипнула на нього жаба. — Отож повторюю ще раз: розповідати треба по черзі, за годинниковою стрілкою. Почнемо з того, хто запропонував розповідати, від зайця.
— Від мене? — збентежився зайчик. — Оце тобі, від мене, ну якщо від мене, то від мене. Значить, я — Кадриль...
— Кі-кі-кі... — знову не втримався песик.
— Чого насміхаєшся? — спалахнув зайчик.
— Хіба ти не знаєш, що кадриль — це назва танцю? — запитала жаба. — Танцю, що хтозна-коли вийшов із моди.
— Ні... я не знав, — зізнався зайчик. — Мене не питали, коли вибирали мені ім'я. А тепер — маєш. Танець.
— Мені прийшло в голову, — підвівся песик, — якщо ім'я танець, то можна ім'я змінити. Хай буде Шейк, Рокенрол або ще який...
— Або Полька, — спробувала посміятись і жаба.
— А мені подобається і Кадриль, — образившись, заперечив зайчик. — Ще як були у мене обидва вуха, я чув, що старі речі знову входять у моду, то буде модне і моє ім'я... Тільки я хотів би хоч раз побачити, як ту кадриль танцюють. А я сам... сам жив у коробці-одиночці, один раз мене везли на триколісному велосипеді, двічі я катався на справжній каруселі, а раз навіть їхав на справжньому поїзді, і хтозна-скільки разів я ще їхав би, може, всю країну об'їхав би, якби не принесло в гості бульдога Гога...
— Буль... будь... бульдог Гог? — запнувся від хвилювання песик. — Що ти кажеш! Такий з тупуватим хвостом і ще тупішою мордою?
— Тупий він був з усіх боків, — підтвердив зайчик. — Притягся у гості і як схопить мене за вухо і ну волочити по кімнаті... ось відірвав вухо і вискуб вуса, тільки одного вуса я й спас...
— Зовсім не одного, а цілих півтора! — поправив песик.
— Та ще хутерце мені розірвав... ось! — Засмучений зайчик жалібно провів лапкою по лівій стороні грудей.
— Зате у нас є таємна ки... — замалим не проговорився знову песик, та так вчасно і міцно прикусив язика, що квасолинка аж хруснула, тобто не квасолинка, а ніздря. А щоб викрутитись, він голосно закікікав: — Кі... кі...
— Фе! — знову з відразою вигукнула жаба.
— Через того лютого бульдога я й попав у машину, а потім у купу, зітхнув зайчик.
— Який збіг, який неймовірний збіг! — не міг надивуватися песик. Адже це той самий бульдог Гог... постривай! Чи ти часом не з того будинку, де на балконах стоять фіолетові ящички для квітів?
— Так, фіолетові, — підтвердив зайчик Кадриль.
— Ви... ви... виходить, — песик аж захлинувся, — ми обидва з того самого...
— Що це тут робиться? — перервала їх обох жаба. — Ми ясно домовилися: будемо говорити по черзі, по одному, за годинниковою стрілкою. А вийшов справжній хаос!
— То... пробачте, — зніяковів песик.
— Прошу, але щоб цього більше не було, — попередила жаба. — Заєць Кадрилю, чи ви вже все сказали, що повинні були сказати?
— Може, і все... — з сумнівом сказав зайчик.
— Чому "може"? — здивувалася жаба. — Що б це було, якби стрілка годинника то йшла, то не йшла? Кажіть прямо: все чи не все?
— Все, — промимрив зайчик і так подивився на песика, що з його очей можна було зрозуміти: "Ти бач, як хазяйнує біля мого вогнища!" — Правда, пригадав, — понад усе я любив уночі пускати стрілу...
— Таку з наконечником? — запитав песик.
— Так, з гумовим наконечником. Ляп! — і приклеїлася в ціль. Я так надресирував лапу, що міг би змагатися зі справжнім ковбоєм... Уже все, все, — він поглянув на жабу.
— Слово надається пінгвінові, — об'явила жаба.
— Твінас, — пінгвін розплющив одне очко, потім друге, — моє ім'я Твінас. Я вже згадував раніше, що я товстий, вайлуватий і не дуже спритний...
— Кі-кі-кі... — не стримався песик, але, знову глянувши на суворо стиснуту пащу жаби, вдав, що кашляє: кхі-кхі-кхі...
— Тому, — розповідав далі Твінас, — щосили намагаюся ворушити мозком, а як прикушу люльку, то мозок у мене вертиться, як дзига. Мене навіть прозвали сищиком Твінасом — і то не лише тому, що я любив дивитися по телевізору фільми про злочинців, а тому, що я сам розплутував загадки не одного великого злочину. Ступня... я її втратив, переслідуючи відомого карного злочинця, а без неї важко рухатися, отож я і розтовстів.
— Та ви ж казали, — пригадав песик, — що розтовстіли тому, що поламався заводний ключик.
Перед тим як відповісти, великий сищик посмоктав люльку.
— Щира правда, — сказав він, — переслідуючи карного злочинця, я втратив ступню і поламав ключика, вірніше, поламав інший негідник, щоб я його не наздогнав. Ну, а кому потрібен сищик без ступні? Все.
Тепер надійшла черга говорити песикові. Він розхвилювався, хляпнув вухами, облизав ніздрю, вірніше квасолинку, і відкашлявся.
— Слово пілотові, — об'явила жаба.
— А... я? — остовпів від подиву песик. — А го... годинникова стрілка?
— Хоч я тебе й попереджала, — сказала жаба-розпорядниця, — але ти безупинно заважаєш іншим і зчинив такий хаос, що я, аби покарати тебе, позбавляю тебе слова. Просимо пілота.
Винуватець сумно опустив мордочку.
— Оце тобі! — ляснув хворостиною по штабелю зайчик. — Будеш тут заправляти біля мого вогнища та ще наказувати моєму другові! Диви, яка правителька знайшлася! Хто тебе просив?.. Говори, друже, говори і кікікай, щоб аж щоки рвалися!
— Як же це? — поглянула на всі боки жаба. — Адже ми проти хаосу та безладдя, правда? Пілоте, говоріть!
Пілот мовчки похитав шоломом.
— Твінасе, — звернулася жаба до пінгвіна, — підтримай мій порядок! Адже ми прийшли сюди з тобою разом.
Відповіді вона не дочекалася: пінгвін Твінас дрімав чи вдавав, що дрімає; очиці сховав за повіками, люльку — під крило, тапку — під живіт.
— Говори, — звелів песикові Кадриль. — Вперед, друже!
— Ну гаразд, — здалась і жалібно потягла носом жаба. — Я хотіла навчити порядку й дисципліні, щоб не було безладдя, щоб, коли настане небезпека, ми уміли б дружно захищатися й атакувати... Та якщо вам не потрібен мій досвід організатора, можете поводитись як вам заманеться.
— Чому? — по-дружньому відізвався песик. — Нам ще дуже пригодиться твій досвід... Та чи тобі не приходило в голову таке: адже ця ніч новорічна, то чому б нам не посміятися, не поговорити, не повеселитися досхочу, без ніяких порядків денних і стрілок?
— Хай вона ще заїкнеться про стрілку! — знову схопився за хворостинку зайчик.
— Чого це ви зчепилися, як два півні-забіяки? — мирно прогудів басок Твінаса.
— Правду кажучи, — промовила жаба, — через ту стрілку... — вона боязко глипнула на хворостину в лапі зайчика, — мені і з голови випало, що сьогодні Новий рік. Тому прошу у всіх пробачення, а зараз...
— ...зараз, — вихопився керувати зайчик Кадриль, — буде говорити песик!
— Китичка моє ім'я, — сором'язливо почав песик. — Про бульдога Гога я вже сказав. Але він мені тільки ніздрю зірвав, а хвоста відірвав бешкетник хлопчик Рімас. і стало мені так тяжко, так тяжко, що я вимовив одне слівце, — він змовницьки підморгнув Кадрилю, — і сусідська дівчинка Рута замість ніздрі приліпила мені квасолинку, а замість хвоста пришила китичку від скатертини, тому і прилипло до мене це дивне ім'я Китичка... Кі-кі. Може, і все?
— Ні, не все! — встав з місця Кадриль. — Запам'ятайте, якщо коли з вами скоїться біда, то він не вагаючись віддасть і квасолинку, і китичку, і все, а йому навіть слова надати не хотіли!
— Я вже казала, що шкодую, що так трапилося, — пробурчала жаба. — А чи зараз я можу об'явити, що слово надається ляльці?
— Звичайно, можеш! — по-приятельськи вигукнув Китичка.
— Дякую. Зараз буде говорити лялька.
Лялька заговорила не зразу: видно, вагалася — говорити чи мовчати далі. Вона стягла з руки свою єдину рукавичку, знову натягла, повернула до вогнища тремтячі вії і поволі встала. Відблиск вогню окрасив її вицвілу нічну сорочечку в рожево-оранжевий колір.
— Не думайте, — сумно заговорила вона, — ні, не думайте, що я із тієї самої купи! Я... я сама сюди прибігла, просто з міста. Ніхто мене не викинув, ніхто не вивіз, ніхто з машини не висипав... ні! — трясла і трясла головою лялька.
Вона вмовкла, здивовані іграшки теж усі мовчали, і навіть сухі гілочки у вогнищі перестали потріскувати.
— Пробачте, — перебив сумну мовчанку Китичка, — але ми ще не довідалися... — Раптом він пригадав сувору розпорядницю і прикусив язика.
— Перебивай скільки хочеш, — аж занадто лагідно підбадьорила його жаба. — Всі перебивайте, неодмінно!
— Що це, вона знову з викрутасами! — вигукнув розпачливо Кадриль.
— Якщо в новорічну ніч усе дозволено, — покосилася на зайчика жаба, — то чому не можна і з викрутасами?
Відповідь була така вдала, що у зайчика аж губа одвисла.
— Я хотів тільки вам нагадати, — закінчив свою річ до ляльки Китичка, — що ми ще не взнали навіть вашого імені.
— Ейнора, — сказала лялька.
— Рідкісне ім'я, справді рідкісне, але гучне, — похвалив Китичка. — Навіть дуже гучне й дуже красиве.
— І правда, кращого імені ще й чути не доводилося, — пробасив Твінас.
— Справді? — проясніла лялька. — Але... я все одно не з тієї самої купи! Я із скляної шафи із світлиці дитячого садочка. Моє місце було на середній полиці, і жодна дитина не мала права до мене доторкнутися!.. Дівчатка, бувало, зберуться біля скляних дверей, очей відірвати од мене не можуть і просять, благають виховательку: "Ах, дозвольте хоч її пишні шовкові коси погладити... сукенку, рукавички помацати... хоч покласти та поставити її, щоб побачити, як у неї замружуються і знову розплющуються очі кольору незабудок!" А вихователька їм: "Ідіть звідси! Ви ще її заляпаєте, подряпаєте, упустите! Ейнора занадто гарна й розкішна, лялька, щоб з нею гратися, як з ганчір'яним куклачем. Подивіться — і досить". Бувало, деякі дівчатка аж плакали з досади, що я така недосяжна — немов принцеса на скляній горі. Я спочатку страх як пишалася, що мене так цінують і охороняють, але чим далі, тим більше почала набридати мені глуха скляна стінка... і така взяла мене заздрість до звичайних ляльок — яких носять, якими граються, навіть яких і кинуть, і насваряться... і зрештою мене огорнув такий сум, така нудьга, що коли одного разу вихователька забула замкнути у шафі двері...
— Чшшш! — застережливо зашикав зайчик Кадриль і чуйно нашорошив вухо.
Всі стали прислухатися: недалеко раз і вдруге зарипів сніг. А потім і зовсім виразно затупотіли погрозливі кроки.
— Ховайтесь! — звелів Кадриль. — Швидко!
Жаба схопила сумку й намірилась шаснути під нижню гілку ялинки, але дорогу їй перепинив пілот.
— Тут небезпечно, може, знову рубатимуть ялинку, — він показав їй на сокиру.
Пінгвін Твінас юркнув у сніг, Китичка простяг Ейнорі вухо, щоб вона вхопилася за нього, і потяг її за корч, Кадриль хапав лапками сніг і засипав вогнище, тоді, схопивши забутого шарфика, притулився за стовбуром сосни, жаба з сумкою упхнулася в кущ ялівцю, а пілот наче крізь землю провалився.
За мить від затишного вогнища лишилися тільки накиданий сніг, купка хмизу, сокира і кубик з нерозгаданою сіро-срібною трикутною загадкою.