У полоні квітів

Важко розповісти, що відчували бідні мандрівники, яких несло в наглухо зімкнутій квітці. Учепившись за маточки, вони лежали, зіщулившись, у темряві, чекаючи, чим закінчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стінами мандрівники чули гул течії, хлюпотіння води; лише Ейнора в своїй подвійній тюрмі нічого не чула. Невідомо, скільки минуло часу, коли нарешті вщух плескіт води, ще за якусь мить квітка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, і пелюстки почали розпускатися...

Мандрівники міцніше обняли маточки, а "Срібна шишка" по розпущеній пелюстці покотилася, наче крашанка, — виявилось, цвіт розпустився біля самої землі. Довго не вагаючись, пілот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потім з підстрибом покотилася сумка Легарії, тягнучи за кінець захисного пояса начальницю, і вони обоє шкереберть полетіли вниз. Твінас і Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх місцях, тоді маточки заворушилися і, немов живі руки, почали відштовхувати їх від себе, поки обидва не загриміли вниз. Цвіт знову зімкнувся, обновився пелюстками, і стебло потягло його назад у свої води, на місце між іншими квітками...

Мандрівники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всередині невеликого ярка, з усіх сторін оточеного пасмом горбів. На жовтуватому небі все ще світило кілька сонць, вони були невеличкі, зеленої гами: темно-зелені, зеленаві, яскраво-зелені, кольору ряски... Пілот протер тріснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набік шолом і пішов до "Срібної шишки".

— Ейнора, — почалапав слідом за ним Твінас. — Як там Ейнора?

Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.

— Треба підсунути палиці, щоб можна було відчинити двері, — сказав пілот.

Вони утрьох з Твінасом нап'ялися і почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; він так і не знав, що з його другом. Де він зараз? Може, лежить на дні в мулі? Адже ясно було чути хлюпотіння води, коли повзла їхня квітка. А може, він перескочив на сусідню квітку й лежить там причаївшись сам-самісінький між безліччю квіток-велетнів? А може, стрибає із квітки на квітку, заблукавши і вкрай знесилівши?.. Ні, ні, гнав від себе похмурі думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповітне слово, маючи таємну кишеньку, ні, ні, ні в якому разі ні!

Довго не піддавався корабель. Коли під нього підклали палиці, щоб підняти, нарешті зрушив з місця, та в цю мить почувся лемент Легарії:

— Гляньте!.. Ви тільки погляньте!

Із-за пагорків, що оточували ярок, витягувались барвисті, гостроверхі, з дебелими міцними стеблами квіти.

— Зна... знаю, — заїкаючись, сказав Китичка, — я їх на картинках бачив, оці... оці дзьобики, але ці набагато більші, справжні дзьоби...

Витягнувшись над пагорбами, квіти понагинали квітки-дзьоби і стали наближатися до ярка. Мандрівники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тільки притулитися до "Срібної шишки" і чекати, що ж воно буде далі. Довго чекати не довелося: квітки, нагнувшись до самих мандрівників, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, і підіймали вгору. Не забули вони і про "Срібну шишку" — один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб відчинив дверцята, витяг звідти Ейнору і так само підняв її вгору.

Далі квіти, зімкнувши пелюстки, згорнули всі підняті вгору над ярком іграшки в одну купу, і тут підповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею іграшки нижче поперека. Потім вилізла ще одна квітка, нагнулася до самої землі і щось поклала: здивовані іграшки побачили, що то ж ваза — велика, з візерунками, кришталева ваза! Звідки ж вона взялася тут, у царстві рослин?..

Тепер квіти опустили дзьоби і поставили всі іграшки у вазу — цілий букет із іграшок!.. А самі оточили вазу вінком квіток і почали кружляти то в один бік, то в другий, плескали пелюстками, наче в долоні, й знову кружляли праворуч, ліворуч — одне слово, ходили по колу. А в самому розпалі веселощів із-за високої гори, що бовваніла вдалині, немов стовп, піднялися дві білі-білісінькі квітки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками — наче королівські лілеї. Ледь нагнувши голови квітки, вони ніби дивилися незрячими очима в ярок і милувалися живим букетом, що танцював по колу...

Іграшки не розмовляли між собою, не охкали, не виривалися із вази: вони були такі приголомшені цим видовиськом, що неспроможні були й слова вимовити. Лише тоді, коли, натанцювавшись і награвшись досхочу, квіти знову полізли за пагорби, коли відступила й королівська пара і навколо запанував спокій, Легарія забідкалася:

— Страшенно здавлює ноги!

— Ейноро, — запитав Китичка, — чи тебе дуже розтрясло у кораблі?

— Краще... ти мене не питай... — тільки й сказала лялька.

— Давайте потерпимо, — спробував утішити всіх песик. — Наш Твінас знайде якийсь порятунок.

— Таж люлька згубилася, — жалібно стріпнув крилами товстун,

— Згубилася! — з досадою процідила Легарія. — То ми тепер усі загинемо через тебе і твою люльку!

— Через... мене?! — оторопів Твінас.

— Тільки через тебе! Коли б тоді, перед вильотом, ти не надумав посидіти і помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетіли б раніше і метеорит не пробив би корабель! І ми не сіли б тут залатати дірку.

— Виходить, що у всьому винен... я? — промимрив украй ошелешений товстун.

— Мені... мені лише зараз прийшло в голову, — заговорив песик, — що, чого доброго, найвинуватіший за всіх буду я.

— А це чому?! — здивувалася начальниця.

— Коли я скочувався по пелюстці, — зізнався Китичка, — я зламав маточку, і тоді квітка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розігралися, та не ми, а я занадто розігрався, — взяв усю провину на себе Китичка.

Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього і тільки й сказала:

— Теж несерйозна фірма.

— Скажіть, — не стрималася Ейнора, — а чи з нами пілот Менес?

— Добрий день, — долинув спокійний голос пілота. — Вам здалося, що мене немає?

— Я? — змішалася Ейнора. — Я лише подумала, що... вас тут немає, і... мені стало неспокійно.

— Вам стало неспокійно, що мене немає поруч з вами? — тихо запитав пілот, повернувши до неї тріснуте скельце окулярів.

— Може, так... може, й ні, — тамуючи страх, недбало відповіла Ейнора.

— Замість того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь організували, — вколола обох начальниця. — Лише я одна тверезо оцінюю наше становище, а в усіх інших у голові сам хаос. Слухати бридко.

— То заткни вуха, — відрізала їй Ейнора.

— Що?! Що ти сказала?! — повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. — Ану повтори свої слова, ти... ганчірка!

— Я лише хотіла сказати, — покірним голосом відповіла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...

— Дивись мені! — насварилася на неї начальниця.

— А ти і не дивись, і не здавайся, Ейноро! — збунтувався Китичка.

Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:

— Не треба, Китичко.

— А от і треба! Чого вона всіх фі... фі... фірмами обзиває...

— Ти... кихкалка! — просичала Легарія.

Ще слово-друге — і, здавалося, іграшки схопляться за грудки. Майже зв'язані, по коліна у воді, змучені, роздратовані, вони штовхалися так, що квіти підняли дзьоби і з цікавістю розтулили пелюстки.

Першим отямився Китичка.

— Про... пробачте, — винувато промимрив. — Але дражнитися теж негарно.

Всі заспокоїлись, умовкли; лише Твінас поблискував своїми очицями, думав і ніяк не міг додуматись, яким чином начальниця Легарія змусила стати покірною таку горду Ейнору. Він так поринув у цю головоломку, що зразу не відчув, як хтось притулився до його крила. Це була бліда щока Ейнори. Лялька заснула, і її голій голівці, видно, було дуже зручно і м'яко на крилі, наче на подушці. А товстун Твінас дивився на щічку, що довірливо припала до його крила, на тіні від сумно опущених вій, на обшарпаний комір сорочки й відчував, як його заливає хвилею незнаної ніжності. Хоч у тапці було повно води і вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врізалася зав'язка, та він почував себе наче на айсбергу, про який постійно мріяв.

"Хай йому лихо! — здивувався Твінас. — Не розумію, що зі мною діється. Ще одна головоломка! — Й одразу запитав себе: — А чому б і мені не подрімати?"

Загрузка...