Планета квітів з усіма її пастками та небезпеками залишилася далеко позаду. Мандрівники знову сиділи у своїх кріслах, прив'язавшись захисними поясами, але раділа лише начальниця Легарія.
— Курйоз! — здійнявши пов'язку, вона гладила й гладила свою щоку. — Дефекту після поранення немає! Мені вибило бородавку! У мене зникла бородавка!
— Мій друг, — ламав собі лапи Китичка. — Він залишився! Залишився... Що з ним буде? Що з ним тепер буде?
— Де б його взяти дзеркало? — не могла всидіти від радості Легарія. — Яка удача! і від квітів утекли, і бородавки здихалась!
— Що він робитиме сам-самісінький, між великими жорстокими квітами? Чому ми його покинули? Чому?
— Ти ж сам бачиш, Китичко, що довше чекати ми не могли, — повагом відповів Твінас, притискуючи крилом свою люльку.
— А що з ним тепер буде? Що він робитиме? Де він подінеться? — насилу стримував ридання Китичка.
— Коли ти навчишся тверезо на все дивитися? — нагримала на нього Легарія. — Треба радіти, що самі свою шкуру спасли!!
— Та не самі, — крізь сльози мовив Китичка, — та і не спасли, а Кадриль нас усіх спас! Він весь час нас спасав, а ми йому нічого... Що тепер з ним буде? Що?
"Срібна шишка" невблаганно віддалялася від планети квітів. Пасажирів знову піднімало до стелі, та вони були вже досвідчені й до всього готові. У них ще кололо в попереку, набрякли ноги, затерпли лапи — їх долала втома... Нитки в хвості Китички розкошлалися, а очі не відривалися від кінчика нитки, прив'язаної до гачка біля порога дверцят. Песик уявляв, як другий кінець метляється за кораблем, а Кадриль біжить і біжить, тікаючи від квіток-переслідувачок, або, вже зв'язаний, стирчить один у вазі. Ах, коли б він знав, що Кадриль залишиться, залишився б з ним разом і він, нізащо не полетів би! Знову й знову з його грудей проривалося глухе хлипання, та чуле вухо Ейнори його вловило, і лялька співчутливо порадила:
— Китичко, візьми себе в лапи! Твоє хлипання Кадрилю не допоможе.
— Я не можу не хли... хли... хлипати, — пробелькотів Китичка, — я нічого-нічого не можу зробити, щоб не хли... хли... хли... хл... хл... хл... хл...
— Чи не звихнувся наш хлипалка Китичка? — занепокоїлась начальниця.
Песик подивився на неї пронизливим поглядом.
— А мені і в голову не прийшло!.. Мені промайнуло в голові... мені блиснуло в голові, мені вдарило в голову... кі-кі-кі... мені стукнуло в голову, що наш... Кадриль... кі-кі-кі... подивіться!
Лише зараз усі побачили, як крізь шпарину ледь прочинених дверей протискуються всередину ручки мішечка, тоді весь мішечок з намальованими на ньому джинсами, а потім із джинсів вилазить довге й дуже знайоме вухо, половина вуса, розірване хутерце із шпилькою, лапа з товсто намотаними нитками...
— Пасажир уже всередині? — пролунав спокійний голос пілота.
— Пасажир усередині! — закричав Китичка. — Весь пасажир усередині!
Дверцята корабля зачинились, а песик, відстебнувши захисний пояс, кинувся до свого друга, але до нього не дістався, а немов горобець спурхнув до стелі. Кадриль теж злетів угору, і друзі, перевертаючись у повітрі, намагалися обійнятися.
— Друже мій! — захлинався від радості Китичка. — Повернувся!
— Насилу, — зізнався Кадриль. — Квітка підняла мене до самої нитки.
— Квітка?! — ахнули всі пасажири.
— Вона саме, — хитро усміхнувся у вус Кадриль. — Я її гарненько попросив — і вона раз — і підняла!
— Треба позбутися тверезого розуму, щоб повірити в таку нісенітницю, — заявила Легарія.
— Що сталося? Як це було? — нетерпляче закліпала віями Ейнора.
— Блукач повернувся, — прогудів басом Твінас, так нахиляючись до ляльки, що замалим пояс не тріснув. Потім, глянувши очицями на обмотану лапу Кадриля, запитав: — Намотував на лапу нитку, щоб тебе притягло до "Срібної шишки"?
— Так, — з гордістю кивнув головою Кадриль.
— Хай йому лихо! — з захопленням вигукнув великий сищик.
— Мені ніколи-ніколи і в голову не прийшов би такий розумний вихід, хоч би довелося висіти на нитці цілу подорож! — не міг втриматися від гордості за свого друга Китичка.
— Але, — зізнався Кадриль, — лапа у мене болить. І, крім того, я знову дуже замерз.
Аж тепер песик розгледів, яка змучена мордочка у його друга, які запалі щоки — особливо та, з половиною вуса.
— Ну й ну! — спохопився песик. — Який я гава! Сідай у моє крісло, ось на шарфик, щоб тобі потеплішало... — Він рішуче висмикнув з-під Легарії картатий шарфик.
— Облиш! Як ти смієш у своєї начальниці виривати шарфик! — зарепетувала Легарія.
— Шарфик належить Кадрилю ще від часів вогнища! — сміливо відповів песик. М'яко постеливши, він притяг свого знесиленого друга, вклав, обтушкав, пристебнув захисний пояс. Кадриль не перечив: що далі, то його долала слабість. Щойно тепер, після всього пережитого, він відчув, який він виснажений, змучений всілякими страхіттями. Зайчик зручно вмостився у кріслі, вистромив з-під шарфика обмотану ниткою лапу, і Ейнора, на прохання Китички, почала швиденько змотувати нитку назад на клубок.
— Ти спи, спи, постарайся швидше заснути, — вмовляв друга Китичка, залізши сам під крісло.
— Так... — промимрив Кадриль, — засну, ось зразу засну... але щоб ви знали... я... я... танцював кадриль.
— Що... кадриль? — аж затнувся Китичка.
— Я танцював кадриль з Ейнорою.
— Зі мною? — здивовано підвела голову лялька.
— Так... і коли б ти себе побачила! Ти літала по залі, мов ластівка, в тій одній рукавичці, зате в бальній сукні, а біля декольте — букетик незабудок, справжніх незабудок. А твої очі...
— Мої очі?! — У Ейнори ледь не випав із рук клубочок.
— Теж кольору незабудок, — невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очі були заплющені! — Ти була як справжня принцеса!
— І коли, — зітхнула Ейнора, — я матиму пристойну сукню? Мені соромно у цій обшарпаній... Коли б мені ножиці, голка і якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собі сукню чи хоч спідничку.
— У мене є голка у тапці... — Твінас нагнувся, витяг голку й подав Ейнорі.
— А ножиці я можу організувати, — понишпорила в сумці Легарія. — Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефіцит. Або зробімо так: я дам тобі клаптика, а ти поший мені пелерину, а що залишиться, — буде твоє.
— Не треба, — гордо відповіла Ейнора, — без очей мені дуже важко шити.
— Ось ножиці, і знай, — подала начальниця, — щоб повернула!
— Я ж їх не з'їм, — відрубала лялька, але вмить схаменулася й покірно подякувала: — Дякую, що позичили.
— Гляди мені! — пробуркотіла Легарія. — А клаптика не дам.
— Ейноро, — не витримав Китичка. — Знаєш, що мені прийшло в голову? А ти відріж від шарфика і пошиєш собі хоч спідничку.
— Справді? — зраділа Ейнора.
— Псувати такий чудовий і дорогий шарфик? — розгнівалася начальниця. — Я забороняю!
— От і не заборониш, шарфик не твій! — відрубав їй Китичка.
— Шарфик мій, — промимрив крізь сон Кадриль. — Китичко, візьми ножиці і відріж скільки треба.
— Тоді, Ейноро, поверни мені ножиці, — простягла лапу Легарія.
Але Китичка встиг першим схопити ножиці, чикнув ними і відтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, і Ейнора так взялася до роботи, що тільки пальчики її миготіли і в такт їм вії то здіймалися, то опускалися, а очиці Твінаса ледве дивилися: такі були стомлені.
У голові в Твінаса дедалі ясніше вимальовувався план, як вирвати Ейнору із пазурів Легарії. Цей план він у думці назвав "ОК".
А обоє друзів після довгої розлуки ніяк не могли наговоритися — хоч як Кадрилю хотілося спати.
— Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось він, — шепотів Китичка. — І мішечок я гарненько згорнув, але він добре потерся.
— Нічого, до Тандадрики він ще послужить, — відповів Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик і мішечок у кишеньку.
— І ще, — розхвилювавшись, песик аж затнувся, — ві... візьми мій скарб, мені його вже досить. — Він сором'язливо подав згорнений клаптик паперу. — Тільки з умовою: не дивись... Я сам тобі скажу, коли можна буде подивитися, домовились?
— Домовились, — кивнув головою Кадриль. — Я покладу цю річ на самісінький спід своєї кишеньки. — Він засунув лапу глибоко в кишеньку, і раптом у нього аж очі на лоб вискочили. — Оце-то... штука!
Він витяг із кишеньки зів'ялий цвіт гвоздики — той самий білий з надірваною пелюсткою.
— О Китичко, — прошепотів Кадриль, — це був не сон, не сон!
— Що, що? — не розумів песик.
— Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у підземеллі... і це було не уві сні... ті бурульки, годинник, ножиці... музика... фрак...
— Спи, спи, — знову вмовляв його песик. — І знай: я вимовив наше заповітне слово, коли корабель злітав із планети квітів.
— Я чув, — кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапі білу гвоздику. — Воно мене врятувало... тільки воно... заповітне слово.
— Справді? — просіяв Китичка.
— Справді. А зараз, поки я не заснув.... доспівай нашу пісеньку... хоч раз до кінця...
— Тепер уже, хоч би що сталося, а я закінчу її, — сказав песик. — Але я не знаю, з якого місця почати: чи з того, де перервалося, чи знову спочатку?
— Спочатку.
Китичка відкашлявся, провів лапкою по носику-квасолинці і тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав співати:
Справжній, а може, несправжній
Сидів у гніздечку кікіліс.
Сидів у гніздечку кікіліс,
У всьому на світі зневіривсь.
Лиш присмалив він свій дзьобик,
А вже так у всьому зневіривсь,
Сидів біля річки кікіліс
І слухав, що крокодил
Йому каже...
— Увага! — пролунав голос Менеса. — "Срібна шишка" наблизилась до невідомої планети.
Чи це не прокляття: пісеньку знову не доспівано! Зате роботящій Ейнорі залишилося зробити кілька стібків, щоб закінчити спідничку, а з обрізка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарешті прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким підперезала сорочку. І без проникливості Твінаса можна було помітити, як Ейнора не любить цієї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльці ті безтурботні дні, коли вона жила, мов принцеса на скляній горі?