У квартирі мене зустріла дзвінка тиша. Такою вона буває лише за мить після того, як хтось її порушить — умисно чи ні, свідомо чи несвідомо, але тишу буде розірвано, і вона вже не буде тією самою.
— Кіт?
Ключі висковзнули зі спітнілої долоні і з глухим звуком впали на підлогу.
Кіт визирнув з кімнати — жовті очі засвітилися у коридорній темряві.
— То ось ти де.
На якусь мить мені здалося, що зараз він заговорить, але кіт спромігся лише на звичайнісіньке:
— Ня-ав.
Нарешті його «няв» звучало по-котячому.
Кожен звук відбивався луною від стін тепер напівпорожньої квартири. Кімната зітхнула нею востаннє і все знову стихло. Лишилися тільки жовті котячі очі і темрява навколо них.
Надворі збирався дощ, небо прогиналося під морем води над ним: ось-ось впаде просто на наші дахи, просто на наші голови.
У кухні вже пахло нею — серпневою зливою. Тоненькі занавіски хлюпали на вітру мокрими вітрилами. З сусідніх вікон ледь чутно лунала музика. Кіт біля мене махнув хвостом — і полило.
Світ перетворився на величезний акваріум.
Люди — на мовчазних риб у ньому.
Ми з Котом (як добропорядний кіт, він мовчав, хіба що іноді муркотів) зачаровано дивилися, як швидко збігають віконним склом краплі води, як вони ж падають на темне листя липи внизу, як з того листя скрапують на почорнілий асфальт.
Дощ приніс із собою прохолоду, але тільки на один вечір. Із серпнем так завжди: коротка злива віщує довгу спеку.