Пошук слідів

Колія то тяглася прямо, то звивалася, наче струмок. Вона привела на пустир і зникла. Ніяких інших слідів!.. Жодного знаку! Корабель наче розтав у повітрі.

— Яка думка у начальника з приводу цього? — поцікавилася референтка.

— Я думаю, що... — швиденько випалив начальник, але опанувавши собою, поволі повторив: — Я гадаю, що "Шишка" звідси полетіла.

— Полетіти корабель нікуди не міг, — заперечив Твінас, — бо тоді був би слід від вертикального положення корабля.

Раніше Кадриль вигукнув би: "Дивись який розумник!" — і ще й у лапи заплескав би, а зараз він відчув себе приниженим.

— Слід, — устряла в розмову референтка Легарія, — жуки могли так загребти, що не лишилося б і знаку. Я тієї думки, що корабель полетів. А яка ваша думка, пілоте джентльмене?

— Джентльмени не заперечують дамам, — відповів пілот.

— Ах, який дипломат! — грайливо посварилася нігтем референтка. — Ви завжди так кажете, що нічого не скажете.

— Треба, — озвався Твінас, — піти назад тією самою колією і ще уважніше дослідити її.

— А як вирішить начальник? — запитала референтка.

— Мм... — начальник, думаючи, заторохтів у кишені гудзиками. — Гадаю, треба дослідити колію. Вперед... тобто назад.

Четвірка повернулася тією самою дорогою, ще уважніше оглядаючи кожен клаптик землі, грудку, камінчик. І знову нічого, зовсім нічого, хоч ти що роби! Від придивляння у всіх почало наморочитися в голові.

— Я далі не можу йти зігнувшись, — урвався терпець у референтки. — Так чи інакше, я інвалідка через ті пацюкові зуби, і мені життєво небезпечно іти згорбившись.

— На мою думку, далі шукати не варто, — вирішив начальник. — Одне з двох: "Срібна шишка" або полетіла, або її знищено...

— ...або її закопали, — хрипко прошепотів Твінас і ткнув люлькою в землю. — Подивіться.

Всі забігали очима по тих місцях, на які вказувала люлька: прим'ятий кущик трави... пісок... другий кущик... а з-під нього... з-під нього струменить перемішане з піском повітря!

— Чи це часом не пилосос дме? — стукнуло в голову Кадрилю.

Всі четверо відразу взялися розгрібати землю довкола повітряного фонтанчика. Розгрібати було неважко: пісок був свіжорозпушений, а пучок трави гарненько стромлений — видно, недавно було копано й закопано.

— Хоч би знайти "Срібну шишку" цілою, — занепокоївся начальник, риючи лапами неначе лопаточками.

— Невже, — сумно здивувався Твінас, — немає нічого важливішого за "Шишку"?

— А що може бути ще важливішим? — здивувався начальник.

— А чи живі й здорові Ейнора з Китичкою? — тихо відповів товстун.

Начальник відчув себе засоромленим і промимрив щось незрозуміле. І тут йому знову кинулась на підмогу референтна.

— Я всіма чотирма підтримую начальникову думку, що немає нічого важливішого, ніж непошкоджена "Срібна шишка", — сказала вона. — Адже без корабля Ейнора, і Китичка, і ти, Твінасе, і ми всі загинемо! Катастрофічно загинемо!

— Це я і хотів сказати, — з гідністю кивнув головою начальник і оглядівся навколо. — Аби тільки не напали жуки!

— Ви хочете сказати, що комусь із нас треба йти у розвідку? — шанобливо запитала референтка. — Чи можу я запропонувати свою кандидатуру?

— Так, я призначаю вас у розвідку, — підтвердив начальник.

— Слухаю, іду на пост, — приклала лапу до зябрів референтка і покульгала на горбок, безмірно задоволена, що викрутилася, щоб не копати.

Проривши чимале місце, вони побачили складений сухий хмиз — рівно і прямо, наче палочки.

— Ось де відповідь на головоломку, — промовив товстий сищик. — Цими палками жуки перевернули "Шишку" і, можливо, навіть штовхали її, щоб котилася вперед.

Вони вийняли палки, і знизу заблищала срібна верхівка корабля, а потік затхлого важкого повітря, яке виштовхував пилосос, замалим не збив з голови начальника шапку.

— Хто там? — запитав стурбований голос Китички.

— Усі свої! — пробасив Твінас.

— Ура! — долинув крізь вузеньку шпарину в дверях радісний вигук. Потік повітря припинився, двері прочинилися ширше, і виліз обліплений пластиром песик.

— О мій друже... тобто начальнику... живий-здоровий? — скоромовкою запитав він Кадриля.

— Так. Ще трохи живий і ще трохи здоровий, — посміявся начальник.

— То добре! — просвітлів не лише писок, а й пластир.

Тепер усі поспішали поставити палиці так, щоб по них спуститися до дверей і проникнути в корабель. Найбільше трудився Твінас і весь час пронизував очицями двері корабля. Нарешті він не витримав:

— Чи ви не забились, коли вас котили? Чи здорова Ейнора?

Лялька не відгукнулася: може, через той шум під час роботи вона не почула тихий, сором'язливий басок. Зате бадьоро відізвався Китичка:

— Ми були б добре побилися, але встигли прив'язатися захисними поясами. Насилу-силу встигли!.. Друже, я прив'язався до твого пульта, чи ти не сердишся на мене... Чи не сердитесь? Чуєте? — ізсередини корабля почувся начальників дзвіночок.

— Було б за що сердитись! — весело випалив начальник, уже перелазячи поріг корабля. В цю мить над ямою нагнулася голова розвідниці-референтки і вниз глянули великі, як покришки од горшків, очі.

— Жуки! Сила-силенна жуків! — прохрипіла жаба і, не стримавшись, розлючено викрикнула: — Самі лізете в корабель, а мені ні слова!.. Я ризикую життям, добровільно йду в розвідку, а вони... а вони...

— Фі! — кінчив за неї Ейнорин голос із салону корабля.

Іншим часом референтка їй цього не подарувала б, але зараз вона стрімголов лізла по хмизу вниз, ближче до дверей. Коли вона пролазила в двері корабля, сипонув пісок: краї ями обсіли безліч жуків, які задніми ніжками так гребли пісок, що він хмарою летів на корабель. На краю ями, ставши на свій живий килимок, височів старезний володар, який кволими жестами командував тими, що сипали пісок.

— Десять... дев'ять... — пролунав спокійний, як завжди, голос пілота.

— ...вісім... сім... п'ять... три... два... один! — перескакуючи через цифри, скоромовкою підхопили мандрівники, сподіваючись таким чином прискорити зліт корабля.

— ...сім... шість... п'ять... — немов годинник, вибиває повільний такт Менесів голос, — ...чотири... Повідомляю: хмара піску надто густа, корабель із ями злетіти не зможе.

— Цього ще бракувало! — підскочив начальник, забувши про холоднокровність, таку необхідну начальникові. — Я їм!.. — Він кинувся до дверей.

— Друже, куди ти? — занепокоївся песик.

Та Кадриль уже відчиняв двері, не звертаючи уваги на піщану атаку. Висунувшись більше, він натягнув на лоба прозорий козирок, щоб не насипало йому в очі, і подивився, що діється навколо. Роздивляючись навсібіч, він розстебнув кобуру і витяг револьвер. Кадриль збирався зробити кілька пострілів у повітря і цим так налякати жуків, щоб вони хоч на мить відступили від корабля, а тоді він пустить їм ще кілька пострілів біля самих клешень і перелякані нападники повтікають у свої нори.

Швиденько зробивши розвідку крізь свій прозорий козирок, Кадриль помітив, що у хмарі піску є просвіт — звідти, де стирчав володар жуків, пісок не сипався. Кадриль виразно побачив побілілі від старості вусики володаря, невеличку сиву латочку волоссячка на грудях і клешні, що ледве підіймались і опускались. Кадриль одразу націлився в ту сиву латочку на грудях. Це прекрасна і, може, єдина нагода перевірити, чи револьвер заряджений справжніми патронами, чи пустими. Адже від цього, кажучи словами референтки, буде залежати його, начальника, авторитет!..

Однією лапою Кадриль тримав револьвер, другою натиснув на курок. Пах! Прогримів постріл, струсонув яму і ніби розвіяв хмару піску, бо в ту саму мить жуки перестали кидати пісок. Навкруги зробилося світло й тихо, а в тій тиші і світлі почало щось тікати — так само, як у підземеллі на планеті квітів. І тут заворушився, захвилювався живий килимок, а накидка Легарії, яка його покривала, зробилася червоною. На ній лежав володар, в якого влучив Кадриль.

— Ось тобі, ось! — відчувши свою силу, Кадриль стріляв і стріляв далі, поки килимок перестав ворушитися. Так, револьвер і кулі були справжні!

Начальник повернувся до салону й оголосив:

— Усе в порядку. Дорога вільна.

— Ура! — вигукнув Китичка. — Адже ти стріляв у повітря, друже, правда?

Кадриль нічого не відповів йому. Він повільно сів у кріслі, сп'янілий від незвичайної битви, поклав револьвер у кобуру, пристебнувся всіяним зірочками захисним поясом. Та лапа, яка стріляла, почала тремтіти: привиділась вся у крові накидка, а у вухах досі ще лунали постріли.

"Нічого панькатись!" — заспокоюючи себе, сказав начальник і налив собі освіжаючого напою.

— Десять... дев'ять... вісім... — знову донеслося із кабіни пілота, тільки голос його був якийсь надривний і тихий.

— ...сім... шість... п'ять... — уловив він знову бадьорі голоси мандрівників.

Загрузка...