Подорож у Тандадрику

Спочатку

Кадриль розплющив очі. Вогнище ледь-ледь жевріло. Поряд темніла крислата ялинка з прямою, наче стріла, верхівкою — лише нижня гілка трохи видавалася вбік. Навколо стояли дерева, подекуди чорніли кущ або пеньок ялівцю, і все було вкрите снігом, освітлене тьмяним місячним сяйвом.

Кадриль звів очі в небо. Спокійно, байдуже дивилися на нього зірки, безмежні розсипи зірок...

"То це був... лише сон?!" — майнула думка.

Кадриль встав із хутряної шапки, приніс трошки хмизу, запалив вогнище. Знову затріскотіло веселе полум'я, затанцювали язички полум'я, сніг довкола вогнища забарвився в оранжевий колір. Кадриль поволі обійшов довкола вогнища: нічого, ні слідів на снігу, ні тобі знаку від вдавленого кубика, ні прикрас на гілці ялинки... До речі, гілка! Зайчик схопив і підняв гілку: порожньо. І ніякого сліду на снігу.

— Сон, — уголос повторив він, обмацуючи свого півтора вуса, одне вухо і лису маківку.

Кадриль повернувся на місцинку біля вогнища й загорнувся в шарфик. Його морозило. Він щільніше стулив розірване хутерце біля підборіддя, і його лапа намацала шпильку.

"Таємна кишенька", — промайнула думка.

Він розшпилив, засунув лапу. Там лежали коробочка сірників, згорнутий пластмасовий мішечок і... що там ще може бути? На самому споді кишеньки?

То був гарно складений аркушик паперу. Кадриль розгорнув його, розгладив. Посередині була невміло намальована пташка — з задертою голівкою, роззявленим дзьобиком, стоїть на тоненьких ніжках. А внизу написано:

Знай, це я її тобі намалював

Літери заплигали, замиготіли в очах Кадриля. Він нагнувся нижче над вогнищем і при світлі вогнища знову подивився на малюнок і літери. На пташку з роззявленим дзьобиком, яка стояла навшпиньки.

— Кікіліс, — поволі вимовив Кадриль. Помовчав і повторив гучніше: — Кікіліс...

— Пробачте...

— Хто? Хто це? — підвів голову зайчик.

— Пробачте, чи не міг би я погрітися біля вогнища? Страх як зайшли шпари мені в лапи.

Поряд стояв худий песик на трьох лапах і з одним оком.

— Погрітися? — повторив Кадриль, провівши лапою собі по очах. — А так... грійся... звичайно!

— Щиро дякую, — подякував песик, сідаючи на снігу й виставляючи до вогню лапу.

— Ось візьми кінець шарфика, — запропонував йому Кадриль. — Будь як дома. А як тебе звати?

— Гутіс. Тому, що я отак сміюся: гу-гу-гу.

— А звідки ж ти?

— Із тієї темно-зеленої машини, — винувато опустив голову песик. — Зате ось що у мене є!

І із-за заяложеного коміра витягнув годинникову стрілку, двоколірну гумку, вірніше, шматочок гумки.

— Візьміть, — він подав зайчикові, — це я вам дарую.

— Хай це буде наш спільний скарб, — відповів Кадриль, — але з умовою, що ти будеш казати мені "ти".

— Гаразд, я казатиму вам "ти", — зрадів песик.

— І пообіцяй, — подивився йому прямо в очі Кадриль, — присягнися мені, що завжди казатимеш мені "ти" — навіть перед дулом гвинтівки, але все одно казатимеш мені "ти".

— Обіцяю, але... як дивно ви, пробачте, ти... як дивно ти говориш, — здивувався песик.

— Я не можу так не говорити, — тихо відказав Кадриль, — інакше говорити не можу... Одначе сідай у шапку, щільніше вмощуйся... ось так.

Вони притулилися один до одного в м'якій шапці, під високим зимовим небом і дивилися на вогнище. Язички полум'я ковтали і не могли проковтнути один одного, тріскотів хмиз, курівся димок; тільки ось вистрілила вгору велика іскра. Вона пролетіла у повітрі дугою, впала біля самісінької шапки і, яскраво сяйнувши наостанок, розсипалась попелом...

Кадриль простяг лапу й змахнув жменьку того попелу. Чи йому вчулося, чи, може, справді знову задзеленчав дзвіночок з крижаним сердечком? Чи він сам вимовив, чи звідкись долетіли слова:

Кадриль поклав голову на купку хмизу і тихо повторив:

— Шепочеться з зіркою...