Літо добігало свого кінця. Мені вже зовсім скоро потрібно було їхати з Півдня та повертатися до навчання. Очікування висіло в гарячому повітрі постійним нагадуванням про це.
«Курячий бог» тепер був постійно в моїй кишені. Мені було потрібно ще трошки удачі.
— Спекотно.
— Ага.
— Кажуть, це найспекотніше літо за останні сорок років.
— Можливо.
— Ти на мене сердишся?
— Та ні, чого ти…
— Здалося, коли ти лише увійшов сюди.
— Ну чому одразу я? Це просто спека…
— Гадаєш? Ти впевнений?
— Так, не переймайся. Серпень завжди такий.
— Ніби ти не серпень…
Числа на календарі змінювалися майже невловимо: щойно був понеділок, як уже проходив цілий тиждень.
— А як це — кава з яйцями?
— Ми беремо яєчний білок, збиваємо його разом зі згущеним молоком, вливаємо до суміші гіркої кави і…
— А кава з маслом?
— Те і означає — кава з маслом.
— А з сиром?
— Ми просто кладемо до готового напою шматочки сиру.
— А…
— Може, Вам сік?
— Так, давайте, будь ласка.
По малюнок на рисовому папері ніхто так і не прийшов.
— Матвію, а морська сіль для кави, яку ми використовуємо, — вона звідки?
— З моря.
— А якось трошки точніше можна?
— З морської води.
— Підказка: може, трошки звузиш вибір морів?
— Із найсинішого моря.
— Ясно, я зрозуміла.
З кожним днем наближалася та мить, коли я матиму зібрати речі та поїхати звідси. Але щось тримало мене тут.
— Як твої собаки?
— Вони не мої…
— І все ж таки?
— Тимкові знайшли вже господарів… Хороші такі люди. Добрі.
— А Чіпу?
— Ще ні…
Це місто я вже знала, як рідне. Воно мене, здається, теж.
— Ти не знаєш, чому радіо не ловить?
— Може, якісь перешкоди?
— Наприклад, які? Ми ж не у кам’яному столітті живемо…
— В кам’яному — не в кам’яному, але дощ іде однаково у будь-якому столітті, у будь-яку епоху. Як і збирається на дощ — теж завжди однаково.
— Піду подивлюся, що там з антеною.
Останні кілька тижнів, після того надзвичайного вечора на Лебединому озері, я взяла собі за звичку щовечора сідати до випадкових маршруток та їхати кудись навмання або просто гуляти — куди ноги заведуть. Багато Півдня бути не може, а я ж його майже не бачила… Так я відкрила для себе острів, і гідропарк, і мости, і місцини з найкращими видами на захід сонця, і найвіддаленіші околиці міста, що непомітно виливалися у степ.
— Не хочете трошки освіжитися?
— Може, будемо на ти?
— Без проблем.
— Хочеш, напишу про тебе вірша?
— А зможеш?
— Тільки як освіжуся… Кучері у тебе красиві. А у мене красиві вірші.
— Це ми ще перевіримо. Каву з ванільною колою?
— Чому б і ні. Якщо ти пропонуєш…
Холодна кава з ванільною колою найкраще смакувала саме в таку спеку.
— Довго ще пробудеш у нас?
— Не думаю. Вже зовсім скоро осінь… Оком мигнути не встигнемо.
— Жаль, що ти маєш їхати.
— Так, але… Я ще зможу повернутися.
— Ти повернешся вже не сюди…
— В наступне літо. Ви ж нікуди звідси не подінетесь?
— Хтозна… Можливо, чи…
Вона не знайшла, що заперечити і не договорила.
Розмови та їх уривки мішалися, забувалися, згадувалися у снах та наяву, коли я варила каву. Я вже не пам'ятала, які з них належали мені, які були почуті випадково серед міста, які наснилися, а які… Неважливо.
З кожним днем ставало дедалі спекотніше, аж поки ртутний стовпчик на термометрі не зупинився на 37 градусах, опускаючись хіба що вночі — до 30. Я так звикла до цього міста та його сюрпризів.
Життя входило до звичної колії. Наскільки, звичайно, могло при тому, що кожен день я проводила в компанії диваків Матвія і Саші, готуючи та вигадуючи все більш чудернацькі рецепти кави, а ще людей, які приходили до кав'ярні.
А я все думала про дівчину з малюнка. Щось у тому портреті було… особливим.
Хто вона, намальована на зім'ятому папірці? Хто зробив цей малюнок?
Я могла роздивлятися його годинами, але не дозволяла собі цього. Він ніби причаровував: ось-ось, здавалося, намальована дівчина повернеться до мене обличчям і я нарешті побачу його.
А по нього ніхто не приходив.
Щовечора я чекала на цього художника, виглядаючи його серед перехожих та відвідувачів, але марно. Він не прийшов ні за тиждень, ні за два. Мені залишалося тільки продовжувати чекати.