Кімната

6

У кухні пахло кавою: розчинною, поганенькою, але від того якоюсь особливо бажаною.

За вікном густе віття розкинула абрикоса, стиглі плоди міцно сиділи у неї на гілках-руках. За гіллям виднівся сусідній будинок. Супермаркету, до речі, видно не було.

Кава обпекла губи та язик.

Я ніколи не була у відкритому морі.

Як це? Як це — опинитися посеред безкінечних хвиль, межею яким є лише обрій? Коли перебуваєш на невеличкому клаптику металу, привезеному з землі, а під тобою — десятки метрів води? А у ній — своє життя, свої закони, свій час, своє все… Ти там, але для того світу ніби і не існуєш зовсім. Що відчуваєш тоді?

Мені довелося максимально зосередитися на тут і тепер: на ароматі розчинної простенької кави, шелесті листя за вікном, сонячному світлі на столі, аби повернутися до власного життя. Туди, де немає ні моря, ні судна, ні хлопця у помаранчевій шапці…

Тільки я, місто, літо. І кімната, повна речей.