Кімната

33

Не знаю, як саме це працювало, але таки працювало. Можливо, мені щастило. Можливо, тут було щось інше.

За три дні після моєї розмови на радіо о 18:33 до кав'ярні увійшла висока дівчина з коротким світлим волоссям. Невпевнено потупцяла біля входу, пройшла до стійки. Сіла на високий стілець.

До неї підійшов Матвій. Прийнявши замовлення, він залишив її озиратися на всі боки. Вона явно когось шукала поглядом. Я підійшла до неї.

— Вам чимось допомогти?

Дівчина нервово поправила волосся і дещо невпевнено відповіла:

— Я декого тут шукаю… Можливо, Ви знаєте цю людину. Я знаю лиш те, що щодня вона буває тут з шостої до сьомої вечора… Є тут зараз хтось такий, можете сказати?

— Ви з приводу котроїсь із речей?

— То Ви знаєте! Так, так, справді. То… Є тут хтось, хто мені потрібен, чи… — вона раптом замовкла і обвела мене уважним поглядом. — Це Ви-и-и… Я і не здогадалася. Мене звати Нора, до речі… Скринька, про яку Ви говорили — моя…

Я чомусь і не сумнівалася в цьому.

Матвій приніс замовлення для дівчини, змовницьки посміхнувшись мені. Нора одразу схопилася за горнятко, мов за рятувальний круг. Вона нервувала.

— Принаймні, таку я колись мала…

— Думаю, зараз ми так чи інакше дізнаємось, чи вона Ваша…

Я дістала скриньку.

Нора одразу відсмикнула руки від чашки з кавою.

Здається, вони тремтіли.

Вона торкнулася руками скриньки, пробіглася пальцями по її кришці, роздивилася з усіх боків, а тоді різко відкрила і ахнула. Тиха лагідна мелодія полилася між нами, а тоненька балерина разом з її відображенням у дзеркалі, розкинувши руки, повільно оберталася.

— Це вона…

Нора торкнулася кришки, трошки посунувши дзеркало. Тепер перед нею була невеличка шухлядка — та сама, наповнена різними дрібничками. Вона ледь не плакала, торкаючись їх обережно, однієї за одною.

— О-о-ох… Боже мій, не можу повірити… Я думала, що загубила її назавжди…

Вона обережно посунула шухлядку на місце. Закрила скриньку. Музика припинилася, балерина зникла. Натомість тепер перед моїми очами з’явилася інша.

Вона обачно, аби не обпектися, відпила кави. Поморщилася. Мабуть, замовила перше, що потрапило на очі.

— Мені цю шкатулку привіз дядько… Я тоді ще зовсім маленькою була. Невдовзі я почала займатися балетом і закохалася в нього. Мама казала, що тато мріяв, аби я колись стала балериною. Жаль, я цього не пам’ятаю… Його дуже рано не стало, — вона зробила ще один ковток і продовжила, звертаючись радше до себе, ніж до мене: — Балетну школу я закінчила, але далі не пішла… Довга історія. Принаймні я спробувала, і це теж неабищо, правда? Врешті, усе склалося добре. Справді добре.

Вчергове ковтнувши напою, Нора знов поморщилася і відсунула його геть. Взяла до рук скриньку.

— То… Так просто? Я просто можу забрати її?

— Так, чому ні. Вона ж Ваша.

Вона ствердно кивнула.

— Де Ви її знайшли?

— Довга історія… В однієї бабусі, вона поїхала. Залишила по собі купу мотлоху. Загублені речі. Так мені сказали. Деякі з них вона, вочевидь, вважала важливим повернути.

— Чому ж цього не зробила сама?

— Не знаю. Може, не знала, як це зробити.

Нора знову кивнула.

— Дякую…

Потім з'явилася і дівчина, котра прийшла по квиток.

Саме такою я її собі і уявляла: замріяний погляд, вицвілі джинси.

Я запитала у неї лише про одне: чому вона не використала тоді квиток?

Ася (виявилося, що вона не любила, коли її звали Настею) розповіла.

— Словом, таке лише зі мною могло трапитися, — підсумувала вона. — І… Навіть не знаю… Я загубила квиток майже одразу. Так і не встигла подзвонити тому диваку… Чи варто робити це тепер?

Кав’ярня вже зачинялася, останні відвідувачі виходили під прохолодне світло зірок та шурхотіння лип у повітрі. Залишилися лише ми з Асею.

— Я не можу вирішити за тебе. Але чомусь же… Чомусь же цей квиточок знайшов дорогу до тебе. Можливо, це не просто так?

— Може бути…

Ми розійшлися, коли годинник на місцевій ратуші пробив десяту.

Усе поснуло.