Все ще сонний, пінгвін раптом упав на бік і наче м'ячик покотився всередину цвіту. Перевернулась і Легарія, та з останніх сил вона чіплялася лапами за м'якоть пелюстки, щоб устигнути доповзти до "Срібної шишки". Але "Срібна шишка" уже хилилася вниз і, замалим не притиснувши пілота, теж загриміла усередину чашолистка, наче перекинута діжка. Китичка, схопившись за переламане стебельце переломленої маточки, дивився великими очима, як цвіт-велетень стулював пелюстки, обнімаючи з усіх боків корабель і його пасажирів; тільки Кадриль залишився на другому кінці пелюстки, учепившись за її край, щоб не покотитися разом зі всіма вниз, в гущу маточок. Проте і йому необхідно було негайно вирішити, що робити далі: чи залишитися з усіма в наглухо стуленій чашечці квітки, чи виборсуватися звідси одному? "Я повинен визволитися, — вирішив він, — може, тоді пощастить і інших визволити?" Отож Кадриль ще міцніше тримався за край пелюстки, що весь час підіймалася, а коли всі пелюстки почали стулятися щільніше, він мерщій переліз на зовнішню сторону, і тут цвіт в одну мить так зімкнувся, що не лишилось ані шпаринки, щоб і шпильці пролізти.
Тепер Кадриль скидався на комара, який стояв на гарбузі, але тут сталось нове лихо: хоч як він старався утриматися, ноги сунулися вниз, а коли йому вдалося сяк-так зачепитися на самому краю, чашечка квітки почала хилитися набік — чи не для того, щоб його спекатися?
— Оце тобі... — промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусідньої квітки: всі навколишні квітки стояли розпущені.
Та віддаль до сусідньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було іншого виходу — його квітка все нахилялась і нахилялась, і вже на ній не можна було втриматися. Ні, ніколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!
— Кі-кі-ліс!... — швидко вигукнув він заповітне слово.
І пригадавши ще щось, він всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звідти пластмасову торбинку, відштовхнувся і плигнув.
А в цей час всередині цвіту запанувала темрява і переполох.
— Хаос... кінець... катастрофа! — верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.
— Мій друг, — схлипував Китичка, — мій друг залишився зовні! Мій друг може впасти і вбитися...
— Заспокойся, — прогудів рядом басок Твінаса, — нам усім погано.
— Я не можу заспокоїтися, — ще дужче схлипував Китичка, — я ніяк, ніяк не можу заспокоїтися... я нічого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мій друг може убитися...
— Нічого я не розумію, — знову загув Твінас, б'ючи себе по боках крильцями і марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсім із голови випало, що вона спокійнісінько лежить у тапці.
— Чи я не казала, що так закінчиться? — продовжувала горланити начальниця. — І де той бісів пілот?
— Я тут, — долинув досить спокійний пілотів голос. — Що звелите, шановна начальнице?
— Яке самовладання, можна позаздрити! — захоплено мовив Твінас.
— Дякую, — відповів пілот, мацаючи в темноті тріснуте скло окуляра. — Ви так само варті добрих слів.
— Ви що, збожеволіли? — наїжачилася жаба. — Хаос, безвихідна ситуація, а вони розсипаються в компліментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?
— А де Ейнора? — згадав Твінас. — Ейноро! — нагукав він.
Ейнора була в кораблі і висіла в кріслі вниз головою. Вона нічого не знала і не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, східці втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потім усе закрутилося, перемішалось, і якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пілотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усім оцю пастку?..
Отож Ейнора висіла вниз головою, неначе кажан, і коли розплющила очі, то нічого, крім темряви, не побачила...