Подорож у Тандадрику

Під квітками

Трапилося найгірше: квітка, на якій опинився Кадриль, від сусідньої була занадто далеко, і йому не вдалося перестрибнути, він почав падати вниз, в безодню — в оту саму, яку не міг розгледіти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, підняв у себе над головою пластиковий мішечок, який роздувся і став йому своєрідним парашутом — хитріше і сам Твінас не міг би придумати! Хоч мішечок був старий, але не розірвався (цього якраз Кадриль найбільше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничі сутінки... Знову вниз, вниз і пах! Гірше і бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квітів витикалися прямо із води, вірніше, із мулу, що під водою, — ось чому квітки були такі високі, буйні, розкішні! Це відкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, і якби не роздутий повітрям мішечок, то зайчик навіки попрощався б з цією та й з іншою планетою: густе болото затягло б його по самі вуха і більше не відпустило б. Та мішечок не дав йому потонути занадто глибоко, і зайчик, швиденько випірнувши, став плавати по воді.

Але тут на Кадриля чекала нова біда: із мішечка, в тому місці, де він за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повітря, і одновухий збагнув, що коли повітря все вийде і мішечок сплющиться, йому кінець — адже це його рятівний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було діяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кінці мішечка, стиснув і кілька разів перекрутив, потім перекрутку закусив і, діставши із таємної кишеньки клубочок ниток, міцно перев'язав те місце. А що мішечок устиг трохи сплющитись, то він став подібний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому і, лежачи на животі, погріб лапами вперед — не занадто віддаляючись від стебла своєї квітки.

Тут і там височіли стебла квітів — немов стовбури сосен. Пишні квітки не пропускали світла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазні, повітря, вічні сутінки — і лише там, де пелюстки зімкнулися, падав пучок світла. На поверхні води плавали покручені водорості, колихалося довгасте листя. "От зірву листків два і гребтиму ними, як веслами", — майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, він схопився, ледь смикнув листок, але той піднявся всім стеблом угору, розмахнувся і боляче ляснув зайчика по жижках.

— Не бийся! — закричав переляканий Кадриль і швиденько погріб якнайдалі від небезпечного листка, який намірявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорість, але й ця вилізла із води і наче батогом шмагнула його — аж у вухах засвистіло.

— Оце... тобі... — заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрібши далі, бо та водорість вже гадюкою звивалася довкола мішечка, щоб обвитись і потягти його на дно у мул.

Гірка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумів, що не можна торкатися жодної рослини, — хай то буде трава, чи листок, чи стеблина — краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.

Спасаючись від нападників, він одплив далеченько вбік, роздивився навкруги і побачив, що загубив з очей стеблину своєї квітки. Знайти її було б не так важко, якби він оглянувся на той пучок світла, одначе Кадриль подумав і вирішив, що хоч би скільки він тут крутився, нічого доброго з того не вийде. По прямій стеблині він ніяк не вилізе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тільки плавати довкола стеблини але яка з цього користь і як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..

— Вперед! — підбадьорив себе Кадриль і погріб куди очі бачать, і гадки не маючи, в якому напрямку берег і чи взагалі той берег є, а якщо і є скільки до нього пливти. Гріб він, не торкаючись водоростів, тільки час від часу поглядав угору, бачив саме тільки склепіння з пелюсток і занепокоєно думав, що вже ніколи-ніколи не вдасться йому досягти тієї високості, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутінках в голову лізли одна за одною сумні, похмурі думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повіки стомлено опускались, і Кадриль навіть не відчув, як з усім мішечком вдарився об стеблину квітки. Стеблина стрепенулась, і її верхівка з квіткою завбільшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити і стиснути здобич... Від страху Кадриль ледь не збожеволів і щосили погріб усіма чотирма від тієї квітки й прошмигнув за інший стовбур, остерігаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко від нього винюхують зажерливі пелюстки, як вони плескаються по воді, шукаючи втікача, і як, нічого не добившись, ліниво підіймаються вгору...

Трошки почекавши і заспокоївшись, Кадриль знову погріб далі. Намоклі лапи зробилися як олов'яні, і що далі, то важче було ними гребти: кололо в спині, почало боліти в потилиці, вичерпувалися останні сили. і коли зайчик від сильної втоми почав втрачати свідомість, він почув далекий гул, що все дужчав і дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе і гребе в той самий бік, що й він. "Гониться за мною, — промайнуло в голові зайчика. — Може, крокодил. В такому мулі їх повинно бути хтозна-скільки". Ні хвилюватися, ні впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свій плотик за стебло із двох гілок, між них почав дивитися в той бік, звідки наближалася небезпека. Довго нічого не показувалось, тільки дедалі більшали хвилі й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. І ось нарешті щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками і зімкнувшись, квітка просто повзла по поверхні води, вірніше кажучи, повзло стебло, несучи на собі величезний цвіт. Вона пропливла за кілька метрів від Кадриля, і, призвичаївшись до сутінків, очі зайчика помітили дуже важливу, або, як сказала б Легарія, життєво важливу річ: крізь шпарину між пелюстками теліпався кінчик нитки кінчик нитки із китички скатертини або із хвоста Китички, який відірвався і зачепився, коли вони удвох пустували.

— Ось тобі! — зайчик аж рота роззявив і глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цією квіткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик відчув, що гребти нема потреби — швидка течія, яку зняла квітка, підхопила його плотик і понесла з такою швидкістю, що тільки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замість керма, і на всіх парусах зі свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвіт. Придивляючись до цієї квітки, Кадриль зробив ще одне відкриття: посуваючись далі, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого коріння, знову стане товстим, як і було", — подумав і Кадриль.

А мішечок-плотик, якого несло течією, плив, плив і плив...