47

Серпень добігав кінця.

Я вже взяла залізничний квиток на Київ, аби повернутися на навчання. Я знала, що цим усе закінчиться.

Папірець з тушевим малюнком так і лежав у мене в кишені. Поряд із маленьким «курячим богом». По нього ніхто так і не прийшов.

Насправді це не було чимось дивним. Дивним було те, що з'явилися власники інших речей. Дивним було те, що вони почули про те, що я їх шукаю, і що відгукнулися. А от у тому, що за зім’ятим папірцем з неохайним малюнком, зробленим нашвидкуруч, ніхто не прийшов, усе було нормально. Втім, проблема була в тому, що я вже звикла до дивних речей у житті тут. І тепер саме їх відсутність здавалася незвичайною, а не навпаки.

— Значить, так тому і бути, — одного вечора якраз перед зачиненням сказала Саша. — Можливо, це твій квиток назад. Хтозна, може, саме цей малюнок повертатиме тебе до нас, щойно ти вирішиш про нас забути.

— Не вирішу я про вас забути…

— Ну, тепер уже точно ні.

Залишалося тільки сміятися. Так, ніби у нас був ще весь час всесвіту попереду, аби разом варити каву, вислуховувати байки відвідувачів, налаштовувати радіоприймач, пританцьовувати, прибираючи, у темній порожній залі після зачинення та бажати одне одному доброї ночі, коли ми нарешті розходилися.

З мотлохом у кімнаті я остаточно розібралася, коли до від'їзду залишалося три дні. Останній пакет полетів до смітника о 21:45 у понеділок. Мені тоді здалося, що з ним я позбулася і останніх двох місяців свого життя. Скинула з себе, мов зміїну шкіру.

Дядько телефонував лиш один раз, аби поцікавитися, чи все у мене гаразд і як просуваються справи, але зв'язок був настільки поганим, що я не впевнена навіть, чи почув він хоча б щось із моїх відповідей.


Свій останній день у Степовому я розпочала, як і майже всі попередні — з «Кав’ярні Кука».

Матвій постійно питав, чи все добре, чи буду я за ними сумувати, чи повернуся ще до міста і до «Кука», а ближче до обіду навіть сказав, що сам сумуватиме за мною. Втім, коли стрілки годинника почали тяжіти до низу циферблату, повернувся до свого звичного, трошки замкненого стану. Та все одно то було дуже приємно.

Саша попросила заплести мені волосся, обов’язково надворі — аби я у ньому відвезла до Києва трошки південного сонця і вітру. Звичайно, я погодилася.

Того дня у «Кука» було багато відвідувачів: і завсідників, і новеньких. Роботи теж було достатньо.

Я чистила кавоварку, час близився до закриття кав'ярні, а з нею — і мого останнього дня в ній, коли Саша попросила мене поприбирати посуд та сміття з вільних столиків.

Нічого особливого: порожні горнятка, розірвані стіки (колись) з цукром, крихти цукру на самих столах.

Я пройшлася по всьому залу. Залишився лише один столик і чотири хвилини до зачинення кав’ярні.

Він стояв у самому кутку, коло вікна. З того його боку метушилися горобці.

Порожня чашечка з-під гіркого мигдалевого еспресо, кілька використаних серветок. Усе це я методично прибрала зі столу, протерла його ганчіркою. Погляд мій зачепився за серветницю. Під нею лежав білий папірець. Взявши його кінчиками пальців, я придивилася.

Руки заніміли.

Це був він.

Той самий малюнок.

Я випустила його з рук, він, звичайно, полетів на підлогу. Можливо, це чийсь жарт. Можливо, хтось дізнався. Але ж ніхто не бачив малюнка…

Руки тремтіли. Світ навколо зупинився. Я запустила праву руку в кишеню — туди я поклала «курячого бога» разом з малюнком. Камінчик був на місці. Малюнка не було.

Поставивши тацю з порожніми горнятами на цей стіл, я опустилася на коліна.

Папірець лежав на підлозі. Я підняла його. Тонкий папір, здається, рисовий — той самий… Легким розчерком туші на ньому — силует дівчини. Відкрита спина. Волосся перекинуте вперед. Обличчя її не видно.

На моєму малюнку був відірваний краєчок… Цей же папірець був цілий. І саме на тому краєчку, якого не вистачало аркушикові з бабусиної коробки, короткий напис — «29.08.98».

Раптом я зрозуміла. Підняла погляд від малюнка, подивилася на барну стійку. Туди, де завжди стояла я. Спиною до цього столика.

Це я…

Але дата…

Я не помітила, як до мене підійшла Саша. Із притаманною їй прямотою і словами: «Що це тут у тебе?» — вона висмикнула малюнок з моїх рук. Почувся легкий тріскіт — розірвався папір. Вона відірвала той самий краєчок, якого не вистачало цьому аркушу колись. Чи потім.

— Ох, вибач… Я не навмисне… Я думала, ти тут щось цікаве знайшла, а ти знов роздивлялася той малюнок, — загомоніла вона, я її зупинила жестом.

— Нічого, все нормально.

— Так і не знайшовся автор?

— Ні… Ти не знаєш, хто тут сидів?

— Якийсь чоловік… Він був, здається, тут уперше. Я не запам'ятала. А що?

— Та так… Нічого.

Я склала малюнок удвоє і поклала до кишені з «курячим богом». Туди, де він і мав, виявляється, бути.

Ми повернулися до стійки. Усі разом востаннє прибрали кав'ярню.

Вчергове за день попрощалися.

І я вийшла за її поріг.

«29.08.98».

Загрузка...