24

З кав’ярні ноги самі винесли мене до Дніпра. Я була зовсім не проти. Вода заспокоювала.

Біля річкового вокзалу, який, втім, ніхто не називає тут інакше, як річковий порт, було порожньо — що робило це місце особливим, адже зазвичай знайти непопулярне місце біля води у будь-якому місті — завдання не з простих.

Пройшовши під сірим бетонним склепінням будівлі вокзалу та зовнішніми сходами, я опинилася на довгій пристані. Так само порожній: лише голуби складали мені компанію, і я була зовсім не проти цього. Жаль тільки, що нічого з собою не прихопила, аби їх погодувати: ніякої булочки чи навіть скибочки хліба. Думаю, не одна я так думала, прийшовши до цього місця. Майже всі, хто сюди потрапляв, навмисне чи випадково, так думали. Скільки б це не повторювалося. І все рівно ніколи не брали з собою нічого, аби почастувати цих птахів — вірних жителів порту.

На воді уздовж набережної стояли катери.

Супроти них уже на самій набережній одна за одною чекали на рідкісних тут перехожих дерев’яні лавки.

Я опустилася на одну з них та примружилася. Пізні сонячні зайчики стрибали по набережній, по причалах, відбиваючись від скляних вікон катерів. Вздовж бортів хвилювалася річка — віддзеркалення хвиль доходило ледь не до самих вікон будівлі вокзалу.

Мабуть, тут ще краще буває взимку, коли по річці іде кригохід, а чайки кружляють над ним разом з голубами, повсякчас сідаючи на крижини. Тоді, мабуть, тут теж сонячно, безлюдно, але холодно. Здається, це Бродський писав щось про красу, яку краще видно на морозі… Для цього місця ці слова точно виявилися б влучними.

Але тоді було тепло, ртуть на термометрах у вікнах будинків неподалік піднімалися аж до позначок у 32, а то і 35 градусів, та це зовсім не псувало перебування в порту. Навпаки — було добре. Навіть краще, ніж просто добре. Трошки прохолодніше, ніж деінде, до того ж надвечір, ще і в тіні, що відкидав сірий камінь вокзалу.

Був у цьому місці якийсь незбагненний шарм… Щось навіть трохи французьке. Я ніби опинилася у старому французькому кіно, де є набережна, і сонце, і голуби злітають над рікою, а над нею височіє будівля у стилі модерн років так 80-х. Сама я, звичайно, почувалася героїнею такого фільму. Що вже саме по собі тішило.

Я і не помітила, як поруч зі мною на лавку опустився якийсь дід, тому від несподіванки навіть здригнулася, коли він заговорив:

— Хороший день, правда?

Захоплена зненацька у майже інтимну для себе мить, я не знайшла спочатку, що відповісти. Але дідусь не розгубився і продовжив:

— Ви, я бачу, знаєте, куди ходити за рівновагою, — він обвів поглядом порожній порт. — Чи за будь-чим іще. Я, наприклад, люблю це місце саме за тишу. Усамітнення. А це смішно, так? Річковий вокзал у місті на річці — місце для усамітнення. Навмисне не вигадаєш.

І він мені підморгнув. Навколо була купа порожніх лавок, але дідок підсів саме до мене і вирішив розважити бесідою. Видно, не так уже і сильно йому хотілося усамітнення. Можливо навіть, його у діда було більше, ніж йому б того хотілося. Більше, ніж достатньо.

— Так, Ви праві. Місце що треба.

І це була чиста правда. Порт виявився воістину винятковим місцем.

— Колись ми приходили сюди з дружиною, — продовжив він, ніби і не почув мене. — Прогулювалися набережною, дивилися на воду, годували птахів. Іноді сідали на один з катерів і тоді дивилися вже з води на берег. Не знаю, як зараз, але тоді вони — кораблі, я маю на увазі, — справно возили туристів та не тільки їх, показували так місто. Краєвиди… Самі лише краєвиди вартували того, аби сідати на якийсь із катерів та плисти на ньому.

Я кивнула. Хоча, здається, ніколи не каталася на катерах. Принаймні, звичайно, не тут, не з річкового вокзалу.

Поки дідусь говорив, я встигла роздивитися його уважніше. Типовий олд-скул у найкращому сенсі цього слова. Класичний капелюх з вузькими полями, окуляри в роговій оправі, блакитна сорочка з рукавами, закасаними до ліктів. Щільно випрасувані штани зі стрілками. Сірі. У сухорлявій руці палиця. Хоча зараз він її прихилив до самої лавки. Стильний старий. Навіть підозріло стильний. Він викликав посмішку.

— Ну, а Ви?

Я подивилася на нього, часто заморгала. Мабуть, щось прослухала.

— Що я?

— Що Ви тут забули такого гарного вечора?

Ми обидва дивилися на блискучу, усю у відблисках сонця, мов у золотавих лусочках, воду. Пронизливо закричала чайка. Потім усе змовкло.

— Гуляю, — відповіла просто. — Відпочиваю.

Дід гойднув головою.

— Самі?

Запитання було простим. Відповідь на нього теж була простою. Більше того — очевидною. На всю довгу набережну тут були лише ми вдвох. Звичайно, я сама. Чому люди продовжують запитувати те, на що і самі знають відповідь? Чи про те, що зовсім відповіді не потребує? З іншого боку… Можливо, вони знають щось таке, що робить відповіді менш очевидними, а запитання — більш доречними. Можливо.

З дідусем, мабуть, усе було простіше: він старий, хотів поговорити, а тут знайшов когось на улюбленому місці — звичайно, було невідворотнім, що він заговорить до цієї людини.

Дід розтлумачив трохи задовгу мовчанку по-своєму:

— Вибачте, якщо я надокучаю. Мабуть, піду, не буду Вам заважати, — він почав підніматися і, чесне слово, його коліна скрипіли.

Несподівано навіть для себе, я вхопила його за руку, жестом запросила сісти. Дід знову опустився на лавку.

— Усе нормально, це Ви мене вибачте, трохи задумалася. Я сама, як бачите, і нічого не маю проти приємної компанії.

Медові сонячні промені лоскотали щоки. Тінь відступала за наші спини. Я підставляла обличчя вечірньому сонцю.

— Ви тільки приїхали, правда ж?

— А це так очевидно?

Старий посміхнувся у вуса — мабуть, задоволений тим, що влучив просто у яблучко.

— Не сказав би, що це очевидно. Ви легко зійшли б за місцеву — засмагла, невпевненою не виглядаєте. Поживете з моє, теж навчитеся читати по речах. Вас видали деталі. Хоча… Пояснити, які саме, я, мабуть, не зможу. Тому вважатимемо, що я просто вгадав.

Я знизала плечами.

— І часто Вам вдається ось так вгадувати?

Цього разу плечами знизав вже старий.

— Не дуже. Але і не те щоби рідко.

Ми ще посиділи мовчки.

Навколо кричали чайки.

Загудів корабель, що повільно пропливав повз.

Сонце гралося у схованки з блискучим склом у вікнах вокзалу.

— А Ви, мабуть, місцевий, так? Корінний тобто, зі Степового? — я вирішила першою порушити мовчанку.

— Думаю, що вже можна і так сказати.

— Гадаєте?

— Це довга історія…

— Усі так кажуть. Зазвичай не такі вже і довгі ті «довгі історії».

Він засміявся.

— А хто Ви, пані? — раптом запитав старий.

Я відкрила рота, аби вже щось відповісти, але тут зрозуміла, що готової відповіді у мене на це питання немає. Так і сиділа. З відкритим ротом. Коли це зрозуміла, швидко захлопнула його — ледь зубами не клацнула.

Старий хрипло засміявся.

А справді — хто? Просте питання. Без простої відповіді.

— Я тут, — нарешті відповіла. І це насправді було найточнішою характеристикою, найдетальнішою розповіддю про себе, якою я тільки могла поділитися.

Чоловік кивнув.

— Я теж… — протягнув він.

— А Ви тут довго живете?

— Чи довго… Достатньо, щоб побачити різницю між колись і тепер. Розумієте, про що я? Мабуть, це довго.

— Мабуть.

Ми помовчали.

— Цікаво, як це — прожити у цьому місті майже все своє життя, — протягнула я.

— Звикаєш, — миттю відповів дід, посміхаючись. — До всього тут звикаєш. Пам’ятаю, як я приїхав вперше, от як Ви зараз, і ніяк не міг припинити дивуватися. Усе таким чудним видавалося. Зараз уже — як риба в воді, як то кажуть. А тоді… ну, Ви мабуть, розумієте, про що я.

Я подумала про кімнату, і речі, і Кота, і радіо, і «Кав’ярню Кука»… І кивнула. О так, я розуміла, про що він. Усе і справді досить чудне.

— Думаю, що я просто теж став чудним — як частинка цього міста, — продовжив дід. — Це як з фракталами. Розбити його — і кожний клаптик повторюватиме загальну картинку. Із цим містом так само. Точнісінько так.

— Тоді я, мабуть, клаптик з іншого місця. Частинка іншої мозаїки.

Дід знизав плечами:

— Це тільки Ви так думаєте.

Старий дістав з кишені кілька трошки пом’ятих цукерок.

— Пригощайтеся, — запропонував він. — Вони смачнющі. Мої улюблені. Довго не міг їх знайти.

«Зоряне сяйво». Ще б пак! Старий знався в цукерках: найкращі цукерки на всій землі. Хоча в таку спеку, мабуть, радше гарячий шоколад, а не цукерки.

Я знала, що йому хочеться поговорити. Що йому приємно говорити, а надто — коли його слухають. Що він хотів би говорити частіше, розкриватися легше, та і взагалі — мати перед ким. Іноді я відчувала такі речі.

— Бачите отой будинок за річковим вокзалом? — він вказав кудись назад, за розлогі крони кленів, де виднілася теракотова стіна старого будинку. Я подивилася через плече і кивнула. — Скільки живу в цьому місті, скільки ходжу повз нього, а досі не знаю, що то за будинок. Чий він, чи для чого. Чи там живе хтось. Ну і все таке інше. Здогадуюся… Але напевне не знаю. Та і фасади бувають оманливі. А між тим… — він на мить запнувся і продовжив: — А між тим, це один із перших будинків, які я помітив у цьому місті. Справді помітив. Звичайно, що не просто побачив. Коли тільки приїхав сюди… То візьмете?

Він поглядом вказав на цукерки.

— Так, дякую, я вже просто встигла заслухатися, — я була б не я, якби відмовилася від «Зоряного сяйва». Солодко хруснув фантик, на диво цукерки не розтанули від спеки, і дід задоволено продовжив:

— І тільки зараз згадав про це. Про цей будинок, про те, як побачив його… Дивна ця штука — пам'ять. Навіть те, що вважаєш за надважливі речі в житті, вона може запросто викинути з нього та з твоєї голови. Не кажучи вже про якісь випадковості. Нехай і такі, що залишили слід в тобі. Викидає їх, аж поки не вирішить повернути, як-от зараз. Якщо тільки вирішить, звичайно.

— Думаю, що так не лише із пам’яттю відбувається, — додала я, думками повертаючись до речей з кімнати та загадкової коробки.

— Теж правда, — схвально кивнув дід. — Але ж на зміну втраченому приходить щось нове. Правда? Це як закон збереження енергії. Нічого не буває просто так. Щось та й заповнить утворений вакуум.

Він засміявся сам собі і додав:

— Ну, можливо, на закон збереження енергії не зовсім скидається. Але суть від того не змінюється.

— Саме тому не все загублене має бути повернутим… — повільно проговорила я. Здається, я починала розуміти, чому ті речі з коробки були сховані окремо від решти.

— Абсолютно вірно, — погодився старий. — таким речам, чи спогадам, чи навіть людям більше немає місця в життях тих, хто їх залишив чи загубив. Місця вже зайняті чимось іншим… Аж поки і це щось інше не посунеться. Та і потреба у них теж зникає. Втім…

— Бувають речі, яким не знаходиться заміни, — я не дала йому договорити, закінчивши думку сама.

Старий кивнув уже майже здивовано:

— Так… Але і не всі вони повертаються до тих, кому потрібні… Дуже легко загубитися в цьому світі.

Старий сказав це із сумом у голосі. Мабуть, за довге життя загубитися встигає чимало. Мабуть, не всьому знаходиться заміна.

Після недовгої паузи старий знову повернувся до своїх спогадів. Він говорив і говорив, згадував про все: і про перше кохання, і як вперше побачив море, і як подумав, що воно ну точнісінько таке саме, як у книжках він про нього читав, а книжок про море, піратів, моряків, острови, пригоди, штилі та бурі — таких книжок читав він багато… Особливо в дитинстві, коли взимку мама на піч саджала грітися. І влітку, коли бігали до річки.

А я сиділа приголомшена новим розумінням. Можливо… Можливо, ті речі і справді не випадково були заховані до тієї коробки. Можливо, вони і відрізняються від решти речей у кімнаті тим, що їм заміни не знайшлося… Їм чи спогадам про них, абощо… Яка різниця. Вони потрібні тим, хто їх загубив. Спогади та історії за ними потрібні тим, хто їх загубив. Я насправді маю їх відшукати. І тепер причина стала мені цілком зрозумілою. Дзвінок до радіостудії не був помилкою.

Час спливав непомітно, згадати про те, що він взагалі ще існує, можна було, лише глянувши на рух секундної стрілки на годиннику на зап’ясті старого: срібний браслет, блакитно-синій циферблат — класика. Кинувши на них короткий погляд, він ніби прокинувся від сну. Закивав.

— О-о-ох. Щось я засидівся тут з Вами. Треба бігти старому. Бігти, — повторив він і хихотнув, повеселившись з того, що, хай там як, а побігти він не зможе.

Знову ухопився за свою палицю, майже легко піднявся з нагрітої сонцем лавки.

— Щось я зовсім розпатякався, забув про все на світі. А Ви слухаєте і слухаєте, сумуєте, мабуть.

— Анітрохи.

Старий зробив глибокий вдих.

— Зазвичай я на одному місці так довго не сиджу, — сказав він.

Я кивнула.

— А тут так засидівся… Сам не знаю, що на мене найшло.

— Іноді просто треба поговорити.

На цей раз кивнув уже дід.

— Ви далеко живете? — запитав він.

— Зовсім ні.

— І я не далеко. Вам в який бік?

Ми вже встигли відійти від ріки.

Я махнула рукою ліворуч.

— Ясно, значить не по дорозі.

Так ми трошки постояли, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Згори за ними з цікавістю спостерігали чайки та голуби.

— Знаєте що? — тихо сказав дід, не відриваючи погляду від птахів вгорі. — Дякую. Мабуть, і правда мені потрібно було поговорити. Добре, що я на Вас натрапив.

Коли старий зник за рогом, я остаточно залишилася наодинці з птахами в небі. Звичним рухом поправила волосся.

Вітер з ріки одразу підхопив його, розкидавши по плечах. Що ж, йому видніше.

Без мене набережна лишилася порожньою. Сонце уже майже повністю закотилося за довгі залізні шиї будівельних кранів. Світ заливав темний гречаний мед його передостанніх та останніх променів. По воді нешвидко плив якийсь невеличкий кораблик. З ріки дмухнув вітерець.

Вечір повільно скочувався у ніч.

Загрузка...