Кімната

КВИТОК

Ася була фаталісткою, тому коли вона спізнилася на два потяги поспіль, то вирішила, що так було потрібно Всесвіту. Незрозуміло, правда, для чого йому могла знадобитися така жертва. Але розуміти Всесвіт — то і не її справа, правда ж? Ася так думала.

Тоді нічого не віщувало біди. Квитки вона роздрукувала вчасно (пам'ятаючи про сумний досвід, коли саме через те, що не роздрукувала замовлення з Інтернету, запізнилася на потяг) — спеціально з'їздила на вокзал за кілька днів до виїзду. Речі зібрала ще зранку: лишилися самі дрібниці. Потяг увечері. Усе було під контролем.

Годині о третій Ася вирішила трохи відпочити, бо знала, що вночі може не пощастити з сусідами (а це з її залізничною кармою майже невідворотно) і поспати вже не вийде. Налаштувала будильник на телефоні, поставила його на зарядку — аби він точно не вимкнувся, поки вона спатиме. І заснула.

Треба було тоді подумати, що це не найкраща ідея. Треба було, але вона не подумала. Тому що хто взагалі про таке думає, коли вже до всього наче готовий і провал неможливий? От-от.

Треба було подумати, що немає нічого неможливого — це за свої двадцять один неповний рік можна вже було засвоїти. Мудрість з розряду «не кажи гоп, доки не перестрибнеш», але чомусь важко дається. Так важко, що років досвіду так і не вистачило.

Прокинувшись, Ася спершу зраділа: навіть раніше за будильник! Потім простягнула руку до телефона — перевірити, наскільки раніше. І виявила, що він розрядився. З півхвилини Ася намагалася його таки розблокувати, до кінця, вочевидь, не усвідомлюючи ситуації. Коли ж до неї дійшло, що телефон не просто противиться, але взагалі не має змоги зараз бути розблокованим, її накрила паніка. За вікном — темрява. Годинника ніде не видно.

Вона зірвалася з ліжка, збила свою валізу, забила ногу, підскочила до вмикача світла, натиснула і… Нічого не трапилося. Дідько!

Світло.

Вибило світло.

За хвилину, а може за п'ять вона таки спромоглася навпомацки знайти свій годинник. 19:56.

«Так. Спокійно. Дихай, — сказала вона собі. — Усе погано, але не занадто. Поїзд за годину. Трошки менше. Зараз викличеш машину, приїде таксі, встигнеш. Нічого страшного. Все нормально».

У телефоні є купа номерів таксі. Прямо по всіх вона і подзвонить. Все-таки 30 грудня. Вечір. Київ. Треба якось підстрахуватися. Що більше, то краще.

Пальці впевненими рухами натиснули на потрібні клавіші на телефоні самі і… Нічого не сталося. Отуди к бісу, він же розрядився!

Дідько-о-о!

Не їхати — взагалі не варіант.

19:59.

Час ще є. Купа часу. Аби доїхати — точно вистачить.

Миттю накинула на себе приготований одяг (слава Богу, хоч подумала про це!), схопила валізу та сумку, вимкнула світло (просто тицьнула по вмикачу на автопілоті — все ж, світла того клятого не було!), вибігла, рішуче зачинила двері. Стояти п'ять хвилин перевіряти, чи точно зачинила, як вона це робить зазвичай, зараз часу зовсім немає, тож бувайте, двері, не підведіть.

Коридор освітлювався рівним світлом. «Прекрасно! Це означає, що лише я така везуча, і світло вибило лише у мене в кімнаті», — думала вона, рішуче прямуючи у кінець коридору з важкою валізою і розмірковуючи про те, чи лишився хтось взагалі у гуртожитку напередодні свят — адже від цього залежало те, чи зможе вона викликати таксі.

Лише після того, як на її стукіт не відповіли коло вже четвертих за чергою дверей, прийшло осяяння: Господи, ну і дурепа. Внизу сидять вахтери. Можна було не витрачати час на це колесо Фортуни, а одразу спуститися до них. Зла сама на себе, вона дотягла свої речі і саму себе до ліфта і тиснула на кнопку виклику, аж поки він не приїхав і автоматичні двері не відчинилися перед нею.

На вахті панувала звична там атмосфера розслабленої настороги. Сонні вахтерки дивилися телевізор (черговий дурнуватий серіал; «Она тєбя любіт!» — «Но она нє может любіть мєня!», — лунало з динаміків): одним оком вахтерки висловлювали глибоку занепокоєність тим, що відбувалося на екрані, іншим — придирливо роздивлялися тих небагатьох, хто входив до чи виходив з гуртожитка. Здібності їх явно були свого часу недооцінені: Юлії Цезарі — не більше, не менше.

На Асю, що вилетіла з ліфта, навантажена речами, зі збитим диханням, нерозбірливим лепетом та активною жестикуляцією обидва правих ока цих стражів порядку подивилися не просто придирливо, але і з певною долею «о Господи, ну що там іще». Судячи з усього, вони одразу зрозуміли, що з цією захеканою дівчиною доведеться повозитися, але і з серіалом прощатися їм зовсім не хотілося.

Нарешті одна з них милостиво розвернулася до дівчини, що підбігла до стійки, і байдуже подивилася на Асю обома очами. При чому зробила вона це з таким виглядом, ніби Ася була кішкою, яка щойно помилилася із місцезнаходженням лотка.

— Я… Ви… — захекана Ася ледь видавлювала з себе слова. — Можна від Вас таксі викликати? Я на потяг запізнююся…

Такі слова перемкнули жінку за стійкою в інший режим: з діловито-байдужого «дай мені додивитися серіал» на співчутливо-дбайливий «Боже, дитино, ну як же ж так».

Правильно набрати номер хоча б однієї зі служб вдалося з третьої спроби, а дочекатися, коли оператор на тому боці нарешті підключиться до лінії — взагалі з четвертої. Час ішов. Годинник показував 20:14. Усе ще не безнадійно.

Отримавши стандартне «Ми надішлемо Вам повідомлення, коли знайдемо машину», Ася поклала слухавку і почала нервово міряти кроками фойє гуртожитку. До кожної стіни її супроводжували співчутливі та зацікавлені у розв'язці спектаклю очі вахтерок.

Телефон сповістив про отриману смс десь хвилини за чотири після дзвінка. Ну звісно ж, машин в районі не опинилося. Хто б оце сумнівався.

В паніці по пам'яті набравши інший номер і дивом потрапивши за адресою, Ася замовила машину в іншій службі, і вони пообіцяли знайти автівку. О 20:35 машина знайшлася. Приїде за п'ять хвилин. На потяг вона не встигне в жодному разі. Ніхто так швидко не довезе її до вокзалу. Навіть Супермен (на якого надії тим паче не було).

Усвідомлення того, що поїзд пропущено за таких ідіотських обставин, прийшло не миттєво. Асі знадобилося на це хвилини три. Тік. Так.

Хоча… Може, трапиться якесь диво? Іноді поїзд відходить від платформи не одразу… Надія є!

Так вона думала, ще коли поспіхом прощалася з вахтерками, вибігала з гуртожитку просто у снігову бурю (ніби у такий вечір могла бути інакша погода), намагалася визначити своє таксі з-поміж решти машин на парковці, забираючись до таксиста «Ви ж до цього будинку?») та повільно від'їжджаючи від гуртожитка. Коли ж вони втрапили до шаленого затору, а час уже наближався до 20:40, Асі стало зрозуміло, що на цей поїзд вона не встигне. Тоді їй стало все одно і на заметіль, і на гудіння автомобілів, що оточували її таксі, і на годинник, крихітні стрілочки якого рахували секунди до відходу поїзда, на котрий вона не встигала.

Втім, відчай швидко минув — розкисати був не найкращий час. Кінець кінцем! Їй потрібно додому! Можна, наприклад… Наприклад, сісти на потяг до Одеси! Чи Миколаєва! Так, точно, вони сто відсотків ідуть ще після 102-го. А звідти все ж дістатися Степового буде і швидше, і простіше. Головне, аби були квитки…

Про планшет з підключенням до інету Ася згадала, лише коли автомобіль нарешті вирулив з затору. Аби точно вже не гаяти ні секунди, витягла його з рюкзака, завантажила з горем навпіл сайт залізниці… Та-а-ак… Київ — Миколаїв. Сьогодні.

Бінго! Удача! Два місця на вагон лишалися вільними. До відправлення 20 хвилин. Треба брати. Картка з собою.

Коли ж авто втрапило у черговий затор, Ася вже купила новий квиток до Миколаєва, перший її поїзд вже встиг вирушити з вокзалу, а до відправлення нового залишалося 15 хвилин.

Чи треба казати, що і на нього врешті вона не встигла?

Забігши нарешті до будівлі вокзалу, перш за все Ася придивилася до годинника на стіні. Чорт забирай! Зору явно не вистачало для такого подвигу. Наручний же годинник ясно говорив, що обидва поїзди її вже відправилися. Велике табло над її головою говорило те саме.

На вокзалі було не проштовхнутися. Люди кидалися хто куди, варто було спотвореному жіночому голосу з гучномовця сповістити про прибуття поїзда чи посадку на потяг. Голос цей губився у стукоті підборів, клацанні коліщат валіз по підлозі, реготі дітей, які збиралися їхати на канікули у гори, судячи з чохлів для лиж за їхніми плечами, та трохи знервованих голосів у розмовах дорослих. Для Асі голос губився ще і у гучних ударах серця, що гупало зі скаженою швидкістю. Що робити?

За наступні 25 хвилин вона дізналася, що аж до ранку поїздів по її напрямку не буде («Дівчино, ну а що Ви думали собі?»), що «їдьте вже додому, завтра поїдете» і що «вибачте, на завтра жодного вільного місця». Ну і, звичайно, купу разів: «дівчино, пропустіть мене, поїзд за п’ять/десять/двадцять хвилин!». Щасливі люди! У когось поїзд був п'ять/десять/двадцять хвилин тому. А то і всі тридцять, якщо вже начистоту.

Розгублена та деморалізована, нарешті Ася відійшла від кас.

Залишився один-єдиний варіант, як сьогодні ввечері все-таки рушити на південь.

Автостанція. The last resort. Але хіба лишився ще якийсь вибір?

Кинувши себе знов надвір, у заметіль, яка і не думала вщухати, і, долаючи снігові заноси, потягла валізу у напрямку «ями» — автостанції коло вокзалу.

Вздовж під'їздної дороги до нього, не зважаючи на погодні умови, звично вишикувалися маршрутки і маршрутники, які, перекрикуючи один одного, закликали сполоханих перехожих, ще й до всього нагружених валізами та сумками, їхати «На Чернівці! На Чернівці!» та «На Харків! На Харків!». Деякі наполегливо запрошували «На Умань!», і нарешті «Хмельницький! Відправляємося за 10 хвилин!». Ну хоч би хтось, хоч би хтось запрошував туди, куди Асі було потрібно понад усе.

Потрібний автобус Ася знайшла далеко не одразу. Поки вишукувала хоч щось, що прямувало би на південь, подумки благала святого Антонія допомогти їй з пошуками. Десь нещодавно почула, що цей святий відповідає за загублені речі, допомагає їх знаходити. Тоді її це вразило: нічого собі, цілий окремий святий, аби шукати загублені у передпокої ключі чи жуйку! Зараз же вона готова була вдатися до будь-яких заходів, лиш би нарешті знати, що таки вибереться з Києва. «Антонію, допоможи знайти потрібну маршрутку… Автобус… що завгодно! Чи втрачений час. Що скажеш, святий? Таке тобі не по зубах, чи не так?».

Побачивши нарешті табличку із написом «Степове», вона зітхнула з полегшенням і майже побігла до неї.

— Дівчино! Дівчино! Ну що ж Ви, не чуєте, чи як? Місць немає, вибачайте.

Її серце було розбито.

Святий Антоній зрадив у найвідповідальніший момент.

Вперше за вечір їй захотілося розплакатися, гірко, як у дитинстві, від безпорадності та відчаю. Ще і холодно; руки-ноги починають замерзати. Ще і клята валіза. От нащо їй стільки речей?! Тим паче, що, вочевидь, нікуди вона не поїде.

Сльози підступали. Вона відчула, як уже почервонішали, погарячішали її очі: ще мить-друга — і сльози котитимуться щоками. У мороз мінус п’ятнадцять.

Тут хтось торкнувся її плеча. Обережно, але наполегливо — цілком точно, не випадково. Вона різко розвернулася, встигнувши стерти з очей підступні сльози. Перед нею стояв якийсь хлопець, по самі очі закутаний у в’язаний шарф. Мабуть, він хотів щось сказати, але вона його не почула, чи шарф не дав йому це зробити, тож він просто махнув рукою, мовляв, «за мною».

А що було ще робити? Звичайно, вона пішла.

Хлопець, на щастя, не виявився маніяком чи будь-ким небезпечним (з таким шарфом — жовтим, з помпонами, він і не міг бути). Та і йти за ним не довелося далеко: він зупинився біля невеличкого фургону, в якому вже сиділи якісь люди, неподалік від виїзду зі станції. Нарешті стягнув той шарф з обличчя і заговорив:

— Ми усі тут трохи у скрутній ситуації, і я побачив Вас та вирішив, що Вам допомога теж не завадила би.

Ася все ще не дуже розуміла, до чого він хилить, хоча промінчик надії всередині неї почав відроджуватися з мертвих.

— Ми тут… е-е-е, — хлопець на мить зам'явся, ніби забув, про що говорив, але швидко отямився: — Вибачте. Довго не спав. Ми їдемо в Миколаїв. Я і ще кілька друзів. У нас ще є два місця в машині. Поїдете?

Ася так втомилася і так перенервувала, сил взагалі не було, щоб боятися та якось страхуватися, і тим паче більше не хотілося нічого вирішувати, розрулювати, вигадувати і вкотре — запізнюватися. Тому вона просто ствердно кивнула. Із запитань у неї було лише одне:

— Ну хоч не Ви водій?

Хлопець, не розуміючи, утупився в неї.

— Ну тобто… Ви ж спати хочете. Сонний водій вночі в заметіль — не найкраща перспектива, ага? — пояснила вона, запихаючи валізу до багажника.

Він глухо засміявся (знову натягнув шарф аж по вуха):

— Ні, водій не я. Я — Микита.

— Ася.

Вона вже залазила всередину салону. Тут було прохолодно. Але принаймні сухо. Вільними лишилися два місця ззаду, перед ними ж уже засинала якась молода пара, а поруч з ними куйовдився якийсь хлопчина у товстезному пуховику. На передньому сидінні поруч з водієм сів той самий Микита та ще якась дівчина.

Ася видихнула.

— А Ви теж у Миколаїв? — обережно запитала вона у хлопця у товстому пуховику, коли все ж таки в думки закралися сумніви.

— Ага. Усе нафіг прої… Пропустив ввечері. Кляті затори.

Вона із розумінням кивнула і відкинулася на спинку сидіння. Нарешті. Можна видихати.

Тут Ася і згадала про свій фаталізм — усе відбувається саме так, як має відбуватися, і веде саме до того, до чого і має привести, помилки немає і бути не може — так воно і було потрібно, але вона просто ще не знала, для чого.

Непомітно для самої себе заснула.

Прокинулася, мабуть, вже за кілька годин від того, що хтось штовхнув її.

Вона шумно втягнула носом повітря та, розплющуючи очі, повернулася туди, звідки її наздогнала чиясь рука.

— Ой, вибачте, я не навмисне.

Поруч із нею хтось сидів. Вона навіть не одразу зрозуміла, де знаходиться, але швидко згадала пригоди минулого вечора, поморщилася, подивилася на сусіда.

— Ви коли встигли приєднатися до екіпажу невдах?

Хлопець поруч із нею гиготнув:

— Непогана назва. Ви вже тоді заснули. Прямо перед тим, як ми рушили.

— А Ви куди?

— Та як і всі — у Миколаїв.

Еге ж, як і всі.

— А котра хоч зараз година?

— Третя ночі.

— І довго ще їхати?

— Та ще години зо дві-три.

— Ясно.

Ася хотіла виглянути за вікно, але воно усе спітніло, а потім замерзло, і замість виду з вікна видно було лише тонку льодову кірку на ньому. Нігтем вона почала вишкрябувати собі маленьке віконечко.

— От саме цим я і хотів зайнятися, — почувся позаду голос сусіда.

— Перепрошую?

— Ну, чого я Вас і розбудив: хотів оце зробити віконечко маленьке. Щоб хоч розуміти, що там назовні відбувається.

Вона кивнула.

А назовні було спокійно. Сніг більше не валив. Може, просто снігопад завершився. Може, вони від'їхали вже достатньо далеко.

Він рівним незайманим шаром лежав на дорозі, на деревах уздовж неї, на полях за деревами.

Відчуття було таке, ніби вони мчали на своїй машині як мінімум крізь безкінечність. Як максимум — через вічність.

Випадкові попутники, у найменш вдалий час для мандрівок, зібрані під одним автомобільним дахом, однією точкою прямують з пункту А в пункт Б через нескінченну зимову білизну. Щось у цій думці змусило Асю внутрішньо затремтіти, хай як банально та заїжджено звучала ця фраза. Щось у цьому було…

Тим часом хлопець збоку знову потягнувся до вікна і почав вичищати більше місця для огляду. Теж хоче дивитися у віконечко, ну добре.

Але коли він нарешті відірвав руку від вікна, логіки у тому, як саме він «пробив» собі віконце, взагалі не було — додатковий кругляшок недалеко від вже зробленого Асею та якісь незрозумілі лінії (трикутнички?) трохи вище.

— Ну ось, тепер готово.

— Дивний погляд на світ, — прокоментувала це Ася.

Хлопець щиро здивувався:

— Дивний? Хоча так… Йому не вистачає вусів.

Ага-а-а… То це…

— Кіт? — вголос продовжила думку Ася.

— Ну а хто ж іще, це ж очевидно, — його щире зачудування з обмеженості Асіного бачення світу та мистецтва не мало меж.

— Не всі тут художники, — не без посмішки озвалася вона.

— Давай ти вуса домалюєш.

— Я не вмію.

— Та годі тобі, вуса і дитина намалювати зможе, — хлопець взяв її руку у свою, підніс до вікна — у Асі практично не було жодного вибору. До того ж все це її дуже забавляло.

Вона «намалювала» котові дещо поламані вуса. Все-таки вишкрябувати їх з криги — не так уже і просто.

— Схоже, наш кіт бачив справжнє життя. Його виростили вулиці, справжній… емм…

— Добре, я зрозуміла, — порснула Ася. — То ти не лише художник, а ще і історії розповідаєш. Цікаво. Що ще скажеш про кота?

— Про кота не скажу, — відповів хлопець. У темряві його обличчя було майже не видно, але Ася була впевнена, що він посміхається.

— Зате можу про решту. Ось наприклад… Водій наш. Чувак, якого ти і по імені не знаєш, — важко було з цим не погодитися. — Він може бути ким завгодно. Може, він студент, якому батьки машину на день народження подарували і ось він їде в Миколаїв на свята тусуватися? Може, він був у Києві у справах. Наприклад, у відрядженні. І от тепер повертається до дружини і маленького сина. Може, він їде погостювати у батьків, бо не бачив їх уже майже півроку — відколи переїхав до Києва. По роботі, звичайно. Може. Але все це неправда.

— Справді? — Ася здійняла брову.

— Еге ж, — кивнув хлопець. — А насправді він тут, везе не знайомих між собою та не знайомих йому людей на південь лише тому, що йому набридло стирчати у Києві на свята. Він тицьнув пальцем у карту України (бо грошей, як ти сама розумієш, на тицяння пальцем у масштабнішу карту немає) і втрапив кудись у невідомо що. Ближче за все до цього невідомо чого опинився Миколаїв. Ну, а нас він підібрав, бо чому б і ні. Як випробовувати щось нове, то з користю чи добром. Це його девіз.

— Ну, припустімо. І як його тоді звати?

— Лукрецій, — без вагань видав хлопчина.

Ася засміялася і тут-таки затиснула рота руками, аби не розбудити решту пасажирів.

— Ну так. Схоже на правду, — вичавила крізь сміх вона. — А тебе як звати?

— Сьогодні це не важливо, — хлопець підморгнув їй. — Сьогодні я Оле Лукойє, тільки по-справжньому.

— Ну, нехай. Про решту пасажирів щось скажеш?

— А чому б і ні, — завзято відповів новоспечений майстер історій та снів. — От хлопець, що сидить біля Лукреція.

— Ага, Микита.

— О, то ви знайомі?

— Побіжно.

Сусід серйозно кивнув.

— А він, між іншим, художник. Так, так, саме так. А дівчина поруч із ним… Її ти теж знаєш?

— Ні, з нею ми не познайомилися.

Він знову киває.

— Дівчина поруч з ним — його модель, позує ню. Її звати Маша.

— Отак просто — Маша? І це після Лукреція?

— Ну вибачай, я ж це не зі стелі беру, — як є, так і кажу. Маша і справді Маша. А Лукрецій точно ніхто інший, як Лукрецій. Знала б ти, скільки йому довелося за своє життя перетерпіти через це ім'я. А в школі… Ну, ти собі можеш уявити, що роблять у школі однокласники з дитиною на ім'я Лукрецій? Отож-бо.

Ми помовчали.

— То мені продовжувати? — запитав він.

— Так, будь ласка.

— Пара перед нами — вони їдуть одружуватися до Миколаєва. Хоча, скажу тобі чесно, вони про це ще самі не знають. Точніше, не знає вона. У хлопця є план. І скажу тобі по секрету, йому вдасться втілити його на сто відсотків. Але розкривати тобі я його не буду. Все-таки розумієш, не моя таємниця…

— Звичайно.

— Чувак поруч з ними не знає, що робить і навіщо, — продовжував говірливий сусід. — Він їде до Миколаєва, аби зустрітися з другом дитинства, з яким вони не спілкувалися роками. Друг цей його багато чого досяг… Ого. А от наш герой, його звати Миколою, до речі, не особливо просунувся у житті. Поки. Доля готує йому дещо краще, але ж він не знає про це…

Феноменальний чувак. Не Микола. Сусід. Говорить, як дихає. Вигадує ж як. Це ж треба.

— А про мене розкажеш?

— А нащо про тебе? Ти про себе і сама, мабуть, знаєш.

— І то правда. Але все ж.

— Ну… Що я тобі скажу… Ти тут опинилася реально волею випадку. Хоча сама у випадковість не віриш. Я правий?

Він був правий і, судячи зі всього, зрозумів це і без її підтвердження.

— Та-а-ак. Їдеш додому. Звичайно, як же іще. І думаєш, що це за комедіанта тобі підкинула доля, фортуна, карма, фатум, що він їде і посеред ночі молотить своїм язиком і молотить. Ага?

— Ага, — Асі і відповідати більше нічого не було потрібно. — А як звати мене?

— Ну що ти оце все намагаєшся конкретизувати. Може, ти — моя найбільша пригода за останні місяці. І я не хочу усе псувати незграбними «мене звати так», «тебе звати так», бла-бла-бла. І взагалі… — він зойкнув. — Послухай моєї поради. Я поганого не скажу. Тобі дуже треба зараз нормально поспати. Завтра зустрічатимеш Новий рік в компанії… Потрібні сили на таке. Правда?

Тут він був правий. Хоча магії у цьому і не було ніякої. По Асі взагалі можна було легко сказати, що Новий рік вона точно не зустрічатиме у тихому сімейному колі, чи взагалі, не дай Боже, сама. І цей хлопець, Оле Лукойє, блін, безсовісно грається з нею. Мов з мишенятком. Ні, він звичайно, кумедний такий, м-м-м… Нестандартний. Але не настільки, аби йому з ходу можна було правити балом.

— Так, мабуть, ти правий. Поспати — гарна ідея. На добраніч, — і відвернулася до вікна.

Хлопець навіть не відповів нічого.

На диво, Ася заснула досить швидко.

Прокинулася вона, коли вони вже їхали по Миколаєву.

Парочка перед нею вже не спала, невпевнений у своєму житті товстун солодко потягувався, а чуваки на передньому сидінні про щось говорили з водієм. Нічного сусіда поруч уже не було.

Ася протерла очі, потягнулася, як могла.

Хлопець попереду озирнувся:

— Доброго ранку гальорці, — сказав він. — Тут сусід Ваш виходив на самому під’їзді до міста… Просив передати Вам.

Він простягнув Асі зім’ятий клаптик паперу.

Ася обережно взяла його.

Це був її квиток — невикористаний. Мабуть, випав з кишені, поки вона спала… Не дивно, що той хлопець здогадався про те, як вона опинилася в машині.

Цікавий тип. Історії, послання…

— Скоро вже залізничний вокзал, — гукнув спереду водій. — Висадити когось?

— Мене, якщо можна, — обізвалася Ася. Якраз від вокзалу ходять маршрутки на Степове.

— Мо-о-ожна, звичайно!

Тим часом Ася роздивлялася квиток. Нічний сусід залишив на ньому коротку записку. На ній косим почерком було написано «Оле Лукойє» і номер телефону. А він впевнений такий! Втім, всупереч будь-яким принципам Асі, це викликало у неї посмішку, а не відразу.

— Під'їхали! — водій пригальмував навпроти центрального входу до вокзалу.

Ася вибралася з машини, водій виліз слідом за нею і допоміг дістати речі з багажника.

— Дякую… — дівчина зам'ялася: вона не знала, як звали цього чоловіка, котрий врятував її від самотнього святкування Нового року у гуртожитку.

— Лукрецій, — підказав водій.

У Асі мало щелепа відвалилася.

Той засміявся, вона почала вибачатися.

Лукрецій, уже застрибуючи на водійське місце, озвався:

— Та не треба, Ви чого! Люблю епатувати людей!

Ох ти ж. Лукойє.

Усю дорогу додому, усі ті 45 хвилин маршруткою Ася стискала квиток із телефонним номером у руці. Вона обов’язково зателефонує тому хлопцеві і запитає, що тут до чого. Він обов'язково їй розповість.

Бо інакше бути не може. Все-таки Ася була фаталісткою.