Твінасова таємниця

В той час, коли пілот сторч головою летів униз, поруч із "Срібною шишкою" був лише Китичка; звівшись на обмотані лапи, він дивився вдалину, де поступово зникало вухо його друга.

Після того, що мандрівники бачили на планеті квітів і на спаленій планеті, на цій не було нічого, вартого уваги. Мабуть, їй найбільше личило б називатися сірою планетою. Все довкола було тоскно сірим: скільки охопиш поглядом, всюди стелився моріг, а сірувата трава була так рівно скошена, наче на футбольному полі. Сірість перебивала лише рівна чорна лінія, на яку — навмисне чи ненавмисне — пілот посадив "Срібну шишку". Чорна лінія простягалася до самого обрію — і ділила моріг на дві половини. Твінас рушив у лівий бік від лінії, Кадриль — у правий, а начальниця Легарія почимчикувала по самій лінії. Хоч би й хотілось, то не заблукаєш. Вона, звичайно, потягла і сумку: може, боялася її залишити; може, сподівалася натрапити на яку цінну знахідку, хоча що ти знайдеш на такій сірій одноманітності?

Кадриль, між іншим, зібрався був іти разом з Твінасом: йому вже набридла доля самотнього блукача. Хіба не краще йти з кимось і поговорити, порадитись, розповісти про пригоди, які пережив на інших планетах... Та терплячий Твінас цього разу заперечив.

— Нізащо! — затряс дзьобом і, нагнувшись, глянув на свою набряклу танку, мабуть, побоювався, щоб вона зовсім не розвалилася.

Побачивши, як опустилося вухо у Кадриля, пінгвін вибачливим тоном додав:

— Я ж кривий, тапка ледь тримається, а ти ганяєш як вихор.

— З задоволенням пішов би повагом, — уперто правив своєї Кадриль.

— Нізащо! — Ще упертіше повторив пінгвін. — Усю дорогу мене совість мучитиме, що через мене хтось змушений тупцювати на місці.

— Але, — не поступався Кадриль, — я вже стільки набігався по інших планетах, що потупцювати на місці мені було б великою втіхою... от!

І він, мов заведений, почав так бити ногами, що аж трава загойдалася.

Великому сищикові довелося витягти з-під крила люльку й кілька разів посмоктати її, щоб знайти спосіб здихатися цього причепи.

— Ну хай, — сказав Твінас, — тобі признаюся, чому я хочу побути на самоті.

— Я й сам добре знаю, — хитро повів вусом Кадриль.

— Знаєш?! — остовпів сищик. — Гм... що ти знаєш?

— Знаю, — випалив Кадриль, — що ти хочеш розгадати головоломку.

— Головоломку? Яку головоломку? — зовсім збентежився Твінас і знову нахилився подивитися на свою набряклу тапку, тільки на цей раз він нахилився так низько, що замалим не бацнув дзьобом у траву.

— Головоломку, як схуднути, — пояснив Кадриль. — і я знаю, і Китичка казав, що ти дуже соромишся, що такий товстий.

— Бач як... — Товстун полегшено зітхнув. — Так, так! Хочу розгадати саме цю головоломку. Ти справді розумник. Як тільки залишуся на самоті, відразу візьмуся розгадувати.

— Та її навіть розгадувати не треба, — взявся запевняти його Кадриль. — Треба тільки бігати підтюпцем... ну я й забалакався... — засоромився зайчик, глянувши на тапку Твінаса. — Треба виконувати вправи "присісти — встати" — сто разів присісти, сто разів встати, і живота як і не було... — знову засоромився, що образив товстуна.

— Якщо вже так, — прикинувся ображеним Твінас, — ходімо кожен своєю дорогою.

І вони розійшлися — один праворуч, другий ліворуч. Хоч моріг був рівний, як стіл, та Твінас шкутильгав більше, ніж завжди. Він ішов тому, що біда його підганяла, а як по правді, то він з радістю залишився б у "Срібній шишці" і не відривав би очей від гордого личка, і болюче тремтячих вій Ейнори. О, як було б приємно сказати Ейнорі, що тепер, коли вона сама себе висміяла, вона стала для нього в тисячу разів кращою і милішою. Але ж чи йому, такому незграбному, вайлакуватому, задивлятися на горду красуню?.. І крім того, він повинен виконувати важливе завдання, розгадати головоломку, куди сховати Ейнорину рукавичку. Не хто інший, як сам Твінас поцупив її із сумки Легарії — тоді, коли він нібито забув люльку, повернувся в корабель на спаленій планеті. Прозірливий сищик легко здогадався, про який речовий доказ весь час теревенила жаба і що в неї заховано у футлярі для окулярів. Схопивши рукавичку, він запхнув її в танку — бо куди ж її більше сховаєш? Та коли Ейнора розповіла про себе всю правду і все одно була звинувачена в крадіжці, Твінас відчув себе дуже прикро. Якби виявилось, що справжній злодій він, Легарія так висміяла б його, що від сорому хоч крізь землю провалися. Не треба було б і люлькою пихкати, можна й так здогадатися, які глузування посипалися б на нього: "Закоханий пузань", "Одурілий сонько", "Кавалер Туп-Хит" і ще подібні.

Ось чому, спекавшись Кадриля, він пошкутильгав один, роздивляючись на всі боки, щоб знайти місцинку, де можна було б сховати рукавичку. Та скільки й куди він не дивився, нічого підходящого не бачив: скрізь одноманітний луг без жодного горбка чи ямки. "Хай йому лихо! — занепокоївся сищик. — Невже на всій планеті не знайти безпечного місця для однієї тоненької рукавички?!" А може... може, скрутити рукавичку і покласти прямо на моріг? Гм... Хтозна, чи, бува, ніхто його не бачить з корабля?" Твінас обернувся і зовсім занепав духом: так важко й довго шкутильгав — а так мало пройшов! Верхню половину "Срібної шишки" видно як на долоні, зяють відчинені дверцята, крізь які за ним слідкують Ейнорині очі. Саме так, так! — товстий сищик розгадав і цю Ейнорину таємницю! Він тільки не знав, що ті очі карі, а свято вірив, що вони блакитні, як незабудки після дощу... А таємницю очей відгадав зовсім легко: бо, скажіть, хто ж засилив Ейнорі нитку в голку, коли вона шила собі спідничку і ще щось? Ніхто не засиляв, виходить, вона сама!.. Її щастя, що ніхто цього не спостеріг, навіть прискіплива Легарія. Але чому, чому ж вона про все зізналася, а про очі промовчала?.. На жаль, цієї загадки Твінас відгадати ще не міг... Навіть і зараз, повернувшись до дверцят корабля, він думав про це... Та що це?.. З відчинених дверцят висовується рука Ейнори. Тільки-но та рука звисла через поріг корабля, як заметлялося щось подібне до порожнього рукава Менеса?.. Може, подумав Твінас, може, Ейнора лежить собі біля порога й, граючись, махає рукою? Лежить вона і дивиться на нього, Твінаса, як він стирчить серед лугу, мов копиця?.. І він сам не відчув, як почав задкувати, не відриваючи очей від корабля і від руки, що хиталася в дверцятах... Дивно, але отак іти набагато легше, тупцяй собі задки п'ятами, і тобі не заважає носок тапки. Твінас прискорив ходу, ось видно вже лише верхню частину дверцят, руки вже не видно, вже й дверцята зникли, тільки бачиш вершок "Срібної шишки"... Щось йому дуже нагадує той вершок, гм... гм... ах, правда, треба сховати рукавичку. Він нагинається, витягає її із тапки: скрутить її в згорток і покладе, бо цій сірій рівнині кінця не видно. Отак, ідучи задки, він почав згортати рукавичку і весь цей час дивився на вершок "Срібної шишки"... Їй-богу, щось дуже нагадує той вершок, здалека немов якимись жилами переплетений, гм... гм... та... та це ж такий трикутник був на кубику! Ось де розгадка головоломки, ось, нарешті! Як добре, що він пішов задки, тому і...

І враз за ним немов безодня відкривається. Його обступила щільна непроглядна імла, і він поринає наче тріска в глибину моря, поринає і поринути не може. Рукавичка вислизнула з-під крила, і в голові блискавкою промайнуло, що всьому кінець, що він не встиг зробити щось дуже важливе, але що... що?..

І раптом почувся плюскіт хвиль, війнуло крижаним холодом, а перед очима заколивався безмежний водяний простір. І ось у його бік гребуть вайлакуваті імператорські пінгвіни, а він уже сидить на айсбергу і махає їм крилом — так, так, — махає з того айсберга, що пливе через океан, про якого він так довго мріяв.

Загрузка...