Хто п'ятий

— Чули? — діяльно огляділася Легарія. — Ми повинні не гаючись організуватися в подорож. Крісел лише чотири, отож хтось із нас змушений буде залишитися. Може, знайдеться доброволець?

— Звичайно! — бадьоро відізвався зайчик Кадриль.

— Друже, — скам'янів Китичка, — невже ти... ти...

— Чому я? — від подиву Кадриль аж рота роззявив. — Я маю на увазі добровольця, котрий сказав, що на подорож треба дивитися тверезо, бо пілот неква-ква-ква-кваліфікований...

— Кі-кі-кі... — аж за живіт схопився Китичка.

— ...і може трапитись страшна катастрофа. Цей доброволець, звичайно, і зостанеться.

— Ви мене неправильно зрозуміли, — виправдовувалась Легарія. — Я пропонувала іншим тверезо подумати, чи варто вирушати в подорож, а сама я анітрішечки не вагаюся.

— Оце тобі... — закліпав очима зайчик.

— Я мушу вирушати в подорож уже тому, що хоч один пасажир повинен мати тверезий розум і бути досвідченим організатором, щоб під час катастрофи організувати колектив і підтримати дисципліну!

— Краще не придумаєш... — знову закліпав очима зайчик.

— І тому, — на весь свій зріст випросталась Легарія, — пропоную обрати начальника, який і вирішить, хто буде тим п'ятим... Гадаю, ви добре знаєте, що начальник повинен мати тверезий розум, бути досвідченим організатором...

— ...сміливим, самовідданим, дружелюбним, — підхопила Ейнора, незажерливим.

Легарія скромно кивнула головою.

— Тому, — кінчила Ейнора, — пропоную обрати начальником Кадриля.

— І... і мені таке прийшло в голову! — прояснів Китичка.

— Кадриля? — Легарія аж підвелася. — Оцього гарячку? Плигуна неприборканого? Вітрогона? Начальником? У нього ще вуса не встигли вирости, — показала жаба на половину вуса Кадриля.

— От і встигли, от і встигли, тільки бульдог Гог вирвав! — заступився за друга Китичка. — І він не вітрогон, а господар всього цього вогнища! А обзиватися недобре.

— Хай буде начальником Кадриль! — повторила Ейнора. — Я перша підіймаю за нього рукавичку!

Легарія кинула тільки погляд на підняту рукавичку, і очі в неї якось дивно блиснули. Вона стала навшпиньки і почала копатися в сумці, поки не витягла заношений чохол для окулярів. Відкрила його, подивилася всередину, знову закрила і, підійшовши до Ейнори, щось зашепотіла їй на вухо. Лялька здригнулася, зблідла, вії в неї часто затріпотіли.

— Не баріться, — підганяв пілот Менес, стоячи в дверях корабля.

— Друже, будь начальником, — підбадьорив Китичка Кадриля. — Дивись, ми всі за тебе.

— Чому всі? — здивувалася Легарія. — Адже я проти.

— Я... теж... я передумала... — винувато похнюпивши голову, прошепотіла Ейнора. — Зараз я розумію, що начальник не може бути гарячкою. У начальника повинен бути обов'язково тверезий розум... організаторські здібності...

Не знаючи, що й подумати, Китичка з Кадрилем тільки слухали, що говорить Ейнора, а Твінас почав смоктати люльку, щоб розгадати нову головоломку.

— ...і тому... голосую за Легарію, — кінчила Ейнора і похнюпила голову до самих колін.

— Дякую за довір'я, — подякувала їй жаба. — Я не сумнівалася, що тверезий погляд візьме гору. Твінас, бачу, так само не заперечує проти моєї кандидатури, тоді я призначаю його своїм заступником. Ще раз дякую за довір'я, постараюся виправдати його. і якщо пілот наказує не затримуватись...

— Який там із мене заступник, коли я товстуватий, незграбнуватий і кривуватий, — підвівся з кубика Твінас.

— Але ж ти вмієш розв'язувати всілякі головоломки, — насмішкувато сказала нова начальниця, сунувши чохол для окулярів назад у сумку. — Ну якщо ти такий самокритичний, то хай моїм заступником буде Ейнора.

— Та вона ж сліпа! — вигукнув зайчик.

— А що кому до того, що я сліпа! — гордо підвела голову Ейнора й ще гордовитіше скинула з голови шарфик. — Яка є, така!.. Але не з тієї самої купи, мене не викинули!

— Так, так, — підтримала її начальниця Легарія. — Та якщо виникли протиріччя, то я можу обійтися і без заступника, хай уже ця тяжка й відповідальна ноша буде на моїх індивідуальних плечах. — Вона трохи згорбилася. — А тепер ми повинні негайно вирішити, хто буде п'ятим.

Після цих слів біля вогнища запала мертва тиша. Навіть дрова перестали потріскувати. Кожне відчуло, що зараз вирішується його доля. Той, хто залишиться — залишиться один як палець у цьому чужому лісі, під цим суворим зимовим небом, покинутий у небезпеці, немов тріска в морі... Твінас і Ейнора, можливо, вже жалкували, що відмовилися бути заступниками начальниці Легарії: а що як вона образилася і когось із них покине тут?

Не хвилювалася тільки начальниця Легарія — вона навіть тішилася з цієї тривожної тиші очікування; і щоб ця тиша тривала довше, вона почала переодягатися: пірнула в сумку по саму шию, зняла з себе мереживо й напнулася клаптем сірого сукна, від чого стала набагато суворішою на вигляд. Значок, звичайно, було почеплено на попереднє місце.

Ще яку хвилю повтішавшись загальним збентеженням, вона заговорила:

— Отже, ми повинні негайно вирішити, хто п'ятий. Моя офіційна думка така: залишитися повинен Кадриль.

Зайчик на інше рішення і не сподівався, тож він тільки вухом махнув.

— Чо... чому Кадриль? За що Кадриль? — розхвилювавшись, підвівся Китичка. — Це... несправедливо і жорстоко.

— А зараз упевнимося, чи несправедливо, — сказала начальниця. — Як уже ви чули від пілота, на Тандадриці є лікарня і майстерня для іграшок. Отже, летіти повинні ті, кому найбільше потрібен ремонт і лікування. Давайте подивимось об'єктивно: Ейнора сліпа, Твінас без ступні, Китичка без ніздрі і хвоста. А чого бракує Кадрилю? Вуха і трохи вуса... теж мені інвалід!

— А хутро в нього хіба не розірване? Шпилькою не зашпилене? — не здавався Китичка.

— Невелика біда, — тільки лапою махнула жаба. — Кінчаймо дискусії — і в путь.

— Пробачте, але мені при... прийшло в голову... — розхвилювавшись, песик знову почав заїкатися, — при... прийшло в голову, що коли повинен зостатися най... найздоровіший, то най... найздоровіша тут ви сама.

— Це я? — не повірила своїм вухам жаба.

— Так, ви... Ве... велика біда та ваша бородавка.

— Щоб тобі язик усох! — не на жарт розсердилася жаба. — Полюбуйтеся всі. Полюбуйтеся.

Вона повернулася спиною і стягла з неї сірий клапоть; посередині спини стирчала наче якась скіпка.

— Ось, — пояснила начальниця, опускаючи клапоть, — застряв зуб пацюка. Та він мене ледь не перекусив навпіл, коли я організувала повстання іграшок проти його сваволі. Я скромно про те промовчала, але якщо декого взяв сумнів щодо моєї біографії...

— Наполегливо прошу заходити в корабель! — знову пролунав чіткий вимогливий голос пілота.

Всі рушили до корабля, тільки Кадриль залишився на місці, а голова у нього так опустилася, що половина вуха лежала на снігу.

— Пі... підождіть! — зупинив усіх Китичка. — Якщо вже так, якщо мусить хтось один залишитися, то за... залишуся я.

— Друже, — зашепотів Кадриль, не підіймаючи голови, — не треба...

— Ні, треба! — стояв на своєму песик. — Зоставити Кадриля! Де це видано! Хто, якщо не він, першим прийшов сюди, розклав вогнище, звів усіх нас докупи?.. Тебе, Ейноро, на лапах сюди приніс, шарфик і шапку тобі віддав...

Ейнора нічого не сказала, тільки вії у неї дрібно-дрібно затремтіли.

— Тут... тут нічого не було б, якби не Кадриль, — ні космічного корабля, ні пілота, ні нас! Він першим повинен летіти і полетить, а я зостаюся, я до... доброволець!

— Китичко, друже, — випрямився Кадриль і від хвилювання вдарив лапою себе у груди, вірніше, по тому місцю, де була таємна кишенька, — нізащо на світі не дозволю тобі залишитися! Тобі більше потрібні лікарня і майстерня!

— Залишишся ти, залишусь і я! — сказав Китичка і так міцно зціпив мордочку, що квасолинка-ніздря ледь не тріснула навпіл.

— Та як це так! — прогув товстий Твінас. — Може, знайдемо якийсь вихід?

— Нема коли, — сказала начальниця. — Якщо вони такі нерозлучні, то хай залишаються обидва. А ми більше затримуватись не можемо. В корабель! — Вона схопила сумку й зібралася тягти її до східців.

Пінгвін Твінас востаннє смоктнув люльку, встромив її в тапку і незграбно пришкутильгав до жаби.

— Шановна начальнице, — сказав він, — ця важка ноша не для вашої зраненої спини. Дозвольте піднести сумку.

— О, — приємно здивувалася Легарія, — оце справжній джентльмен!

— Китичко, — сказав Кадриль другові, — послухай: якщо ти не полетиш, то занапастиш не тільки себе, а й мене.

— Тебе? — здивувався песик. — Що ти говориш, друже!

— Якщо ти не полетиш, то не зможеш привезти із Тандадрики чудові вуса і нове вухо.

— Мені... навіть у голову не прийшло, що...

Тут їхню розмову перепинила сумка Легарії, яка налетіла на Кадриля; удар був такий сильний, що зайчика відкинуло аж під гілку ялинки — під ту саму, на якій висіла цукерка і пір'їнка сойки.

— Благаю пробачення, — пришкутильгав пінгвін до збитого з ніг Кадриля. — Це все тому, що я кривий і незграбний.

Незграбно зігнувшись, він ще щось промимрив і, залишивши сумку під гілкою, що сягала східців у "Срібну шишку", поспішив зустріти Ейнору з Легарією. Китичка все ще вагався.

— Їдь, Китичко, і більше ні слова! — вигукнув із-під гілки Кадриль. Не підходь до мене, не говори до мене. Я не хочу нічого ні чути, ні говорити! Щезніть з-перед моїх очей! Щасливої дороги!

— Ну й чудово, — похвалила його Легарія, — тверезий розум узяв гору... Ейноро, швидше ступай, Китичко, не куняй — твій друг чекає на нові вуса.

— Зупиніться! — загородив їм дорогу Твінас, повертаючись від корабля. — Я пригадав важливу річ. Щоб подорож була щаслива, ми повинні хоч хвилинку посидіти і помовчати. Хіба не так, вельмишановна начальнице?

— І знову гаємо час, — хотіла заперечити начальниця, але, задоволена шанобливим звертанням, поступилася: — Посидьмо, але недовго.

Твінас повернувся до кубика, за ним знехотя пішла й Легарія. Всі зайняли свої місця і зосередилися перед подорожжю. Запанувала урочиста тиша. Забувши дрібні клопоти, суперечки, всі думали про те невідоме, що на них чекало, про подорож по всіяному зорями небу, про землю, на яку, може, ніколи не доведеться повернутися, на цю свою єдину землю, на якій зазнали стільки радощів і кривд, любові і байдужості... Китичка насилу стримувався, щоб не захлипати, малесенькі очі Твінаса розплющилися, скільки могли, щоб надивитися на осяяний місячним світлом сніг, Ейнора міцно-міцно зімкнула повіки, у Легарії затряслося підборіддя. Навіть пілот, показавшись у дверях, щоб поквапити пасажирів, не насмілився перервати урочисту мить; навіть він сам сів на верхню сходинку, щоб зосередитися разом з усіма, а в його здоровенних окулярах відбилося по місяцю.

— Вставаймо, — звеліла Легарія, і всі дружно підвелись. Твінас пришкутильгав до Ейнори, щоб довести її до східців, та він так незграбно повертався, що зачепив штабель, а той з гуркотом розсипався по снігу.

— І знову хаос! — скривилася жаба.

— Благаю пробачити! — винувато опустив додолу очиці Твінас. — Я такий гладкий, незграбний та кривий... — З цими словами він почав складати хмиз на старе місце.

— А це що? — не на жарт розгнівалася на нього начальниця. — Геть у корабель!

А до прикрашеної гілки ялинки нахилився Китичка.

— Друже, — покликав він глухим від туги голосом. — Я... я даю тобі слово, що привезу, найкраще з усіх вухо і найдовшого із усіх вуса, які тільки знайду на Тандадриці!

Ніхто не відізвався: Кадриль, як запевняв, не хотів ні говорити, ні слухати.

— Друже, — схлипнув убитий горем песик, — ще ніколи не було мені так тя... тяжко, як зараз. Друже, промов хоч словечко, хоч постукай сірниковою коробочкою...

І знову ніхто не відізвався, лише з-під гілки стирчав єдиний зайчиків вус — немов зблідла хвоїна ялинки. іншим часом песик захіхікав би, а зараз цей кінчик вуса колов його в самісіньке серце. і він наважився: низько нагнувся до землі й тихо-тихо промовив чарівне слово:

— Кікіліс!

— Залазь нарешті, — підігнала Китичку начальниця. — Не затримуй мене.

— А чому ви самі не залазите? — наївно запитав песик.

— Тому, що начальник повинен землю залишити останнім.

Немов дерев'яними лапами збирався песик із сходинки на сходинку. Поки він дерся, Легарія встигла доскочити вогнища, схопити шарфик, який там лежав, і повернутися назад. Відхиливши гілку, вона витягла з-під неї сумку, всунула туди шарфик і за обірваний кінець ручки поволокла свій скарб по сходинках угору. Важка, напхана сумка чіплялася за кожну сходинку, і начальниця подумки кляла джентльмену, який не додумався занести сумку з корабель. А Китичка вже переступав через поріг корабля; зупинившись востаннє, він обернувся до білого вуса, надіючись, що ось-ось підійметься зелене густе покривало, захитається цукерка, задзвонить кришталевий дзвіночок і виплигне його одновухий друг. А виплигнувши, він тіпне лапкою, поведе вусом і вигукне відважним голосом: "До побачення, Китичко, до побачення, хай хоч і небо провалиться!.." На жаль, на жаль...

Загрузка...