Кімната

ЕПІЛОГ

Я повернулася до Степового наступного літа. Цього разу все влаштувала сама: взяла коротку відпустку на новій роботі, зупинилася у невеличкому хостелі в центрі міста і наступні декілька днів вирішила не робити нічого, окрім як насолоджуватися Півднем. Так вийшло, що майже весь рік ми не спілкувалися ні з Сашею, ні з Матвієм. І що більше часу минало, то незручніше мені було писати чи телефонувати їм. Якось, правда, мені здалося, що я побачила десь у натовпі Андрія — хлопця з дверима, як подумки його називала. Але наздогнати його мені не вдалося, лиш у голові лунало його «Здавалося б, просто, як двері!»… Тоді я вирішила, що ми ще зустрінемося. У Степовому, як годиться. А дядько мій, до речі, взагалі поїхав за кордон, залишивши по собі лише номер телефону та назву міста, до якого зібрався: «про всяк випадок».

У перший же день в Степовому я вирішила навідатися до «Кав’ярні Кука» — зробити сюрприз Саші з Матвієм, побачитися з їх завсідниками, скуштувати якогось нового чудернацького напою… Але на тому місці її вже не було. Кого б я не спитала про «Кука» — усі розводили руками та хитали головами, мовляв, і не знали, що тут щось таке взагалі працювало.

Телефонні номери Саші та Матвія виявилися недійсними.

Радіо Кавун FM ніби ніколи і не існувало.

До будинку, в якому я жила минулого літа, я пішла, уже знаючи, що не знайду і там нічого і нікого. Втім, Степове навіть перевершило мої сподівання: на місці будинку тепер зводили щось нове. Спостерігаючи за робітниками, що будували його, я все думала: як так могло відбутися? Як усе могло зникнути так легко?

— Його знесли восени, — раптом озвався поруч старечий голос. Якийсь дідусь дивився туди, де стояв той будинок, разом зі мною. — Тож Ви спізнилися.

Я кивнула. Втім, насправді не думала, що і справді запізнилася: я побувала тут якраз вчасно. Ще трошки — і було б запізно, усе зникло би, і я б ніколи не згадала про свій особливий дар. Ніколи не почала б уже власну колекцію, ніколи б не стала зберігати чужі загублені спогади. Ніколи б не була насправді собою.

О ні, тоді я точно не запізнилася…

На якусь мить мені здалося, що я почула голос Андрія та тонкий скрип дверей, що за ним зачинилися, але вітер підхопив ці звуки разом із шарудінням листя на старих липах і абрикосах, і за мить вони були вже далеко.

Я стиснула «курячого бога» в руці і пішла геть від того місця, де минулого року знайшла його. Усе тільки починалося.

В останню ніч у Степовому, перед тим, як я мала знов повертатися до Києва, мені наснився сон. Уві сні я, здається, говорила з котом, і там, у тому сні, ніяк не могла згадати, кого він мені так нагадує. Кіт начебто казав щось про те, що що б я не загубила — це на краще, і коли буде потрібно, загублене знайде мене саме. Якщо буде, звичайно. Звичайно, я повірила. Тепер я знала це краще за будь-кого. Хоч загубити ціле місто та два місяці в ньому — це серйозніше за те, що люди гублять зазвичай. Це вже точно.

— А яка, за великим рахунком, різниця? — запитав Кіт і, махнувши хвостом, зник за дверима.

Двері за ним зачинилися. Я лишилася у кімнаті.