Кімната

8

День хилився до вечора. Сонце котилося долі там, де і кожного дня до цього, і ще стільки ж днів буде котитися після. Місто затихало — повільно, як сповільнюється дихання, коли засипаєш. Воно і саме того не помічало.

Було у Степовому дещо цікаве. Це місто рано лягало спати. З першими сутінками вулиці починали порожніти, люди ховалися за важкими дверима, щоб знову вийти надвір при світлі сонця. Могло скластися враження, що тут усі бояться темряви.

Центральні вулиці пірнали у густу темряву, де-не-де проріджену тоненьким плетивом світла зірок та тьмяним сяйвом старих ліхтарів. Нікого на них не було, окрім останніх відчайдухів — тих, хто відмовився продавати таємницю нічного міста яскравим вогням розважальних центрів. Звичайно, якщо побути тут довше, ніж кілька днів, дізнаєшся, обов'язково дізнаєшся, що ніхто тут не боїться темряви. Який абсурд, які дурниці! Ну, принаймні не більше, ніж у будь-якому іншому місті. Знайдуться і ті, звичайно, хто справді боїться. Але їх не буде більше, ніж деінде. І тоді відкриється колюча правда: не всі люди ховаються по домівках, але нікого немає на вулицях, бо більшість міста набивається до величезного павільйону на його північно-східній околиці. Колись там була велика фабрика, хоча зараз ніхто і не згадає, що на ній виробляли. Втім, її досі називають фабрикою — це величезний торгівельний центр. Усі там.

Я дивилася у вікно, спостерігала, як сонце обережно ховається за похилими дахами, як останні перехожі забігають до вже темних двориків. Щось у цьому було… Заспокійливе. На мить мені навіть здалося, що щось у цьому було рідне.

Можливо, так і було насправді.