Подорож у Тандадрику

На спаленій планеті

Сідаючи на землю, "Срібна шишка" стукнулася значно сильніше, ніж на планеті квітів. Відчинилися дверцята, спустили східці, і пасажири рушили надвір. Останньою вийшла Ейнора: залишилася сама, бо хотіла надіти свої обнови. І коли вона показалася на східцях, Легарія аж позеленіла від заздрощів: довгенька з прорізом на боці спідничка, на голові елегантно пов'язана хустинка — приємно дивитися. Ейнора спускалася вниз, тримаючись за крило Твінаса, і товстун аж пихтів від хвилювання. Внизу чекав на них Кадриль. Він перепочив і мав бадьоріший вигляд. А на Китичку жаль було дивитися: після розвідки його неначе хто прибив — хоча лише завдяки йому "Срібна шишка" змогла сісти.

Усі чекали, поки спуститься Менес, — він був, як завжди, стрункий, в темних окулярах, шоломі і рукавиці.

— Як почуваєте себе, розвіднику Китичко? — повернув він темні окуляри до песика.

— Я... мені... так... ні, — пролепетав Китичка.

— Набавились? — запитав пілот.

— На... набавився, — заїкаючись, відповів песик і підібгав хвоста-китичку. "Похвалить чи осудить? Осудить чи похвалить?" — прийшло йому в голову таке хвилююче питання.

Картина, яку побачили мандрівники, висадившись із корабля, була цілком протилежна тій, що на планеті квітів. Куди не кинь оком, — скрізь лежала чорна земля, стирчали обгорілі дерева, курився попіл, вітер розносив чад і дим.

Мандрівники, пригнічені похмурим видовиськом, не насмілювались відходити від "Срібної шишки". Лише Ейнора, витягти вперед руки, ступила кілька кроків, розплющила й заплющила очі.

— Я нюхом чую згарище, — розширила вона ніздрі.

— Напевно, — причвалав до неї Твінас, — тут стався вибух вулкана або землетрус з пожежами.

— То добре! — прояснів Китичка.

— Фе, як негарно! — нагримала на нього начальниця. — Тільки безвідповідальні створіння можуть радіти із стихійного лиха.

— Про... пробачте, — песик аж упрів.

— Одначе, де ж моя люлька? — спохопився товстун. — Хай йому лихо, мабуть, у кораблі забув!

— Я зараз принесу, — озвався Китичка.

— Ні, я сам, — рушив до східців Твінас. — Може, коли більше лазитиму, то у вазі полегшаю і начальниця не буде насміхатися.

— Щира правда! — похвалила начальниця. — На критику треба реагувати!

— Що це так гуде у "Срібній шишці"? — наставив вухо Кадриль.

— Резервуари корабля всмоктують повітря, — пояснив пілот.

— Може, давай стрибнемо подивитися, — не міг устояти на місці Кадриль, видно, він зовсім очуняв.

— Ніяких стрибань поодинці! — суворо заборонила начальниця. — І до того, он уже темніє.

Справді, сонячне коло на очах чорнішало, залишився тоненький сяючий краєчок, та й того вже затягувала чорнота.

— Ясно, — глипав очицями на сонце Твінас, спускаючись із корабля, — одна половина чорна, а друга — світла, і, як сонце крутиться навколо себе, так змінюється день на ніч.

Тільки встиг він це сказати, як усе огорнула чорна темрява, а за короткий час знову виблиснув другий краєчок сонця: займався новий день планети. Мандрівники рушили далі. Ейнора йшла, тримаючись за крильце Твінаса, і товстун так старався не шкутильгати, що замалим не вивихнув і здорову ногу. Коли б великий сищик менше звертав увагу на свою ходу, то напевне помітив би, що Ейнора поривалася сказати йому щось дуже важливе.

— Твінасе, — нарешті наважилася вона, — давайте пройдемо так, щоб нас ніхто не почув.

— Пройти? Щоб не почули? — заворушився, заметушився, загудів товстун і так повернув убік, що ледь не впав — добре, що Ейнора тримала його за крило. — Тут... тут... тут ніхто не почує.

— Я хочу, — тихо указала Ейнора, — поділитися з вами однією турботою, однією головоломкою.

Від несподіванки і щастя товстун остовпів. Ейнора, горда, відлюдна Ейнора, хоче з ним поділитися думками, турботами і навіть головоломками!.. Хай йому безліч лих, чи ж може бути більше щастя, ніж як їм обом розгадувати ту саму головоломку?! Може, вони удвох розгадали б і загадку кубика?!

— Ейноро... я... вам... — затремтів у нього басок. — Для вас... моя люлька... мій мозок... моє...

"Серце" він не встиг сказати: перервала Легарія.

— Ви тільки погляньте, два голубочки як воркують, — насміхалася вона. — Оце-то парочка! Варто було Ейнорі натягти на себе пристойнішу ганчірку, як наш тюхтій став бабієм... фі!

— Ви! Як ви смієте... — зблідла від образи Ейнора, але зразу ж безсило опустила голову й жалібно промовила: — Прошу пробачити.

— Не знаю, — скривилася Легарія, — не знаю, чи вже й пробачу. Моє терпіння вичерпалося. Ще один вибрик, і...

— Прошу сісти у всюдихід! — пролунав за спиною спокійний голос пілота.

Всі обернулися: їх нагнала невеличка машина, та сама "Шишечка", тільки вона стояла не сторч, а горизонтально, на прироблених коліщатках, — мала кілька сидінь і відкидний верх.

— Оце так штука! — милуючись, ляснув лапами Кадриль. — Дивись, Китичко, чи часом це не той кораблик, що ти літав на розвідку?

Китичка повернув свій ніс-квасолинку, побачив задимлений бік кораблика і швиденько одвів очі.

— Може, ви їдьте, — прошепотів він, — а я побіжу слідом за вами.

— Ще цього бракувало! — не погодився Кадриль. — Усі помістимося, вперед! — і він силою увіпхнув Китичку у всюдихід. Інші пасажири теж умощувались.

Тим часом пілот підійшов до Ейнори.

— Дозвольте, — запропонував він, — посадити вас на переднє сидіння, воно зручніше, ніж інші.

— Але... — знітилася Ейнора.

— Я вас понесу. — Він схопив Ейнору за поперек і вмить одніс її на переднє сидіння. Все трапилося так швидко, що неповороткому Твінасу лишилося тільки шльопати слідом за ними, жалібно дивлячись на струнку поставу пілота, його кремезні плечі. А який він бистроногий! Твінас утупив очі в свою тапку, що розбухла, як ніколи. Із неї ось-ось мала випасти люлька, яку він забрав із "Срібної шишки"; пінгвін, запихкавшись, вийняв люльку і засунув собі під крісло. Як прикро, що Легарія перешкодила Ейнорі поділитися з ним головоломкою!.. Та якщо Твінас бідкався, то Легарія від злості аж кипіла. Тільки подумати! Отак принизити її авторитет! На найзручніше місце, спереду, де повинна сидіти начальниця, садять цю виряджену сліпачку! Мало того, її ще й понесли — немов справжню принцесу в замок. "Усе! — поклялася Легарія. — Як тільки повернуся в "Срібну шишку", я її з ніг до голови демаскую! Хай усі знають! Побачимо тоді, чи будуть її носити на руках! Побачимо, чи хоч той клишоногий Твінас поверне дзьоба у її бік... ква, ква..." — замалим уголос не засміялася жаба: до неї знову повернувся добрий настрій.

Всюдихід рушив у путь, минаючи ями, каміння та інші перешкоди. Швидко світало, і, зовсім небагато проїхавши, мандрівники побачили руїни міста. Чим ближче, тим жахливіша поставала картина: зруйновані хмарочоси, перевернуті автобуси, в друзки розтрощений літак, догори колесами обгорілий поїзд. Над однією вибитою вітриною звисав кінець назви "...ки": може, квітки, може, книжки, може іграшки, а може, живі канарейки. Пілот мусив бути надзвичайно обачливим і спритним, щоб не провалитися з всюдиходом у підвал зруйнованого будинку чи не застряти в купах уламків; через менші перешкоди машина переповзала, наче жук. Довга вулиця закінчилася площею, усипаною розбитими ліхтарями. Посередині площі стояло задимлене мармурове підвищення з чотирма кінськими ногами: верхня частина статуї була зметена вибухом чи, може, як казав Твінас, землетрусом або вибухом вулкана.

— Це напевне був вершник, — показав на зруйновану статую зайчик.

Ейнора, сидячи поруч Менеса, не сміла розплющити краєчка ока.

— Де ми тепер їдемо? А зараз? — питала вона.

— Зараз, — спокійно пояснював пілот, — ми виїжджаємо із площі. Далі пробиватися не варто, самі руїни та згарища.

— Руїни та згарища, — повторила Ейнора. — А чому ви такий спокійний?

— Вам не подобається мій спокій? — запитанням на запитання відповів пілот.

Ейнора недбало знизала плечима.

— Там, — сказала вона, — у тій скляній шафі я була теж спокійна. Але ж тут не шафа, тут загинуло ціле місто! А може, загинула вся планета! А ви...

— Про... пробачте, — дуже хвилюючись, встряв у їхню розмову Китичка, — а які ті вул... вулкани, що тут вибухнули?

— Сідаючи сюди, я ніяких вулканів не помітив, — холодно відповів пілот.

— Ні о... одного вулкана?

— Чого це ти, Китичко, завів про ті вулкани? — здивувався Кадриль.

Песик довгенько помовчав, тоді пролепетав:

— Я... я на картинці бачив один вулкан і хочу подивитися на живого.

— Живого! Живого вулкана, ква-ква-ква... — засміялася жаба.

— Як ви можете сміятися серед руїн і нещастя? — запитав незнайомий тоненький голосок. Цей голосок долинав із неба.