Подорож у Тандадрику

Знову в підземеллі

Успішно відіславши товаришам усе потрібне, щоб звільнитися, зайчик відчув неспокій за самого себе. Засунувши за пазуху клубочок так, щоб, коли йти, нитка з нього розмотувалась, а кінець, залишений у товаришів, не обірвався, Кадриль уважно роззирнувся навкруги — було б добре знайти ще одну опалу пелюстку і під нею сховатися від злих квіток. На жаль, ніде нічого схожого не видно. Кадриль виявився беззахисний, немов слимак без шкаралупи, і до нього вже підкрадалася одна квітка, жадібно роззявивши свого дзьоба. Зайчикові нічого іншого не лишилось, як шмигнути назад у нору. Тут він почекає, поки товариші переріжуть той шнурок, що їх обв'язує, і доберуться до "Срібної шишки". Тільки чи вони здогадаються, що треба прикритися тією зів'ялою пелюсткою, чи зрозуміють, навіщо її прислано? Чи візьмуть вони на корабель нитку, чи прикріплять її до дверцят? Як добре було б оце гукнути згори, все пояснити, але тоді квітки ошаліють з люті і план визволення кінчиться провалом...

Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини і ще жеврів. І цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темряві. Найголовніше відчути, коли сіпне нитка і почне розмотуватись клубочок у таємній кишеньці. "Друже мій Китичко, — подумки говорив Кадриль песикові, — хоч би тобі прийшло в голову прив'язати кінець нитки до корабля! Інакше я загину, загину!" Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель і злетіти, вони за нитку підняли б і його — в міцності нитки він не сумнівався... Коли б він хоч міг із-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навіть це неможливе, лишається тільки чекати, чекати, чекати — нічого не знаючи і не бачачи. Він відчував себе страшно стомленим, після того плавання по воді він навіть лапи свої не встиг обсушити і ні хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стіну: хоч зараз легше зітхне. Його вже не лякали підземна темрява і безупинне тукання: адже нічого лихого не сталося, коли він ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче ніхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очі, знову розплющив... Що ж це? Може, йому мариться? В глибині підземелля блиснуло світло — непривітне, срібно-синє. Тукання ставало все гучніше й гучніше — немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвір, але, пригадавши хижу квітку, переміг себе і залишився на місці. Ні, нічого не трапилося — тільки світло й тукання. Тепер його охопила цікавість; наставивши вухо, підозріло поводячи половиною вуса, він обережно подався до місця, звідки линуло світло, а за ним слідом тяглася нитка — єдине, що з'єднувало його з товаришами. Він ішов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований світлом і туканням; ось-ось уже видно: із стелі звисали неначе крижані бурульки чи кришталеві труби, із них і розливалося світло й тукання.

— Хто ти? — пролунав звідти суворий голос.

"Оце так! — аж не повірив своєму вуху Кадриль. — Труби говорять!"

— Питаю: хто ти? — гучніше повторив голос.

— Я?

— Так, ти.

— Я... я тут тільки сховався від квіток.

— Сховався від квіток... сховався від квіток... від квіток, — хором повторили тоненькі голоски.

— Гаразд, — похвалив грізний голос. — Що в тебе є?

— Що в мене є? — знітився Кадриль. — Є у мене одне вухо... половина вуса... і клубочок ниток. — Він обмацав своє прорване хутерце, з-під якого тягнулася нитка, і таємну кишеньку із скарбом: хоч би не відняли!

— Ниток... ниток... — повторили голоски.

— Як тебе звати? — промовив голос.

"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" — подумав зайчик і швиденько сказав:

— Мене називають Гарячкою.

— Гарячка... гарячка... гарячка... — підхопили голоси.

"Ну й ляпнув — мов справжня гарячка!" — вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.

— Розпочати! — наказав грізний голос.

Щось запихкало, неначе підходив паровоз, бухнуло парою!

— Оце... тобі! — плеснув лапами Кадриль.

— Гарячка не підходить! — промовив грізний голос, і все вщухло. — Кажи правду: як твоє ім'я?

— Кадриль, — зізнався зайчик.

— Розпочати! — почувся наказ.

Тут Кадриль розгледів, що голос лунає із здоровенної труби-бурульки і що крізь її кришталеву стінку проступає якась невиразна постать.

Похмурі стіни підземелля почали розсовуватися, стеля — підійматися; попід стінами вишикувалися бронзові канделябри, а в них горіли свічки, запістріли візерунки на паркеті, і на ньому стали кілька десятків пар танцюристів.

Вони очікувально дивились на балкон у залі, де перед оркестром виструнчився капельмейстер... Ось він підняв руку, заграла весела музика, і пари пішли танцювати. Пари то сходилися, то розходилися, то кружляли по колу, то бігли одна за одною; дами граціозно здіймали руки і з холодною вишуканістю посміхалися до своїх кавалерів. Одна з танцюристок посміхнулася до Кадриля, бо й він сам уже танцював і вибивав блискучими лаковими черевиками, у новісінькому фраці, мережаній на грудях сорочці — танцює так, неначе він до цього тільки те й робив, що кадриль танцював! "Хай йому лихо!" — сказав би Твінас, бачачи, як зайчик граціозно бере даму за ручку в рукавичці і знову її відпускає, бере, відпускає... А як ще дужче здивувався б Твінас, якби побачив, що дама — Ейнора: з опущеними густими віями, гордо піднятою головою і букетиком незабудок біля декольте бальної сукні.

— Ейноро, це ти? — здивовано запитав Кадриль.

— Ейноро, це ти? — запитали у своїх дам усі кавалери.

Тільки тепер помітив Кадриль, що всі танцюристки такі самісінькі, як і його дама, що всі танцюристи — зображення його самого, і у всіх, як і у нього, до лацкана фрака приколото по білій гвоздиці. Квітів скрізь море: попід стінами наставлено повні вази, під стелею висять довгі гірлянди, не кажучи про те, що всі дами, як і Ейнора, з приколотим букетиком незабудок...

Кадриль сіпнув себе за свою половину вуса — і всі танцюристи зробили те саме; Ейнора натягає вище свою рукавичку — і всі дами роблять так само. А найдивовижніше те, що Кадриль сприймає все як належне — наче саме отак, а не інакше повинно бути. А коли він випадково підняв на балкон очі, то побачив, що один рукав у диригента теліпається порожній, на очах темні окуляри. Він впізнає Менеса — знову анітрохи не дивується. Танцювати, тільки танцювати і танцювати!.. Він зовсім не відчуває втоми: навпаки, чим більше танцює, тим більше в ньому сили й енергії, тим швидше і легше крутиться, тим йому стає веселіше, — аж голова запаморочилася.

— Кадрилю, — в самому розпалі танцю пролунав той самий голос, але він цього разу не грізний, а швидше ласкавий. — Кадрилю, чи не хотів би ти залишитися тут назавжди, завжди танцювати?

— ...танцювати... танцювати... танцювати... — повторюють голоски.

— ...танцювати і чекати, коли ми знову станемо володарями квітів... питає далі голос.

— ...володарями... володарями... володарями... — вторять голоски.

— ...жорстоких квітів, які нас перемогли! — закінчує голос.

Кадриль мимохіть глянув на білу гвоздику, що в його лацкані.

— О як мені боляче... — раптом почувся шепіт із її білих пелюсточок.

— Ти допоможеш нам знову перемогти ці жорстокі квіти!.. Ми самі ще не можемо зрушити з місця, доки не проб'є наш час.

Глухо затукав годинник; ось він над каміном — старовинний, позолочений, з двома янголятками над циферблатом.

— А ти на волі, ти можеш бути непереможним, бо ти відкрив таємницю пелюстки... — говорить голос.

— ...таємницю... таємницю... таємницю...

— Так, — Кадриль гордо випнув уперед свої груди в мереживах, — я відкрив таємницю пелюстки! Я сам!

— ...сам... сам... сам... — тепер і йому почали вторити голоски.

— Я не можу не стогнати, коли мені так болить, — зашепотіла пристебнута гвоздика голосом Китички, а одна біла пелюстка відпала й повисла тут, на краю вази, неначе песикове вушко.

— Ти допоможеш нам перемогти квіти, — каже голос, — і квіти знову стануть нашими іграшками!

— ...іграшками... іграшками... іграшками...

— Але, — вигукує Кадриль, — я ж сам іграшка!

— Іграшка?! — немов дивується чи не дивується голос. — Якщо ти іграшка, то граймося далі.

— ...граймося далі...

і Кадриль знову танцює, він не може не танцювати — немов чужа сила носить його по всій здоровенній залі, і хороше йому, і легко, як ніколи...

Ах, якби цей танок тривав вічно, щоб він ніколи, ніколи, ніколи не кінчався...

І раптом голос, голос Китички, викрикнув із гвоздики:

— Кікіліс!

Усе зникло: зала, оркестр, годинник, канделябри, сріблясті сяючі трубочки... Кадриль опинився на тому самому місці, недалеко від виходу із підземелля, в темряві; кінчик смолоскипа вже потух. Тільки через вхід вливалося ясно-зелене світло. А із кишеньки швидко-швидко розмотувалась нитка, витягаючи із кишеньки клубочок.