— Мандрівники, увага! — перервав Ейнору пілотів голос. — Прошу приготуватися до катапультування.
— А це що?! — лапнув лапками Кадриль, як за тих інших часів, але схаменувся і солідно склав лапи собі на груди. — Пілоте, я наказую пояснити, чому мандрівники не можуть вийти через двері і східцями зійти на землю?
— Відповідаю на запитання начальника, — почувся спокійний пілотів голос. — Ми не можемо вийти через двері і спуститися східцями тому, що корабель сів на м'яке покриття планети, яке гострі кінці східців можуть проколоти.
— Наказую приготуватись до катапультування! — звелів начальник, не дивлячись на Ейнору.
— Ні! — Ейнора стала так, що заступила люк у "Шишечку". — Ніхто звідси не вийде, поки я не розповім того, що я вже була розповіла начальникові!
Вона вмовкла, вдихнула повітря, а в цей час відчинилися двері кабіни і вийшов Менес. Кадриль, глянувши на пілота, побачив у нього на комбінезоні червону плямку, що невідомо звідки взялася — неначе хто бризнув краплю крові.
— Начальнику Кадриль, — запитав Менес, — хто першим буде катапультуватись?
Кадриль пригадав пояснення референтки, що начальник мусить тоді першим виходити з корабля, коли це пов'язано з небезпекою, і промовив:
— Я...
Вимовивши "я", він знову глянув на тріснуті скельця окулярів пілота і раптом відчув страх: а що як і справді їм уготовано пастку? Тоді він загине першим. Хто тоді керуватиме мандрівниками? Хто дасть їм тямущі накази? Хто ще здатний без гарячки творити чудеса героїзму? Може, Китичка? Оцей заїка, палій! Йому тільки на картинки дивитися!.. Кривий пузань Твінас? Він ще й наказа не встигне дати, а вже засне! Ейнора? Таж вона сліпа, тобто не сліпа, але вона чванлива і фантазерка... Референтка Легарія? Але ж її вже зняли з поста начальника!.. Отож тільки він один достойний виконувати офіційні обов'язки начальника, ці обов'язки вже зафіксовані, і тому... тому... він повинен себе поберегти і не ризикувати. Тому Кадриль закінчив так:
— ...я пропоную, щоб катапультувався доброволець!
Ні слова не сказавши, до люка рушив Китичка.
— Не пущу! — заступила йому дорогу Ейнора і повернула до пілота палаючі очі. — Ніхто не вийде з корабля, поки я не розповім про ваш підступ!
Тепер уже всі мандрівники зрозуміли, що діються якісь серйозні справи.
— Твінасе, — звеліла Ейнора, — стань ти біля дверей пілотової кабіни і не дозволяй йому повернутися. Відповідаєш своїм життям!
Товстун неймовірно хутко кинувся до дверцят і заступив їх своєю спиною, готовий скоріше до того, щоб його порубали на куски, ніж пропустити!
— Я не знав, — промовив пілот, — що у вас новий начальник, тобто начальниця, яка так відважно наказує.
Кадриль відчув себе приниженим. Він владно підняв своє заліплене пластиром вухо і задзвонив у дзвіночок:
— Я тут начальник! Попрошу спокою!
— Говорити можна, але щоб це було дисципліновано, — промовила референтка, яку зацікавили Ейнорині слова.
— Викладай все, Ейноро! — пробасив Твінас.
— Начальнику Кадриль, — звернулася Ейнора, — я не збираюся відняти у вас керівництво. Я лише хочу нагадати, що я вам була відкрила таємницю, від якої, можливо, залежало і ще залежить і нині доля всіх нас. Я сподівалася, що ви візьметесь вияснити цю таємницю, але, на жаль, ви навіть лапою не поворухнули, щоб це зробити. Бо може бути так, — тут Ейнора повернулася до мандрівників, — може бути так, що Тандадрика — чистий вимисел, а пілот Менес — пірат чи розбійник космосу, який нас везе невідомо куди і віддасть у пазурі невідомо кому. Можливо, саме тому ми й блукаємо по різних планетах і ніяк не можемо знайти тієї Тандадрики, яку нам обіцяли.
Мов онімілі, мандрівники дивилися одне на одного, а товстий сищик замалим не вдавився своєю люлькою.
— Але, — промимрив розгублений начальник, — але ж пілот ось тільки зараз нам доповів, що вже знайдено орієнтир на Тандадрику!
— А звідки ви знаєте, що там — батьківщина іграшок чи пристановище для розбійників?
— Шановний начальнику, — не витримала референтка, — прошу звернути увагу, що ораторка вже одного разу набрехала про розбійників.
— Виклади їм усе, Ейноро! — знову войовниче вигукнув товстун.
— Слухайте уважно, — сказала Ейнора. — В той час, коли, пам'ятаєте, корабель сів на цвіт квітки, ви всі вийшли надвір, а я зосталася одна разом з пілотом. Він повинен був залатати стіну, яку пробив метеорит. Я саме знову стала зрячою, та пілот про це нічого не знав і, латаючи корабель...
— ...він витяг другу руку, яку ховав, так? — з насмішкою в голосі продовжив розповідь Ейнори Менес. — Я повинен вас, Ейноро, прикро вразити: латаючи стіну, я знав, що ви стежите за мною з розплющеними і аж ніяк не блакитними очима.
— Знали?! Звідки ви могли знати? — остовпіла Ейнора.
— Гляньте, — він показав на латку в стіні. — Я набив бляху, що блищить, мов дзеркало, і в ній прекрасно віддзеркалились ваші, Ейноро, очі і всі почуття на вашому обличчі. Тільки вашу таємницю я нікому не видав. А ви мою видали.
Збита з пантелику, Ейнора мовчала, а пілот, напівглузливо, напівсерйозно, додав:
— І незважаючи на все, очі у вас красиві.
— Вона глумилася з моєї крупини, а сама виявилася справжньою аферисткою! — зловтішне крикнула Легарія.
— Але я не сказала найголовнішого, — суворо глянула на пілота Ейнора. — Всі ви пам'ятаєте, як я лежала непритомна на порозі корабля?.. Я знепритомніла для того, щоб таємно пробратися в кабіну пілота й подивитися... побачити...
— ...оцю річ, правда? — Менес одстебнув комбінезон і витяг із-за пазухи опудало небаченого птаха.
— Так, але той був набагато... набагато більший і страшніший.
— У страха великі очі, — спокійно усміхнувся пілот. — На планеті, на яку ми щойно сіли, таких опудалів ви знайдете ще більше. Знайдете і такі штучки, які вам пояснять, чому я маю другу руку, хоч насправді її у мене і не було. — Повертівши щось у комбінезоні, він всунув у пустий рукав руку і став перед мандрівниками, розвівши обидві руки.
— То хто ж ви такий, скажіть нарешті?! — просто запитала Ейнора, дивлячись своїми карими очима в його непрозорі скельця окулярів.
— Я?.. Я і іграшка, і гравець... А для вас, Ейноро, буду казковий принц, про якого ви мріяли в скляній шафі в зимовому холодному лісі.
І він поклав їй на плечі обидві руки. Наче зачарована, Ейнора не в силі була поворухнутись, а потім несміливо простягла руку й трішечки підняла темні скельця окулярів. На неї — мов два клаптики блакитного неба, мов дві незабудки — глянули очі казкового принца.
— Вона вже кокетує! — заверещала референтка.
Від дверей пілотової кабіни, де старанно ніс сторожову службу Твінас, донеслося ледь чутне тяжке зітхання: що діялось під лівим крильцем товстуна, він і сам добре не знав, одначе ясно — нічого веселого. Чекав і ніяк не міг дочекатися, коли ж нарешті пілот зніме руки в рукавицях із Ейнориних плічок, і ніколи-ніколи він ще не відчував себе таким товстим, незграбним бевзнем... Він, сищик, зі своєю люлькою і нюхом не відчув тих таємниць, які вистежила Ейнора, котра так само терпляче чекала, коли пілот забере свої руки... а може, того вона зовсім не чекає? Ах, він, Твінас, ніколи не насмілився б ось так покласти крила їй на плечі і втулитися просто в її очі, як оцей... казковий принц!
Від похмурих роздумів у Твінаса опустилася голова, із дзьоба випала вже непотрібна люлька, і, обіпершись об двері пілотової кабіни, він задрімав. Тому не почув, як пілот промовив:
— Ось що ми зробимо. Так як я вже маю обидві руки, то буду катапультуватись я і роздивлюся, як відчинити двері корабля, щоб можна було всім зійти на землю східцями. Чекайте сигналу.
Він пішов у "Шишечку"; всі мовчки стежили за його ходою, а Китичка аж у люк заліз, щоб ближче подивитися, як пілот натискує на синю кнопку, як високо підскочить крісло й викине його через відкритий дашок.
Незабаром у тому боці, де були дверці, пролунав стукіт — це був знак, що можна відчиняти. Начальник Кадриль, про якого досі неначе й забули, знайшов нарешті привід нагадати про себе.
— Наказую натиснути на ту кнопку, щоб відчинилися двері, — повелів він.
Ейнора натиснула на кнопку, дверцята відчинились, і всі зрозуміли, чому пілот пропонував катапультуватися. Покриття на планеті було таке м'яке, що корабель вгруз у нього майже до половини. Пілотові пощастило звідкись притягти кілька дощок і одним кінцем обіперти їх об поріг дверей, вдавивши в цьому місці покриття. Отож мандрівникам не треба було й спускати східці: по похилих дошках вони зійшли на хистку поверхню планети. Останнім покульгав, сонно киваючи дзьобом, бідолаха Твінас.