Юрмище жуків-сторожів теж заворушилося — вони підозріло стригли вусами на всі боки. У Твінаса похололо серце: невже вони помітили, як підкрався начальник, та ще і його заберуть у полон? Але що це: жуки збиваються в гурти і повзуть в одному напрямку — тільки не Кадриля ловити, а зовсім в інший бік!
— Гм... — провів їх очицями Твінас. — Де тут собаку зарито?
До них, мов на крилах, уже мчав Кадриль.
— Ось і я! — відрекомендувався, запихавшись. — Чи, бува, не злякали їх мої камінці?
— Саме таке мені спало на думку, — поспішила підтвердити референтка. — Тільки-но прогув останній камінець, як вони, мов очманілі, кинулися врозтіч. Цілковита капітуляція!
Останні жуки вже зникли за пагорбом. Кадриль хвацько збив на потилицю козирок і весело свиснув крізь роздвоєну губу.
— Ось, — сказала Легарія, підіймаючи із землі його піджака, — ваша уніформа.
— А гудзики? — витяглися щоки у начальника.
— Ось вони, — промовила Легарія і, засунувши обліплену піском лапу в кишеню піджачка, витягла звідти гудзики. — Ваша референтка, ризикуючи своїм життям, повиколупувала їх із стін на будівлі. Ось двоє авторитетних свідків, які можуть підтвердити мої слова.
— Дякую, — сказав розчулений начальник. — Цей ваш вчинок я зафік... фікс...за... зафікіну.
— Ваша інтелектуальна подяка — найбільша мені втіха, — жаба скромно втягла зоб, рада, що до неї повернулася її красномовність.
— А накидка із підкладки? — підколов її Твінас.
— Ах так! Дякую, добрий, дякую, порядний Твінасе, що ти мені нагадав. В той час, коли я виривала ваші гудзики, — пояснювала далі Легарія Кадрилю, — з мене самої зідрали накидку. і залишилась я гола-голісінька, наче з болота вилізла.
Твінас роззявив рота, щоб ще якось підколоти, та тільки махнув люлькою — її не перебалакаєш.
— Ну, — заквапився начальник, вдягаючи всього в землі піджачка, — чи не поспішити б нам у "Срібну шишку"?
— Як ви накажете, — шанобливо уклонилася референтка.
— Вперед! — звелів Кадриль, поправляючи кобуру револьвера.
Четвірка весело рушила в напрямку "Срібної шишки". По дорозі начальник устиг розповісти про пилосос, з допомогою якого йому вдалося скинути жуків із східців, про Ейнору та Китичку, які чекали біля корабля. Трійка, в свою чергу, розповіла про будову, котра ніяк не може закінчитись; зрештою, всі порадувалися, що так легко й несподівано звільнилися.
Вони вже скучили за подорожжю, їм хочеться затишно влаштуватись у звичному кріслі в кораблі, відпочити, прийти в себе після таких гнітючих пригод...
— Але, — раптом став мов укопаний начальник, — чому тут порожньо?
Всі подивилися на землю: було чітко видно відбиток корабля, та сам корабель неначе випарувався. Менес стягнув із окулярів пов'язку-рукавичку і задрав голову в небо. Ні корабля, ні його сліду ніде не видно.
Та й хто ж зміг би управляти складною апаратурою корабля, щоб підняти його із землі?
— Оце... оце так! — процідив начальник. Він почував себе винуватим, що залишив корабель на Китичку з Ейнорою: чого сподіватись, коли одна сліпа, а другий роззява.
— Сліди викрадення, — ткнув Твінас люлькою в прим'ятий кущ трави.
Уважно придивившись, тепер і Кадриль з Легарією побачили ледь помітну на землі колію, наче хто котив бочку. Вітер уже встиг замести її піском, але не настільки, щоб вона зовсім зникла. Четвірка поспішила по тій колії вдалину...