Ще одне лихо

Юрмище жуків-сторожів теж заворушилося — вони підозріло стригли вусами на всі боки. У Твінаса похололо серце: невже вони помітили, як підкрався начальник, та ще і його заберуть у полон? Але що це: жуки збиваються в гурти і повзуть в одному напрямку — тільки не Кадриля ловити, а зовсім в інший бік!

— Гм... — провів їх очицями Твінас. — Де тут собаку зарито?

До них, мов на крилах, уже мчав Кадриль.

— Ось і я! — відрекомендувався, запихавшись. — Чи, бува, не злякали їх мої камінці?

— Саме таке мені спало на думку, — поспішила підтвердити референтка. — Тільки-но прогув останній камінець, як вони, мов очманілі, кинулися врозтіч. Цілковита капітуляція!

Останні жуки вже зникли за пагорбом. Кадриль хвацько збив на потилицю козирок і весело свиснув крізь роздвоєну губу.

— Ось, — сказала Легарія, підіймаючи із землі його піджака, — ваша уніформа.

— А гудзики? — витяглися щоки у начальника.

— Ось вони, — промовила Легарія і, засунувши обліплену піском лапу в кишеню піджачка, витягла звідти гудзики. — Ваша референтка, ризикуючи своїм життям, повиколупувала їх із стін на будівлі. Ось двоє авторитетних свідків, які можуть підтвердити мої слова.

— Дякую, — сказав розчулений начальник. — Цей ваш вчинок я зафік... фікс...за... зафікіну.

— Ваша інтелектуальна подяка — найбільша мені втіха, — жаба скромно втягла зоб, рада, що до неї повернулася її красномовність.

— А накидка із підкладки? — підколов її Твінас.

— Ах так! Дякую, добрий, дякую, порядний Твінасе, що ти мені нагадав. В той час, коли я виривала ваші гудзики, — пояснювала далі Легарія Кадрилю, — з мене самої зідрали накидку. і залишилась я гола-голісінька, наче з болота вилізла.

Твінас роззявив рота, щоб ще якось підколоти, та тільки махнув люлькою — її не перебалакаєш.

— Ну, — заквапився начальник, вдягаючи всього в землі піджачка, — чи не поспішити б нам у "Срібну шишку"?

— Як ви накажете, — шанобливо уклонилася референтка.

— Вперед! — звелів Кадриль, поправляючи кобуру револьвера.

Четвірка весело рушила в напрямку "Срібної шишки". По дорозі начальник устиг розповісти про пилосос, з допомогою якого йому вдалося скинути жуків із східців, про Ейнору та Китичку, які чекали біля корабля. Трійка, в свою чергу, розповіла про будову, котра ніяк не може закінчитись; зрештою, всі порадувалися, що так легко й несподівано звільнилися.

Вони вже скучили за подорожжю, їм хочеться затишно влаштуватись у звичному кріслі в кораблі, відпочити, прийти в себе після таких гнітючих пригод...

— Але, — раптом став мов укопаний начальник, — чому тут порожньо?

Всі подивилися на землю: було чітко видно відбиток корабля, та сам корабель неначе випарувався. Менес стягнув із окулярів пов'язку-рукавичку і задрав голову в небо. Ні корабля, ні його сліду ніде не видно.

Та й хто ж зміг би управляти складною апаратурою корабля, щоб підняти його із землі?

— Оце... оце так! — процідив начальник. Він почував себе винуватим, що залишив корабель на Китичку з Ейнорою: чого сподіватись, коли одна сліпа, а другий роззява.

— Сліди викрадення, — ткнув Твінас люлькою в прим'ятий кущ трави.

Уважно придивившись, тепер і Кадриль з Легарією побачили ледь помітну на землі колію, наче хто котив бочку. Вітер уже встиг замести її піском, але не настільки, щоб вона зовсім зникла. Четвірка поспішила по тій колії вдалину...

Загрузка...