Кімната

1

— То ти приїдеш у Степове?

Я зітхнула. Хіба можна відмовити рідному дядькові, коли йому потрібна допомога? Навіть якщо ця допомога зіпсує твої плани на літо.

— Звичайно.

Звичайно, я приїду.

Дядько з полегшенням посміхнувся, я майже почула цю посмішку, хоча і не бачила її:

— Ти навіть не уявляєш, як нас виручиш! Дякуємо дуже!

Те, як він зрадів, не могло не викликати посмішки вже у мене. Хоча це, звісно, був не найцікавіший спосіб провести літо, він, мабуть, і не був найгіршим.

— Бо хіба ж усе передбачиш? — продовжував він. — Хто ж знав, що муситимемо їхати. Так би і самі впоралися, але тепер до осені точно не встигнемо вже. Тож можеш собі уявити, як нам пощастило, що ти погодилася допомогти! Приїзди на пару місяців, чи на скільки хочеш… Поживеш тут, допоможеш нам трохи розгребти мотлох, та ще й відпочинеш до всього. Все ж південь, це тобі не в забетонованому Києві смажитися, — він життєрадісно гиготнув. — Мотлоху там, звісно… Добряче понапихано до тієї кімнати. Якась дивакувата стара в тій квартирі жила раніше. Таке враження, ніби вона ту кімнату переплутала зі звалищем. Сусіди кажуть, що таки справді збирала всякий мотлох… Ну, буває. Як на мене, то чудасія якась. Але принаймні компактна. Не загубишся, — дядько знову засміявся.

Поки він говорив, я дещо відсторонено оглядала гармидер у власній кімнаті. Що ж, розгрібання Авгієвих стаєнь — це мені вже точно не в новинку.

— То коли мені краще приїхати?