Подорож у Тандадрику

Будова без кінця

Уже три дні від світанку до темної ночі трудяться полонені на великій будові. Тепер, коли їх запрягли до роботи, стіни росли як на дріжджах. Жуки оточили вежу коричневим кудлатим тином і, радіючи, плескали один одного клешнями. Твінас стягнув слюду із навколишніх горбів, пілот шліфував її об камінь; Легарія складала в стіну, а жуки плювали густою рідиною, щоб склеювати слюду. Всіх трьох робітників пильно сторожили безліч охоронців, які були завжди готові болюче вщипнути за найменшу провину. Особливо перепадало Легарії, яка звикла завжди тільки наказувати іншим, а самій щоб і пальцем не поворухнути. Із її рота тільки й чулося "фі, фі, фі!", бо, плюючи клеєм, жуки щоразу попадали і їй на лапи. Навіть коли всі троє йшли вночі відпочивати, їх оточувало стільки жуків, що була ніби жива огорожа. Все можна було б витерпіти, коли б світила яка надія; адже однієї чудової днини споруду буде закінчено і настане кінець каторжній роботі... Адже й самим полоненим було б приємно подивитися на роботу рук своїх, помилуватися міцними рівними стінами, акуратними рядами нірок... Та де там! Коли після тяжкої денної роботи, насилу переставляючи ноги і важко дихаючи, вони повзли до свого притулку, то бачили, як скрадаються із-за пагорбів клішнеголові: один перед одним поспішали захопити кусочки шліфованої слюди, поки ще не засох клей.

— І звідки така зажерливість? — дивувалася Легарія.

— Гляньте, — одного разу показав крилом Твінас.

Із кількох нірок вихором вилітав пил; час від часу показувались і задні ніжки жуків — брикаючи, вони рили землю, розширяючи нори, щоб умістити туди більше слюди.

— Хіба це не кошмар? — жахалася Легарія. — Нам доведеться зібрати і обшліфувати слюду з усієї планети, щоб їм було чим понапихати свої нори!

— Я гадаю, вони не просто напихають, а гарно вистеляють стіни в норах, — сказав Твінас.

— Ще б пак! — обурювалась Легарія. — Ми за них з ніг падаємо, товчемося, наче робоча скотина, то у них часу хоч одбавляй, можуть прикрашати свої нори!.. Але чому ви мовчите? Невже вас це не хвилює, невже вам все одно? — повернулася вона до пілота.

— Ні, не все одно, — спокійно відказав пілот. — Я любуюся прекрасним пейзажем і ландшафтом.

Від злості жаба так стиснула своїми клейкими лопатами його порожній рукав, що — хочеш не хочеш, — а пілотові довелося потягти її в притулок. Притулок було влаштовано в яру, щоб зверху жукам було зручніше їх сторожити. Тисячі оченят пильнували за кожним їхнім рухом, тисячі вусиків починали тремтіти від будь-якого підозрілого запаху, тисячі ніжок були напоготові гнатися і тисячі клешнів — ущипнути. Найгірше потерпали тому, що жуки були прудкіші за них — якби не це, полонені, незважаючи ні на що, вже шмигнули б до "Срібної шишки". Вони обговорили не один план втечі, та жоден з них не підходив. Виявилося, що легше було вирватися з обіймів велетенських квітів, ніж утекти від малюсіньких жуків!

І цього вечора, тільки-но вони дісталися до яру, як, мов неживі, попадали на Кадрилів піджак, він лежав наверх підкладкою, щоб жуки не спокусилися гарними нашивками й не відняли. Твінас був такий стомлений, що навіть не подужав підняти до дзьоба свою люльку. Від тягання слюди у нього пооблазили крила, у Менеса пошарпались рукавиці, у Легарії лапи були обліплені піском: Пілотові Менесу було важко ще й тому, що доводилося весь час обв'язувати собі окуляри.

Таке скрутне становище було і цього четвертого підряд вечора, коли вони попадали в яру на відпочинок.

— А що, якби відірвати підкладку й зробити з неї накидку, — розмірковувала Легарія, зсівшись на піджак Кадриля і обмацуючи його.

— Навіщо вона тобі? — кинув Твінас. — Щоб тебе, коли ти будеш працювати, обплювали жуки?

— Ще ніколи я не доживалася до такої бідності, — тяжко зітхнула Легарія. — Гола, як бубон, усього збулася, всього... Ой, що це? — здригнулася вона.

Поряд неї впав камінчик.

— Жуки хочуть мене вбити! — жаба злякано полізла під піджак.

— Сс! — заспокоїв її Твінас, а очиці його жваво заблищали. — Може, це знак нам. Не зчиняймо паніки, сидімо спокійно — почекаємо, що буде далі.

За мить на піджак знову впав камінчик. Твінас начебто ледаче потягнувся, видовживши шию. А тільки-но знайшлася сила дістати люльку, як третій камінчик — трах! — і вибив її у нього з дзьоба.

— Це схоже на Кадриля, — промимрив сищик, повернувши свій нехуденький тулуб у той бік, звідки летіли камінчики, і помітив, що віддалік за пагорком промайнуло добре знайоме вухо. І знову Кадрилю пригодилися його попередні тренування на влучність.