Подорож у Тандадрику

Із попелу

Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишній долинці, з якої було добре видно східці "Срібної шишки", усипані жуками.

— Кадрилю! — покликав Китичка. — Друже!

Ніхто не одізвався, не стукнув у відповідь ізсередини: стіни корабля не пропускали звуку. Тільки жуки якось підозріло закрутили клешнями і знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вірив, щоб той довго висидів один-однісінький у чотирьох стінах. Так чи інакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нічого іншого, як тільки чекати: чи повернення розвідників, чи Кадрилевого винаходу.

Обіпершись на самітній кущик травички, вони обоє раділи з ніжного осіннього дня, запаху трави і піску, що так нагадував далеку батьківщину.

— Ой! — вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.

— Може, тобі віддати всю мою пов'язку? — запропонував Китичка. — У мене опіки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!

— Дякую, мені не треба, — відповіла Ейнора. — Сонце і повітря теж лікують.

— Якщо так, — попросив Китичка, — то ти й мені все розв'яжи.

Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:

— Мені прийшла думка...

— Кажи: мені прийшло в голову, — поправила Ейнора.

— Вже говорив мені друг, — промовив песик, — що я не зможу говорити: "Мені прийшла думка", хоч би як я хотів, і ніяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Мені прийшло в голову..."

Він винувато опустив заліплений писок.

— Хіба якби забув...

— Можеш і повинен! — рішуче сказала Ейнора. — Зрозумій: ти не можеш не говорити: "Мені прийшло в голову", як Твінас не пихкати своєю люлькою, як Легарія не може тверезо дивитися, а Кадриль — із запалом не стрибати... і якщо тобі вже більше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалі не буду розмовляти!

Китичка міцно стулив губи, довго дивився, як тоненькі пальчики розмотували і розмотували пов'язку, і нарешті сказав:

— Мені при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твінас був викрав у Легарії рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.

Ейнора перестала розмотувати пов'язку.

— Невже?

— Знай, — Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, — що Твінас, хоч і товстуватий і трохи незграбнуватий, але зате який він благородний, такого і вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку він викрав, носив у своїй тапці, тому він так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!

— Добрий нюх маєш, хоч і без квасолинки, — весело усміхнулася Ейнора.

— О Ейноро! — остовпів песик. — Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усміхаєшся! Краща за найкрасивішу картинку!

— Навіщо мені та краса, — гірко стиснула губи Ейнора, — якщо я через неї стільки настраждалася.

— Ти не кажи так, — з докором глянув песик із-під сивих брів. — Ти ще не знаєш справжніх страждань.

— Пробач мені, Китичко, — прошепотіла Ейнора й ніжно-ніжно здоровою рукою провела йому по голові.

— І ще знай, — додав песик, дивлячись на дверцята "Срібної шишки", — що Твінас, хоч і товстуватий і незграбнуватий, але для тебе все віддасть, навіть єдину свою ногу... а пілот не пожалів би задля тебе своєї єдиної руки, знай!

У Ейнори затремтіли пальці, і розмотана пов'язка впала з них на землю.

— Ти так думаєш? — тихо спитала вона.

— І думаю і знаю! — запевнив песик.

Ейнора на знак незгоди похитала головою і, піднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вії у неї так неспокійно тремтіли, що, здавалося, ось-ось підіймуться вгору і на Китичку глянуть очі кольору блакитних незабудок.

— Ні, ні, — голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. — Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.

Вони обоє замовкли і прислухалися, чи не чути кроків трьох розвідників.

— Яка довга й тоненька пов'язка, — здивувався Китичка, не бачачи кінця тому розмотуванню.

— Так... тягнеться і тягнеться, наче стебло квітки, яка врятувала Кадриля, — промовила Ейнора.

— Ти якось дивно говориш, — здивувався Китичка. — Мені ніколи отаке не... не прийшло б у голову.

— А мені ніколи не виходить із голови та квітка, — зізналася Ейнора. — Бачу її, як живу, вона мені сниться... Може, вона подібна до незабудки, тільки набагато-набагато більша.

— Бррр! — аж затряс головою песик. — І пригадувати я тих квітів не хочу! Жорстокі, хижі крокодили. Згадаєш тільки про вазу — і то морозом тебе обсипає!

— Усе-таки, Китичко, — мовила Ейнора, — чи тобі не приходило в голову, що вони виробляли з нами те саме, що з ними виробляють інші?.. — Ейнора поклала змотану пов'язку і почала розмотувати Китиччину лапу. — Пригадую, на траві у нашому дитячому садку зацвітав молочай... Як довірливо він підіймав свої жовтоволосі пухнасті голівки, щоб їх погладило сонце своєю теплою променистою долонею... І раптом набігають діти і одне перед одним квапливо рвуть ті довірливі голівки... Бачила я: із зламаних стебел сочилася біла густа рідина, у дітей од неї ставали коричневі пальці... Але тоді я ще нічого не розуміла... зрозуміла лише тоді, Китичко, коли осліпла, коли, стала слухати серцем. Тоді я почула і плач зірваних молочаїв, — від нього, того плачу, тремтіло повітря, здригалися сонячні промені, завмирала трава... І ще, коли я осліпла, то почула, як помирала квітка, поставлена у вазу на столі у дитячому садку... Діти їли суп, сьорбали, торохтіли ложками, вередували, хихикали... А квітка ридала...

— Хлипала, так як я? — запитав Китичка.

— Хлипала спочатку часто й голосно, потім дедалі рідше, тихіше... зовсім зрідка... зовсім потихеньку... Коли б я могла їй допомогти!.. О Китичко, я ніколи в світі не забуду її останнього подиху, після якого вона навіки замовкла... І тоді я зрозуміла, Китичко, ще одне: тяжко, навіть занадто тяжко жити, якщо ти слухаєш серцем.

— Слухаєш серцем... — повторив песик.

— Не можна кривдити слабшого за себе, не можна нікому завдавати болю... О Китичко, — сказала Ейнора, — якщо ми побували на планеті квітів і нічого не зрозуміли, то вся ця мандрівка... безглузда.

— Можливо, Ейноро, я хоч трошки був би зрозумів, — зітхнув песик, — хоч крихту додумався б, якби я не думав про те, про що не можу не думати... ніяк не можу не думати...

— Послухай, Китичко, я пригадала одну річ. Коли я була ще в тій скляній шафі, вихователька садка щодня, бувало, посадить дітей перед собою і читає їм казки. Мені особливо запам'яталася казка про птаха. Запам'ятай його ім'я: Фенікс.

— Фенікс, — повторив песик.

— Цей птах був незвичайний тим, що, зістарівшись, спалював себе. А потім із того попелу знову відроджувався: гарний, дужий, молодий.

— Чудний птах, — здивувався Китичка. — Хотів би я побачити його на картинці.

— Послухай, Китичко, далі. Може, і та планета хотіла спалитись, як той Фенікс, щоб знову відродитися із своїх попелищ кращою, добрішою і більш мирною. Може, вона була спалена не вперше, може, то було і всьоме, і з усіх найщасливіше, бо для відродження вона одержала квасолину, яку ти з кров'ю відірвав від себе... чи ти зрозумів, Китичко?

— Я... я хо... хотів би так зрозуміти, Ейноро, — тихо відповів Китичка, — ти навіть не знаєш, як я хотів би саме так зрозуміти...

— Але ж, Китичко, інакше й не можна зрозуміти! Та планета сама перетворила себе в купу спопелілого хмизу, таку, яку ви з Кадрилем склали в лісі, щоб розпалити вогнище.

— Як ти гарно говориш, Ейноро, — здивувався Китичка, — говориш так, що я аж тремтіти почав... може, тому, що ти дивишся серцем і бачиш суть.

— Між іншим, — пригадала Ейнора, — я не закінчила говорити про квітку.

— Ти казала, що ця пов'язка, яку ти розмотуєш, нагадує тобі стеблину тієї квітки, — вимовив Китичка.

— Я весь час думаю, — сказала Ейнора. — Це ж треба було, щоб Кадриль своєю лапою ніжно погладив її стеблину і вона кинулася йому на допомогу... Може, до того вона була жорстокою і гордою тому, що не відчувала до себе ніякої ніжності... Підняла Кадриля понад хмари, щоб тільки він досягнув корабля... підіймала і підіймала, а сама ставала дедалі тоншою і тоншою... і коли нарешті Кадриль дістався до нитки й учепився за неї, стеблинка квітки стала тоненька, як і нитка... і перервалася...

— Звідки ти знаєш, що перервалася? — здивувався Китичка.

— Мені розповів пілот, — призналася Ейнора. — У вікно кабіни він усе бачив.

— А Кадриль, — вимовив песик, — Кадриль нічого не бачив і до цього часу нічого не знає. Його хвилювало тільки одне: як би схопитися за кінець нитки, бо інакше він загинув би, тому він і не побачив, що сталося з стеблинкою.

— І я чітко уявляю, — говорила далі Ейнора, — як тонісінька стеблинка, звиваючись, опускається вниз, а цвіт, величезна блакитна квітка...

— Блакитна, як твої очі, як яєчко однієї пташки, не можу сказати якої, — устряв Китичка.

— ...відірвавшись, падає, мов камінець, униз. Адже вона, та квітка, — Ейнора почала часто дихати, — вона теж згоріла, як Фенікс, але не для себе, а для іншого.

— Я роз... розповім Кадрилю, — задихаючись від хвилювання, підвівся песик. — Я пішов би й зараз розповів би, — він з жалем подивився на двері, що були в облозі жуків, — адже це так важливо, що важливішого і бути не може!.. Неабияк розхвилюється мій друг, коли почує цю вість, неабияк!

— Коли я пригадую ту квітку, — немов сама до себе мовила Ейнора, — я хочу бути кращою.

— І я, Ейноро, і я хотів би бути кращим... значно кращим. А мій друг... мій друг захоче бути в тисячу разів кращим!

Ейнора, усміхаючись, поклала на пісок змотану пов'язку і обережно доторкнулась до Китиччиних лапок.

— Скоро зовсім загояться, — сказала вона.

— Як шкода, — промовив песик, — що я не можу тобі сказати одне заповітне слово! Бачиш, його можна довірити лише один раз і лише одному Другу.

— І мені шкода, Китичко, що не можу поділитися з тобою однією своєю таємницею... як ти гадаєш, Китичко, чи ми коли доберемося до Тандадрики?

— А як же інакше? — зробив великі очі песик. — Обов'язково доберемося.

— Адже мені так потрібна Тандадрика, — вголос роздумувала Ейнора, — щоб мене любили. Але мене й люблять!

— Та ще і як! — підтвердив Китичка.

— Мені та планета була потрібна, щоб я стала бачити. Але... — Ейнора почала терти лоба, — але... о, Китичко, може, я вже досягла своєї Тандадрики?

— Якось химерно ти говориш, Ейноро, — покрутив головою песик, — хоч... хоч мені прийшло в голову, лише зараз прийшло, що і я дочекався такого видовиська, такого фейерверка, якого ще в світі не бачив... Ні, ні, це занадто важко зрозуміти, — невесело зітхнув він.

— Я так само ще не все розумію, але хочу, дуже хочу схопити саму суть, — сказала Ейнора і більше не вимовила ні слова.

Китичка здивувався, що повіки у неї на очах дуже сумні. До цього часу він думав, що сумними можуть бути тільки очі, але щоб могли бути сумними повіки...

— Знаєш, Ейноро, що ти мені зараз нагадуєш? — сказав він. — Одну мушлю, яку я бачив на картинці, розчинену мушлю...

Довкола них панували тиша і спокій. Жуки на східцях не ворушились.

Може, вони поснули.

Тепле повітря і м'яка травичка хилили на сон; Китичка й незчувся, як у нього опустилася голова і він задрімав, а незабаром те саме зробила й Ейнора. Вони обоє ніколи не повірили б, що могли б міцно заснути на такій негостинній планеті, в невідомості, оточені дивними ворогами. За всю довгу стомлюючу мандрівку щойно тепер обоє по-справжньому відпочили: коли одне прокидалося, бачило, що спить другий, то, щоб не будити, сам засинав знову... Благотворний відпочинок діє, наче найкращі ліки: у Китички загоїлись лапки, у Ейнори виздоровіла рука, а сни — прозорі й зворушливі обвивали їх, немов ніжне осіннє павутиння. І хтозна, скільки вони ще спали б, коли б зненацька на них не сипонула сила-силенна жуків...