Кімната

27

Із наближенням кінця тижня дедалі очевиднішим ставало те, що ідея моя шансів на успіх уже майже не мала. Можливо, власник запису не знав про те, що я його шукала, можливо, він не мав змоги прийти до кав’ярні по касету, можливо, його самого вже не було…

Я знов повернулася до складання речей, однієї за одною, до картонних коробок та пакетів, аби потім позбутися їх усіх. Навіть домовилася з Матвієм про те, щоб він допоміг мені з цим. Мої старання по прибиранню кімнати нарешті почали давати більш-менш помітний результат.

У кав’ярні все було добре. Я вже звикла до всіх дивацтв Саші та Матвія, до чудернацьких рецептів кави, до диваків-відвідувачів та їхніх коротких розмов між собою.

— Ну як там Готвальд? — питала Саша у рожевоволосої Олени Анатоліївни.

Та тяжко зітхала, закочувала очі, а потім довірливо шепотіла:

— Не хоче розмовляти зі мною.

— Та Ви що! Невже досі ображається?

Олена невизначено поводила плечима:

— Ось так, уяви собі.

Причому питати, хто такий Готвальд, було абсолютно неприпустимо. Тоді Олена Анатоліївна червоніла, потім блідла, хапалася сухорлявою рукою за стілець, на якому сиділа, чи за край столу і дивилася на того, хто запитав, так, ніби він пробігся мінним полем просто в неї на очах та якимсь дивом вижив. Мимоволі закрадалася підозра, що навіть Саша не була в курсі, хто такий Готвальд — тут він не з'являвся жодного разу (хоча люди перебували в стані постійного очікування Готвальда — приміром, тоді, коли я вперше зайшла до кав’ярні і мене чомусь прийняли за нього), а судячи з реакції Олени Анатоліївни на питання про нього, попередні розпитування також не дали позитивного результату.

— Які плани на вихідні? — розмова між двома завсідниками. Один з них має пишні вуса, інший — блискучу лисину на маківці.

— Риба-а-алка… — це мрійливо говорить вусатий.

— І що, може, у вас там клює?

— Та не те щоби якось особливо…

— То, може, на шашлики? — у голосі лисого — непідробна надія.

— Та ну, я ж не по рибу… Я по туман їду.

— О-о-о, ну тоді зрозуміло. Іншим разом най будуть шашлики. Мені привези. Трошечки. Хоча б жменьку. Доброго туману тут давно не видно…

А це говорять дві поважні дами в однакових широкополих капелюхах.

— Море цього року прекрасне як ніколи!

— Тепле, правда? І чисте — хоч до середини пливи та знай собі на дно дивися.

— Ми навіть не очікували такого.

— Це знаєте, в чому справа? Думається мені, що то все через зорепади. Вони раніше цього року почалися, Ви не помітили?

— Та Ви що! Якось і часу вгору поглянути не знаходилося, і…

— А Ви спробуйте. Подивіться — там багато відповідей.

Такі розмови не могли відбутися в жодному іншому місці. У «Кука» ж вони були чимось цілком звичним.