Кімната

48

Щось давно нічого не було чутно від нашої дивачки з загубленими речами… Чи, може, самим їй зателефонувати? Це не дуже в наших правилах, але… Можливо, це наш останній ефір. Ми маємо дізнатися, як там склалося з портретом, чи знайшла вона художника. Чи не так?

Це, можна сказати, наш журналістський обов’язок.

Так. Чекаємо.

*Довгі гудки*

— Слухаю?

— Яно? Дівчина з загубленими речами?

— Так, а це…

— Це Кавун FM. Ось, хочемо дізнатися, як там Ваші справи. Чи знайшли власника малюнка?

— Знаєте… Це цікаво. Щойно. Може, годину тому знайшла.

— Справді?! Вітання! Радий, що так сталося нарешті. І хто це?

— Це, власне, цікава частина. Здається, це я.

— Отакої.

— Я теж так гадаю… А у Вас як справи?

— Здається, нас знову закривають.

— Ох, співчуваю.

— Як думаєте, нас хто-небудь зараз слухає?

— Мабуть. Чули ж люди про свої речі, коли ми говорили про них…

— Ваша правда. Але вони чули Вас. Ваше… Повідомлення. Тепер же ніяких повідомлень немає. Є лише коротка розмова.

— Ви праві.

— …

— Я їду сьогодні з міста. Навчання.

— Шкода їхати?

— Шкода іти з ефіру?

— Ну, тоді доброї ночі Вам.

— Повертайтеся.

— І Ви теж.