Час, всупереч сподіванням, після «нічної варти» анітрохи не сповільнився. Матвій лише розводив руками:
— Хіба ж можна на щось розраховувати, коли ми все це влаштували на зростаючий місяць?
— Не подумали, — додавала Саша, зітхаючи. — Але нічого.
Як і передбачала нічна гостя, зовсім скоро після тієї чарівної ночі до кав'ярні завітала власниця гербарію.
Вона увійшла обережним кроком, і за нею до нас увірвався запах польових трав. Ніяковіючи, жінка пройшла до зали, сіла за один із столиків.
Я одразу зрозуміла, що це вона.
По тому, як та трималася, як роздивлялася кав’ярню, як зупинила погляд на рослинній карті. Ну, і ще по тому, що у руках вона тримала кілька травинок і квітку, котрі, ледве присівши, вклала між сторінок товстезної книжки. Книжку вона дістала з безрозмірної сумки на плечі.
Отримавши мовчазний Матвіїв дозвіл, я підсіла до неї.
Зблизька вона здалася мені молодшою. Від блакитних очей тоненьким мереживом розбігалися зморшки: вона часто посміхалася.
— Ви ж по гербарій, правда?
— То це Ви! Ви його знайшли!
Вона раділа так, ніби… Мені навіть не спало на думку жодне гідне порівняння для цієї радості.
— Це… Це дуже багато для мене значить! Я і не думала, що колись знайду його, і що…
Я простягнула їй старенького зошита, по який вона прийшла.
Коли вона взяла зошит, руки її ледь помітно тремтіли.
— Я думала, він зник уже назавжди… Як і…
Тієї самої миті Матвій почав молоти лід, і останнього слова я не розчула. Перепитувати здалося мені недоречним… Нехай це залишиться з нею.