Подорож у Тандадрику

На планеті слюди

Відчинилися двері, опустилися східці, і новий командир уже ладен був першим вистрибнути надвір, але раптом відсахнувся й відступив далі від дверей.

Він пригадав, що командир повинен залишати корабель останнім.

— Пробачте за зауваження, — підійшла до нього Легарія, — та я б хотіла поділитися деяким досвідом, якого набула за час командування. Командир покидає корабель останнім лише тоді, коли з кораблем трапляється катастрофа. В інших випадках, якщо треба вийти в незнайоме і навіть небезпечне місце, командир іде першим, в авангарді.

— Дякую, — стримано відповів командир, а сам подумав: "Як воно не було б, а її поради потрібні й корисні". Крім того, вона прекрасно знає значення чужоземних слів. У майбутньому треба буде коли-не-коли з нею радитись".

Легарія, наче вгадавши командирову думку, скромно запропонувала свої послуги:

— Чи я не змогла б бути вашим референтом?

— Ре... фе... ферентом? — не міг вимовити командир.

— Референт — це спеціальний радник командира. Будучи вашим референтом, я пояснювала б мандрівникам значення незрозумілих слів і таким чином заощадила б вам час. Хоча, — ще скромніше додала жаба, — хоча ви сам чудово знаєте чужоземні слова... Наприклад, ви сказали: "Кінчайте дискусії". Та реферувати іншим у вас не вистачить часу.

Але командир не поспішав прийняти пропозицію Легарії. Може, пригадав усі образи й підступи Легарії, які йому довелося зазнати?

— Якщо я вам не підійду, — зеленою травичкою стелилась Легарія біля ніг командира, — то коли захочете, зможете увільнити мене від обов'язків і призначити іншого референта.

Ці слова розвіяли сумніви командира, і він, вже ступаючи східцями, сказав:

— Гаразд. Тимчасово призначаю вас референтом.

— Дякую, — жаба не знала, як і дякувати, й, зігнувшись у три погибелі, поспішила за командиром, не звертаючи ніякої уваги на те, що подумають інші мандрівники: Шарпачка, Кривий лантух і Один проти.

Отож командир вийшов першим, і, дивлячись знадвору на це видовисько, можна було сказати, що воно варте сотні картинок з книжок або однієї картини, намальованої олійними фарбами! Де ж там: із "Срібної шишки" східцями спускається командир у золотом поблискуючій уніформі; коли він ступав, планшетка била його по одному стегну спереду, а кобура револьвера по другому стегну ззаду. Висадившись, командир оглядівся і подав знак, що небезпеки немає, що можуть висаджуватись із корабля й усі інші. Тут сповзла жаба, тобто референт командира, після неї показався Твінас, засапавшись від намагання менше шкутильгати, бо на його крильце спиралась Ейнора — така витончена і гарна у вбранні, яке сама пошила! Ах, коли б вона знала, як Твінас чекав цієї години! Коли б його воля, сила його люльки, то він садовив би "Срібну шишку" сотні, а то й тисячі разів! Останнім рачки злазив Китичка — хоч лапи у нього і підлікувалися, але будуть забинтовані ще хтозна як довго...

— Китичко, — раптом почув він знизу голос, голос свого друга, — не лізь! Я зараз!

І ось уже обрамлений золотом рукав обняв песика і допомагає йому швидше подолати східці, та ще більше йому допомагає радість, що його друг, який став командиром, лишився справжнім другом! Навіть і тоді, коли він "один проти" — друг його обняв! Ось як!

У дверях корабля став пілот Менес і звисока оглянув навколишню місцевість. Він підняв руку в рукавиці, даючи знак, щоб його слухали, і почав:

— Якщо вирішено летіти на Тандадрику, ми повинні приготуватися до далекої мандрівки. Треба грунтовно перевірити всі механізми, замінити всі спрацьовані деталі й відрегулювати системи управління. Поки я це робитиму, добре було б вам зайнятись спортом і розім'яти ваші задерев'янілі суглоби, подихати свіжим повітрям і перепочити. — По цих словах пілот зачинився у кораблі.

Після тієї телевізійної планети, де повітря було таке, наче в старій, довго зачиненій шафі, тут дихалося легко й хороше. Є де і спочити; ця планета найбільше нагадувала мандрівникам їхню батьківщину: піщані пагорби, висохле русло річки, подекуди пучки трави, зрідка видно невеличкі кущі... Тільки ніде ані хати, ані хатинки, ніякої протоптаної стежки, дороги, виораного поля, викопаного рову... Ані пташини, щоб над ними пролетіла, сполоханого звіряти чи навіть докучливого комара...

— Що б то воно могло блищати? — уп'яв очиці в далекі горби Твінас.

Уважно придивившись, мандрівники помітили, що між горбами то там, то там щось поблискує — неначе хтось бавиться осколком дзеркала. Кадриль зсунув з лоба козирка, щоб краще бачити, і в цей час хтось його сіпнув за планшетку. Обернувшись, він побачив, що поряд з ним стоїть Ейнора.

— Що ви там, командире, бачите? — голосно запитала вона й потихеньку додала: — Чи в кабіні була та річ?

— Бачу, що між горбами щось світиться, — так само голосно відповів командир і прошепотів: — Ні, нічого такого не було й сліду.

— Може, там світять електричні лампочки? — знову голосно запитала Ейнора й знову тихо додала: — Так я і передчувала, що він сховає. А рука? Друга рука засунута під комбінезон?

— Коли надворі видно, ніхто світити електролампочками не буде, відповів командир і прошепотів: — Руку я помітити не міг, бо надягав уніформу, та я буду пильним.

— Може, він і дав уніформу, щоб відволікти нашу увагу чи підкупити вас, — сказала Ейнора.

— Але він дав мені ще й револьвер, — промовив Кадриль. — Невже дав для того, щоб я оборонявся від його підступу?

— Справді, дивно... — похитала головою Ейнора і ніби ненароком витягла рукавичку, заткнуту за пояс. — Скажіть, чи не ви поклали мені на... на лоб цю рукавичку?

— Я вперше чую про рукавичку, — відмовився Кадриль, пригадавши, що він дав слово Твінасу.

— Дивно, — знову похитала головою Ейнора й, відходячи, нагадала: — А все-таки і надалі придивляйтесь до пілота.

Вона, звичайно, не бачила, що віддалік стояв Твінас з сумно опущеними очицями. Товстун-сищик догадався, що Ейнора знову вирішувала з Кадрилем свою таємничу головоломку, яку йому, сищикові, вже ніколи не розкрити... Раптом він пригадав одну дрібничку: коли Ейнора розмовляла з Кадрилем, вона витягла рукавичку!.. Гм... гм... схопився за люльку Твінас. Чи Ейнора часом не запитувала командира, хто накрив рукавичкою їй очі і для чого? Так, так, вона питала саме про це! Бідолашна, вона катується, що таємницю її очей вже викрили... Треба її заспокоїти, показавши, що рукавичка впала їй на очі випадково, що ніхто не сумнівається, що вона не бачить... і сищик, пихкаючи, немов занадто розкочегарений паровоз, боком наблизився до Ейнори.

— Чи голова вже не болить від удару? — запитав він енергійним баском.

— Ще трохи болить, — відповіла Ейнора.

— Як же вона не болітиме! — підхопив Твінас. — Не було потрібного компреса, то схопили рукавичку; не було холодної води, то хлюпнули освіжаючого напою, тільки він випарувався, поки ви ще не опритомніли... Може, хоч зараз треба знайти джерело і прикласти справжній компрес?

— Дякую, біль уже вщухає, — подякувала Ейнора з трохи прояснілим обличчям.

"Ага, попав якраз у ціль!" — зрадів товстун і, посмілівши від успіху, запропонував:

— А якщо ви повинні вирішити складне завдання чи заплутану загадку, то я і моя люлька... гм...

Ейнора занепокоєно повернула до нього обличчя:

— Яку загадку? Звідки ви взяли, що у мене є загадка?!

— Нізвідки я не взяв... — збентежився сищик і відступив назад. — Я скрізь бачу... загадки і головоломки... де треба і де не треба...

— Дякую, — холодно подякувала Ейнора, — але якраз не треба!

— Прошу вибачити мені... — задки відступив сищик, знову відчуваючи, що він зробив щось не так, що у нього не вистачило обачності. А подавшись назад ще на один крок, він підвернув під себе здорову лапу й завив від болю. Виявилось, що Твінас наступив на щось колюче, можливо, навіть загнав колючку. Піднявши підошву, він побачив, що в підошву уп'явся невеличкий жук. У цей саме час пролунав верескливий голос Легарії:

— Що це таке?.. Здійміть!.. Жах! Кошмар!

Першим підбіг командир Кадриль і планшеткою змахнув жука, який десь узявся у жаби на стегні. Жук упав на спину й задригав у повітрі лапками.

Пришкутильгав Китичка і з цікавістю обдивився його.

— Він схожий на жука-рогаля, — сказав песик, — я бачив такого на одній картинці.

— Ой! — на цей раз крикнув сам командир і заплигав на одній нозі: другу вкусив жук, — може, хотів помститись за те, що Кадриль бахнув його родича планшеткою.

— Погляньте, — сказав Менес, який щойно зійшов на землю і дивився в той бік, що його від мандрівників закривав корабель.

Обережно, щоб знову не наступити на якого жука, мандрівники підійшли туди, а глянувши, всі похололи: на них сунула тьма-тьмуща жуків здавалося, що навіть земля ворушиться...