Кімната

11

Старі вулички впевнено відводили мене назад вглиб міста. Будинки з піщанику перемежовувалися старими цегляними, від них йшло ще денне тепло — каміння поволі охолоджувалося, віддаючи його. На землю від дерев падали довгі розлогі тіні. Один за одним запалювалися ліхтарі.

Тут і справді не помічаєш плину часу… Але це не означає, що він зупиняється.

Погляд блукав навколо і натрапляв лише на стіни будинків та їх вікна, які поволі починали освітлюватися теплими вогнями. Я продовжувала іти, вулиці продовжували мене вести. Так само легко, як вулиці вивели мене вдень до води, тепер вони заводили мене до гущавини своїх лабіринтів та хитросплетінь. Довіритися їм було легше, ніж я могла уявити до того.

На одному з будинків я помітила непримітну вивіску, що світилася м'яким неоновим сяйвом у вечірній легкій, мов шалик, темряві. Напис на вивісці миготів, як від перепадів напруги. Здалеку прочитати його не можна було: букви ніби написали від руки нерозбірливим, закрученим почерком. Щось у цьому було ніби привітом з 90-х. Чи взагалі нізвідки. Зустріти таку вивіску серед цих вузьких вулиць було несподіванкою.

Підійшовши ближче, я розібрала нарешті напис: «Кав'ярня Кука», — промовляв він. Оригінальна назва.

За скляними дверима ледь помітно мерехтіло світло. Вони виходили з кута будинку, на першому поверсі якого і розташувалася кав'ярня. Над дверима у вікнах теж було світло. Перед одним з них на протягнутих прямо над вулицею мотузках сушилася білизна. Напис на вивісці підсвічував неоновим рожевим світлом краєчок простирадла.

Довго думати мені не довелося: я штовхнула двері…

…і опинилася у невеличкій напівтемній залі. Світла тут було не багато: декілька жовтих ламп під стелею з матовими абажурами, які майже нічого крізь себе не пропускали, та два невеликих вікна в одній зі стін, світло від яких падало хіба що на столики поруч. Решту ж стін займали географічні карти — з усього світу, судячи з їх обрисів. Були карти звичайні — які ми бачимо щодня у школах, карти не зовсім звичайні із Китаєм чи Австралією у ролі центру світу — які, втім, щодня бачать у школах діти з інших країн та континентів, карти «під старовину» та, здається, направду старовинні, карти справжні та карти вигаданих земель, карти, карти, карти… Декілька простих столиків коло вікна, завішаного золотавими вогниками, прості стільці, присунуті до них, і жодного відвідувача. Біля дальньої стіни — шинквас, за яким… Власне, за ним я побачила хлопця, вочевидь, баристу.

Зовні та всередині це місце ніби не було… Цілісним. Їх з'єднував, здається, лише обов'язок бути таким — вимога простої просторової логіки. Коли пройдеш крізь одні двері, навряд чи вони приведуть до якогось іншого простору, окрім того, що знаходиться прямо за ними. Якби не це, двері з рожевою вивіскою над ними та мокрою білизною у вікні вище навряд чи привели б до сутінків всередині кав’ярні.

Нарешті мене помітили з-за стійки з кавовими машинами, стаканами та чашками, скупченими там у повному безладі.

— Гей, Ви там! Ви часом не привид? — худорлявий хлопець-бариста з горням в одній руці та рушником — в іншій, примружуючись, вдивлявся туди, де стояла я.

Я навіть не одразу зрозуміла, що це він до мене і що він взагалі щось сказав — настільки це були невлучні слова. Хлопець же вже встиг вийти з-за шинквасу. Він виявився не просто худорлявим, але і дуже високим. На носі — окуляри в роговій оправі. У руці — те саме горня.

— О, ні, це мені здалося, вибачайте, — сказав він за мить. Розчаровано так сказав.

— А Ви чекали на привида?

— Ну, як Вам сказати…

Я вже підійшла ближче і хотіла ще щось запитати, як тут з-за стійки пролунав ще один голос — тоненький, дзвінкий:

— Матвію, то Готвальд?

— Ні, — поспішно відповів хлопець, — то не він.

Питання, хто такий Готвальд, мучило мене ще довго, але відповіді на нього я так ніколи і не отримала.

— Ви чогось хотіли? — хлопець знову зайшов за стійку і почав там із чимось поратися.

— Ну… Це ж кав’ярня? — Цікаво, на що він сподівався взагалі. Чого може хотіти людина, котра зайшла до кав'ярні? Питання з моїх же вуст прозвучало чомусь невпевнено. Не так, як мені б хотілося, аби воно прозвучало.

— То Вам кави? — хлопець поправив окуляри.

Я кивнула і подивилася на широку чорну дошку над головою Матвія (так його, здається, звали). Білою крейдою таким самим нерозбірливим почерком, яким було виведено неоновими буквами назву кав’ярні зовні, на ній нерівними рядками було записане меню.

«Кава заварна з м’ятою», «Лимонна кава з-під пресу», «Заговорені зерна», «Трояндова кава», «Газетна кава», «Кава з огірковим сиропом» і ще багато нісенітниць.

— Наші оригінальні рецепти, — з гордістю мовив Матвій.

З-за стійки випірнула кучерява дівоча голова і власниця тоненького дзвінкого голосу додала:

— У нас не буває випадкових гостей, маєте щось скуштувати. Повірте, Ви тут не просто так.

Я і сама вже нітрохи не сумнівалася в тому, що тут я не просто так.

Повернувшись до вивчення меню, подумала, що з боку цих чуваків просто не чесно було просити людей обирати щось одне з нього. Усе виглядало однаково нісенітно, але і рівною мірою — цікаво.

— Каву з огірковим сиропом, будь ласка, — нарешті мовила я, бо у таких випадках найкраща тактика — діяти навмання.

Дівчина з тоненьким голоском рішуче кивнула і кинулася виконувати замовлення. Я вже потягнулася за грошима, але хлопець жестом зупинив мене.

— Клієнтів, які у нас вперше в гостях, ми пригощаємо.

Я озирнулася на порожню залу. Не схоже, що вони могли собі таке дозволити. Що ж, пригощають то й пригощають.

— І часто до Вас отак вперше заходять? — запитала.

— Не частіше, ніж це потрібно, — просто відповів він і відвернувся.

Кавова машина у темному кутку за ним загрозливо загуділа і за хвилину видала гіркуватий напій до паперового стаканчика. Тонкоголоса дівчина задоволено вдихнула його аромат і натхненно влила до напою яскраво-зеленого сиропу.

— Огірок, — змовницьки прошепотіла вона мені. Я серйозно кивнула. Це було ґрунтовне пояснення.

Стаканчик із дивною сумішшю вже стояв переді мною. Треба сказати, що зелений колір здійснює не такий уже і заспокійливий ефект на людину, якщо він належить каві. Дівчина вичікувально дивилася то на мене, то на цей стаканчик. Я обережно ковтнула того чудернацького зеленого напою, який богохульно звався кавою. Нічого гірше в житті не куштувала.

Але було в цьому щось.

— А чи не знайдеться у Вас роботи? Я саме шукаю.

Слова вирвалися самі, я навіть не зрозуміла, звідки вони взялися. Роботу я не шукала. Думала, звичайно, що було б непогано, але… Але справи у мене тут і так були, дядько радив відпочивати, а коли тобі кажуть відпочити — довго ти не думаєш, до того ж літа залишилося всього нічого — якихось неповних два місяці, і ніякої серйозної роботи мені тут точно було не знайти, але… Але щось таки смикнуло мене за язика.

— Я ж кажу, що випадкових гостей не буває! Матвію! Ти ж якраз шукав помічника і…

— Тобто ти пропонуєш взяти першого ліпшого перехожого?

— Сам знаєш — ні, але…

— Як Вам наша кава?

Я не одразу зрозуміла, що це вже до мене.

— Жахливо, — відповіла я нарешті.

— Із якого дива Вам тоді тут працювати?

— Бо іншого такого шансу не буде, — відповідь прийшла сама собою.

Тонкоголоса дівчина майже повисла на руці хлопця:

— Ну Матвію, вона хороша, я ж бачу! І їй справді потрібна робота, і ти сам знаєш, що не часто…

— Я зрозумів, Саш, досить.

Матвій зітхнув. Саша тріумфально посміхнулася.

— Приходь завтра о восьмій, — сказала вона мені. — Адресу не забудеш? Гоголя, 13. Окей?

Я кивнула.

— Як тебе хоча б звати? — запитав Матвій.

— Яна.

— Ну підходить же, кажу! І-де-аль-но! — тонкоголоса Саша, здавалося, була на сьомому небі від щастя.

Я не змогла стримати посмішки. Цікаві вони, ці двоє.

— Ну… Тоді я піду? Завтра о восьмій, запам'ятала, — я підморгнула кучерявці і вже попрямувала до дверей, як мене озвала Саша:

— Візьми сендвіч! Випічки під вечір вже немає, але сендвічі у нас теж смачні.

І вона сунула мені до рук коричневий пакуночок.

— Слухайте… а чому «Кука»? — уже біля дверей запитала я.

Матвій підняв очі від книги, котру виклав на шинквас і тепер захоплено читав.

— Друг придумав. На островах Кука. В рейсі. Він моряк, — коротко відповів він. — А ми і використали. Він був лише за. До завтра.

Я кивнула і вийшла.

Які ж вони чудні.

Розгорнула сендвіч, відкусила шматок. Звичайний собі бутерброд з сиром. І це після такого збочення з огірковою кавою… Диваки.

Посміхаючись від самої цієї думки, я впевнено покрокувала додому, ніби сотні вже разів ходила цією дорогою.