— Пробачте...
Хто? Чого? Зайчик, спросоння не втямивши що й до чого, підскочив, глянув сюди, глянув туди і, нічого не побачивши, схопився за сокиру.
— Пробачте, чи я не мі... мі... міг би...
По той бік вогнища наче щось невиразне промайнуло.
— Чого вам треба? — суворо запитав зайчик і сховався за штабель, звичайно, не випускаючи із лапи сокири.
На смерть зляканий прибулий метнувся за ялинку.
Після тривалої мовчанки звідти знову почувся несміливий голос:
— Я... я лише прошу, щоб ви дозволили мені погріти біля вогнища ла... лапки.
— Та й тільки? — у зайчика відлягло від серця, і він упустив сокиру.
— Я нічого лихого, — запевняв гість. — Тільки, кажу, лапки... за... замерзли...
— Ану покажися, що ти за птах! — звелів зайчик.
З-під ялинки вийшов песик з якимсь дивним хвостом і ще дивнішою ніздрею.
— Грійся, — дозволив заспокоєний господар вогнища і знову вскочив у шапку.
— А ви, — боязко запитав песик, — ви со... сокиру хапати не будете?
— Ні, ні. Сміло грійтесь.
Песик підступив ще на кілька кроків ближче.
— Я тут уперше, — соромливо зізнався. — Новачок. Побачив здалека, що блищить, і подумав: а може, це їжакова хатка? А може, казкова хатка з великою піччю і віконницями, сердечком зробленими?
— Оце так так! — плеснув лапками зайчик. — Чи не будеш ти із темно-зеленої машини, із тієї купи, вивернутої на сніг?
— Так, із купи, — кивнув головою песик і ще ближче підступив до вогнища. — Але звідки ви знаєте?
— Ще б не знав? Та я сам звідти.
— То... то... м... м... — від хвилювання песик аж почав заїкатися, — то ми обидва іграшки-братики?
— Найсправжнісінькі!
Вони кинулися обніматися, та так міцно, аж у зайчика затріщала сірникова коробочка, що за хутерцем, а в песика хруснула ніздря.
— А тепер, — гостинно махнув лапкою зайчик, — влаштовуйся якнайзручніше і почувай себе як удома. Я вже встиг подрімати.
— І не боїтеся? — здивувався песик.
— Анітрішки! — збрехав зайчик. Адже тепер, коли він був уже не один, він щиро почував себе героєм із героїв...
— І вогнище самі розіклали? — знову не міг надивуватися гість.
— І штабель, і вогнище, все сам... сам і шапку, і шарфика, все!
— Який ви! — з повагою глянув на зайчика песик. — А я геть невдаха, — зізнався він, торкаючись лапкою до свого товстого хвоста і кирпатого носика.
— Та що ти? Коли я тебе побачив, то подумав, що це справжній вовкодав, — знову невинно збрехав зайчик. — Тому й схопився за сокиру!
— Що ви кажете! — прояснів від радості песик.
— Ось я-то справжній невдаха, — сказав одновухий, смикнувши лапкою за половину вуса і провівши по розпанаханому хутерцю.
— Але, — витріщив очі песик, — але мене навіть здалеку не брав сумнів, що ви найсправжнісінький заєць, той самий, що налякав вовка. Мені ніколи б і в голову не прийшло, що ви іграшковий!
— Так? — тепер повеселів і зайчик. — Оце-то так! Чи лапки у тебе вже зігрілися?
— Скоро почнуть шкварчати, — захихикав песик. — Здорово мені повезло, що я вас тут знайшов.
— Не думай, що й мені тут було солодко одному... До речі, — зробив серйозну мордочку зайчик, — щоб я більше не чув ніякого "ви"!
— Справді! Але ви... ти... тут господар, і хі-хі-хі... — розсміявся песик.
— Що трапилось? — здивувався зайчик.
— Вам... у тебе на спині прилип папірець.
Песик зняв папірця, розгладив його, і обидва розглядали намальовану білочку з задертим догори оранжевим хвостом.
— Мені ця картинка знайома, вона з цукерки, — сказав песик. — Чи ви знаєте...
— Ще одне "ви" — і заробиш штовханця! — погрозив зайчик.
— Знаєш, що мені прийшло в голову? — виправився песик. — Давай замотаємо у цей папірець бурульку, давай, зайчику, буде як справжня цукерка, і...
— ...повісимо на ялинку! — підхопив зайчик. — Вперед!
Раз, два — і бурульку так гарно загорнуто в папірець, що хоч на вітрину виставляй!
— А ниточку... з мого хвоста, — сказав песик, присівши біля сокири; зайчик натиснув на гостре лезо і одрізав з хвоста довгу нитку, прив'язав до цукерки і повісив її на ялинку.
— Ось що згодилося б повісити, — запропонував зайчик, показуючи на блакитну пір'їнку, що застряла в снігу; плиг назад, стриб уперед — і пір'їнка вже примостилась по-сусідськи з цукеркою.
— Мало з голови не вилетіло! — схаменувся песик. — У мене є справжня цяцька!
Одвернувши одвисле вухо, він витяг з-під нього залізну штучку.
— Ну й штука... — здивувався зайчик. — Дзвіночок!
— Він, знаєш, від вудочки, я знаю із картинки, яку я бачив в одній книжці, — пояснив песик. — Тільки шкода, що без тягарця, який б'є. Сама дротинка від нього зосталася.
— А якщо, — примружив одне око зайчик, — якщо ту дротинку встромити в кришталик льоду?
— І як ви... таке придумали! — песик аж остовпів.
Одна лозинка в штабелі була з усіх боків обліплена кришталиками льоду, то її настромили на кінець дротинки й дзвіночок повісили на гілку, він розгойдався, і друзі аж дух затаїли, слухаючи дзвін — такий ніжний, такий чистий, що...
— Ого-го-го... — Отаке... тільки подумай... — лиш спромігся сказати зайчик, а його єдине вухо похитувалося в такт дзвіночку.
Потім, знову розвівши вогнище, вони взялися за лапки й стали мов оглашенні кружляти навколо ялинки — аж сніг догори злітав, а вони все кружляли і співали:
От ялинка, так ялинка:
Тут на гілці в неї білка
Вертить хвостиком рудим
От ялинка, так ялинка!
Без розкішних тих прикрас,
Без шарів барвистих,
Свічечками не осяяна,
Блискітками не обсипана,
Лиш висить пір'їнка сойки,
Хвостик білочки рудий,
І дзвіночок крижаний
І в снігових шатах,
А верхівка, а зелена,
Шепочеться з зіркою,
От ялинка, так ялинка
Всього лісу королівна!
Натанцювавшись та наспівавшись, попадали, стомлені, в хутряну шапку, закутались картастим шарфом і благодушно дивилися на тріскотливий вогник.
— Мені й не снилося, що я так весело зустріну Новий рік! — зізнався зайчик.
— Чудово! Чудово! — підтвердив песик. — Кі-кі-кі...
— Бачу, — покосився на нього зайчик, — ти дуже смішливий.
— Страшенно! — підтвердив песик. — За це мені інколи здорово перепадало... Кі-кі... Але як же мені не кікікнути, коли у тебе... знаєш... кі-кі... з-під бороди вилазить червоний півень!
— Це сірникова коробочка, без неї ми не мали б вогнища, — серйозно пояснив одновухий. — А вилазить вона із таємної кишеньки, — додав зайчик, засовуючи лапку в дірку хутерця. — Я тут тримаю свої скарби.
— Скарби?! — у песика аж вухо відвернулось.
— Ось, якщо не віриш, — почав показувати одновухий. — Пластмасовий мішечок з намальованими джинсами... клубочок нейлонових ниток... не дивись, що нитка тонка — зате вона така міцна, що й слона витримає... сірникову коробочку з півнем ти вже знаєш... ось і ця шпилька... дуже, дуже таємна кишенька, я тільки... тобі її показав... Але не смій нікому про це говорити.
— Швидше я собі язика відкушу! — поклявся песик. — А може... мені оце прийшло в голову... може, сховаємо і мій скарб, бо все випадає і випадає... — Він струхнув вухом, і з нього випав ножик з одламаним держачком і недогризок олівця.
— Гаразд, покладу, — сказав зайчик, обережно засовуючи за хутерце весь скарб. — Віднині це буде наш тайник, сховище для скарбу.
— Але я ще одну річ не віддав, — трохи повагавшись, зізнався песик. — Хочу її ще трохи потримати в себе.
— Тримай хоч і тисячу років, — трохи образившись, сказав зайчик і зашпилив кишеньку. — Тайник і так уже напханий, насилу зашпилив.
— Ніколи в мене не було тайника, — сказав песик, — зате я знаю заповітне слово.
— Заповітне слово?! — на цей раз здивувався зайчик.
— Справжнісіньке. Воно одне допомагає, коли зі мною трапляється біда. Коли мене привезла сюди та страшна машина і вивернула на сніг, думав, кінець мені, але стій! Адже я знаю заповітне слово! Я промовив заповітне слово — і вибрався з купи сміття. Потім я йшов і йшов, заблукав, дивлюся аж вогник блимає. І знайшов тебе!
— А мені скажеш? — запитав зайчик.
— Як я можу тобі не сказати, якщо ти показав таємну кишеньку!.. Тому слухай... — Песик помовчав і поволі по складах промовив: — Кікіліс[1].
— Кікіліс?.. і все? — недовірливо перепитав зайчик.
— Кі-кі-кі... — почав сміятися песик. — Ще не все, ти ще не знаєш однієї таємниці.
— Якої?
— Бач, слово замасковане в пісеньці, а пісеньку треба співати, коли тебе вже така біда спіткала, що важчої і не буває в житті.
— Скажеш ту пісеньку?
— Навіть заспіваю тобі... та в мене голос поганенький.
Зайчик підкинув у вогонь хмизу і приготувався слухати. Песик лапкою тернув ротика, проковтнув слину і сором'язливо чи то заспівав, чи продекламував:
Справжній, а може, несправжній,
Сидів у гніздечку кікіліс,
Сидів, присмаливши свій дзьобик,
У всьому і всіх він зневіривсь...
Та якось...
— Шшш! — перебив його зайчик і насторожив вухо.