Кімната була наповнена вуличними звуками та м'яким абрикосовим світлом. На стіну лагідно лягла прозора тінь ледь-ледь рухомих вітерцем занавісок. Десь надворі сміялися діти, гавкав собака, заревів двигун, мабуть, мотоцикла, і ті самі діти весело завищали. До квартири і справді ніби вдихнули життя.
Я і не помітила, як розплющила очі та повільно відійшла від сну. Часто моргаючи, роззирнулася. Перші півхвилини навіть не розуміла, де я, ба більше — навіть питання не виникало. Я просто була. Але ця мить минула швидко, я знов згадала, ким, де і чому є.
Звідусіль на мене дивилася чужа кімната. Чужі меблі. Чуже життя. Навіть голоси та дитячий сміх, що доносилися з вулиці, здавалося, уважно роздивлялися мене, принюхувалися до чужинки, обережно торкалися шкіри: чи справжня? Чи має право тут бути? Чи просто здалася?
Я стенула плечем. У кутку так само, як я її і залишила, стояла валіза. Ну, як — стояла… Радше нагромаджувалася. Потрібно буде розібрати… Меблів у кімнаті було небагато: диван, невеличкий кавовий столик перед ним. Коло вікна — вже більший стіл, письмовий.
А ще погляд чіплявся за велику вбудовану шафу та високий книжковий стелаж. Порожній, він виглядав покинуто та ображено. На підлозі лежав великий потертий килим — колись, мабуть, яскравий, тепер же — сильно потьмянілий. Я вже опустила ноги на нього, як погляд натрапив та буквально спіткнувся через дещо несподіване у цій кімнаті. Несподіване, бо сиділо воно абсолютно нерухомо, лише кінчик хвоста його акуратно підмітав підлогу, а жовті очі виблискували у вже рожевуватих променях сонця: перед заходом світло завжди змінюється швидше.
Матір Божа.
То, мабуть, і є той самий кіт.
Чорний, блискучий, лише яскраві бурштинові очі видавали у ньому кота, а не шапку. Ну, і хвіст, що продовжував жити своїм життям, легенько бігаючи підлогою. Кіт дивився на мене і, здається, хоча й просидів тут, мабуть, не одну годину, був так само здивований моєю присутністю на своїй території, як була здивована його присутністю я.
Звідки він тут узявся? Мабуть, не помітила його вранці… Що ж, це можна пояснити втомою.
Хоча дядько писав, що кіт цей то приходить, то йде, коли йому заманеться… То, може, вліз у відчинене вікно, поки я спала?
— То он ти який, Коте, — пробурмотіла я, проганяючи себе подумки з дивану. — Ти тут давно? — Кіт, звичайно, змовчав. — А, байдуже. Мене про тебе попередили. А бач, все одно несподіванка вийшла.
Кіт невідривно спостерігав за кожним моїм рухом: як я піднялася з дивану, як підійшла до валізи, увесь цей час розмовляючи з ним, як діставала з валізи свіжу футболку та звичним рухом натягала її на себе, виправляючи з неї волосся. Нашвидкуруч порозсовувавши решту речей до полиць шафи, знову повернулася до валізи, аби сховати її у тій-таки безрозмірній шафі.
А кіт, мабуть, і справді голодний, — так уже стежив він за кожним моїм рухом.
— Окей, котику. Ти прийшов по їжу.
Кіт ніби оживився. Рухи хвоста по підлозі трошки пришвидшилися. Це ж очевидно.
— Але бачиш, у чім річ, — продовжувала я. — Мені і самій їсти нема що. Розумієш? А хочеться. Так, так, саме як тобі. Тому я збігаю до магазину. По провіант, так би мовити. Розумієш? Агов! Ти мене взагалі чуєш?
Дивна, мабуть, картина: молода дівчина змушує кота звернути на неї увагу, послухати, що вона йому каже. Але чесне слово, до цієї миті можна було впевнено сказати, що кіт мене чув та сприймав. От рівно аж поки я не почала виправдовуватися перед ним за відсутність їжі. Інтерес до моєї персони та будь-яких її пропозицій у Кота (а я, між тим, вже вирішила називати його ніжно — Котиком) зник моментально. Він байдуже вперся поглядом у протилежну стіну, ніби споглядаючи там щось. Лише коти так і вміють: напружуються всім тілом, очей не зводять з неіснуючого об'єкту десь у повітрі, а потім раптово фиркають, змахують хвостом чи просто розвертаються та йдуть собі геть. От Кіт і зробив усе це, і майже одночасно. Пішов він, правда, не далеко: вмостився на дивані, зайнявши ледь не половину (він таки був товстунцем), почав методично вилизувати передні лапи. Був він чорний, мов… Ну, знову таки, не ніч. Радше смола. Чи темрява. Причому саме така темрява, як водилася в цьому помешканні: глибока, вогка.
— Ох, ну і сиди собі, — я махнула на нього рукою, почала збиратися до магазину.
Що ж, принаймні цей кіт нагадав мені про те, що не лише коти, а й люди мають харчуватися. А для цього не завадить мати чим. І на тому спасибі.
— Я ще повернуся, — зауважила котові, який знов не зводив з мене своїх нереальних жовтих, мов нічні ліхтарі, очей, та вийшла у темний коридор. Взула кеди, підхопила гаманець і вийшла за двері. Те, як вони грюкнули за моєю спиною, гідно королівського залпу. Я аж здригнулася.
Надворі в обличчя мені дмухнув свіжий вітерець. Теплий промінчик сонця, що вже майже повністю сховалося за нерівними дахами навколишніх будинків, лоскотнув щоку, ніби на прощання, зісковзнув з неї, сховався разом із сонцем — там, де за ними не вженуться звідси. Вулиця щохвилини порожніла, з вікон висувалися батьки, бабусі та дідусі й кликали дітей додому, а вони неохоче тяглися до своїх хвірток, розбрідаючись на всі боки. Це нагадало мені, як я сама отак через «не хочу» поверталася ввечері додому і домовлялася з друзями по двору, в якому тоді ми всі жили, завтра зустрітися «на тому ж місці у той же час». Хоча, правду сказати, якщо з місцем усе більш-менш і було визначено, то час все-таки змінювався раз-по-раз. Дивовижа, що жодного разу ми все ж не чекали одне одного аж надто довго.
Зараз дивно думати про них — моїх тодішніх друзів — як про дорослих. Нас добряче порозкидало. Та що й казати, уже навіть у школі ми припинили спілкуватися. Якось вийшло само собою. Цікаво, хтось із них іноді згадує мене, як згадую їх я?
Усі міста та не-міста схожі між собою. Але, звичайно, всі вони є і дуже різними. І хоча різниця ця є очевидною, і нікому б ніколи не спало на думку її заперечувати, визначити, в чому саме відмінні різні місцини, напрочуд важко. Ти завжди відчуваєш різницю, але не завжди знаєш, в чому вона полягає.
Це місто відрізнялося (як і решта) деталями: тим, як кричали птахи, вилітаючи з-за дахів навколишніх будинків над головами пізніх перехожих (так, тут восьма вечора — це вже пізно для прогулянок, вулиці порожні аж до ранку — це я теж з’ясувала майже одразу), як по покоцаному асфальту стукотіли жіночі підбори (в інших містах натомість дівчат та жінок на підборах зустрінеш нечасто: все-таки не всюди ландшафт сприяє підборам), як грюкали важкі двері численних під’їздів, а ввечері міріади вікон в будинках загорялися теплим бурштиновим світлом, що лилося долу крізь гущавину крон кленів та тополь. Усе це було особливим. Усе це робило особливим це місто. Так просто — видно з першого погляду, відчувається з першого вечора, проведеного у місті. І водночас — непомітно.
Здавалося, що тут час ніби зупинився, ніби і не рухався ніколи… Щось було таке у повітрі цього міста, у його стінах, його дорогах, його деревах, що здавалося вічним, нерухомим. Звичайно, це не могло бути так: час усюди був однаково безжальним… Однак тут він здавався таким делікатним, майже непомітним, що ніби розчинявся у південному повітрі, яке дихало передчуттям літа.
Реальність наздогнала мене, щойно я потрапила до супермаркету за рогом. Блискучі поверхні, скло, дзеркала, акуратні ряди пакетів з молоком, ананасів, батонів, засобів для миття посуду вишикувалися, ніби перед стратою (по суті, саме це на них і чекало). У повітрі літало стрекотіння та гудіння касових апаратів, завчені фрази касирів та касирок, шурхотіння поліетиленових пакетів (розкладаються протягом 100–200 років; вони переживуть усіх нас, якщо не всю нашу цивілізацію в кінцевому рахунку). Час, звичайно, пройшовся і по цих місцях, хоч і здавалося на перший погляд, що місто завмерло.
— О, привіт, — раптом пролунало з-за моєї спини.
Я не встигла навіть подумати, що насправді нікого тут не знаю, і хай хто це був, він, мабуть, переплутав мене з кимось; я навіть не встигла сформулювати подумки цю відповідь, мовляв, «Ви помилилися», як хлопець цей (а це був саме хлопчина невизначеного віку між 15 та 25 роками) незворушно завів такий собі «смол толк»:
— Це Ви від мене вранці тікали.
Дійсно «смол», що тут скажеш. Адже хлопець мовчав, ніяких подальших пояснень від нього не послідувало. Обравши найліпшу стратегію для таких випадків — вдати, що нічого не почула і взагалі нічого не відбувається, — я уважно роздивлялася полицю з консервованими овочами. Сама не знала, чому саме її: консервовані овочі були, мабуть, передостанньою річчю, яка мені зараз була взагалі потрібна. Тут хлопець, як ні в чому не бувало, продовжив:
— Ви ж зрозуміли, про що я. Ви ранком забігли до під'їзду, а я саме за Вами слідом йшов… Ну, тобто, не те щоб за Вами, просто слідом… Просто туди ж, куди і Ви, — він зам’явся, можливо, уже жалкуючи про те, що взагалі підійшов та почав цю розмову. — Я Вас за кедами впізнав, — нащось додав він. — І за волоссям.
І кеди, і волосся у мене і справді важко було переплутати з чиїмись іншими. Кеди — жовті, волосся — довге, до талії, заплетене у косу. Не найпоширеніша комбінація.
Виходить, це був він, коли внизу хтось грюкнув дверима вранці.
— То це були Ви! Що ж, приємно знати, що Ви існуєте, а не просто здалися мені зранку побічним ефектом втоми.
— Ага, розумію.
— Двері у Вас завжди так гримлять?
— Перепрошую?
— Ну, двері у під'їзді. Вони тихіше вміють зачинятися?
— А, от Ви про що, — засміявся цей чувак-без-віку. — Ні, не вміють. Гонорливі вони.
Ми помовчали, роздивляючись консервовані помідори. У томатному соку, в олії, у воді. Порізані та цілі. Іноді на полиці траплялися навіть чавлені помідори. Цікаво, і їх теж хтось купує? А зараз, коли вже повно свіжих? Та ще й тут, у Степовому, помідорному раю?
Я простягнула руку та взяла з полиці банку з чавленими помідорами. Помідорне консервоване пюре. Хтось же має таки їх купувати.
Хлопець схвально кивнув на мій кошик, у якому тепер самотньо лежала банка помідорів.
— Прикольна штука. Люди завжди купують таке випадково, але врешті виявляється, що їм подобається. Так з усім, насправді, якщо подумати.
Ми ішли вздовж довгих рядів продуктів, що рівненько вишикувалися на полицях. Овочі, фрукти, соління, олії, крупи, за ними — випічка та хліб. Хлопець продовжував говорити, голос його був трошечки занадто дзвінким, але ледь помітно — так, що не одразу навіть розумієш, в чому справа і чому він здається якимось незвичним, особливим. Я слухала.
— Знаєте, якщо Ви вже заговорили про двері… Це не до красного слівця я сказав про гонор наших з Вами тепер спільних дверей.
У хлопця був цікавий ніс — трошечки задовгий, з горбинкою; а ще — скуйовджене чорне волосся. Він нагадував француза з фільму, назву якого ніяк не згадати, тому що часто французькі фільми попри усю свою різноманітність — про одне і те саме, за атмосферою цілком однакові. І хлопці зі скуйовдженим чорним волоссям і горбатими трошки задовгими носами теж у них здебільшого однакові.
— Знаєте, двері і справді усі — з характером. Нам дісталися такі. Знав я колись двері, які відчинялися самі перед людьми, варто було лиш підійти до них. Ввічливі, красиві такі двері. Тихі — нічого і додати. І все рівно людям не подобалися. Вічно всі, хто крізь них проходив, бубоніли щось про «коли вже цю рухлядь полагодять, заходять-виходять усі підряд, а вони навіть не зачиняються». Отак от. І на наші всі, кому не ліньки, скаржаться. Мовляв, нащо так гучно щоразу вони захлопуються, зробіть вже щось. І нікому немає справи до того, що зачиняються вони щільненько, так, що навіть світло не пройде. А зупинити світло, знаєте, складніше за все. Не догодити людям ніяк. Навіть якщо ти — просто двері, і твоя робота — просто відкриватися та зачинятися. Просто як двері. А все одно не достатньо. Все одно щось не так.
Ми підійшли до полиць із хлібом. Аромат стояв, як в дитинстві — теплий, пахкий, смачний.
Я обирала хліб. Вибір всього життя, можна сказати: батон чи багет? Можна подумати, що це не серйозно, але насправді мозок кожну потребу у виборі сприймає приблизно однаково: обираєш ти яблука в магазині чи майбутню професію. Врешті, вибір упав на багет, бо коли можна обрати багет, треба брати саме його.
— А ще, знаєте, жив я колись у дитинстві в будинку… То там двері так страждали — увесь будинок чув. Скрипіли, стогнали, а ніхто не помічав. Окрім мене. А я їх жалів. Непроста робота… і до того ж ніким не оцінена. Насправді всі знали про це моє дивацтво: якесь чудернацьке ставлення до дверей. Але списували на дитинство, — зі смішком додав він. — Таки, мабуть, були праві. Не врахували одного: дитинство не закінчується із переходом якоїсь вікової межі. За бажання воно може тривати хоч вічно. Мене Андрієм звати, до речі. Я поруч живу, — раптом сказав він. — Сам не знаю, чого вирішив про двері Вам розказувати. Я чесно нормальний, — він засміявся.
Я посміхнулася йому у відповідь:
— Я знаю. А теорію про двері маєте справді цікаву. Яна.
Хлопцю залишалося лише гадати, що це я «знаю»: що він живе поруч чи що він не міський божевільний, зациклений на дверях.
Звичайно, він не був божевільним. Диваком? Можливо. Але не божевільним. Хоча цілком було зрозуміло, чому Андрій вирішив уточнити, що він ним не є. Мені чудово було знайомо те, з якою легкістю люди охрещували будь-кого, хто відрізнявся від них, «не від світу цього». Ще б пак. Варто людині бути трошки відлюдькуватішою чи незвичайною — її моментально огорнуть легендами. Варто комусь не відповісти одного разу на просте запитання прямо — його одразу охрестять володарем якогось важливого секрету. Варто комусь щось зробити не так, як того від нього чекали, — чекай пліток різного штибу та масштабу. Людина може просто сміття винести в святковому пакеті, і її назвуть дивною. Хтось може справляти Китайський Новий рік, і люди ледь помітно напружаться. Що й казати про хлопця, чутливого до дверей.
Ми вже підходили до кас. Я хотіла ще щось сказати цьому дивному хлопцю — першому моєму знайомцю в новому місті. Озирнулася, аби звернутися до Андрія, але його вже не було поруч. Замотала головою, сподіваючись відшукати його поглядом коло інших кас чи десь серед стелажів з продуктами — але його ніде не було видно. Дивно.
— Пакет давати? — касирка запитувала, мабуть, уже не вперше, і не отримавши, вочевидь, жодної реакції з мого боку, намагалася не схибити і продовжувала дотримуватися інструкцій: спочатку пакет, потім картка, потім — чи збираю я фігурки…
Я ніби прокинулася від сну.
Я знову була посеред яскраво освітленої енергозберігальними лампами зали супермаркету, Андрій зник так само раптово, як і з’явився зі своїми розповідями про двері, історія розчинилася у повітрі — залишилися лише гладенькі поверхні та електричне світло. Хіба можуть такі різні речі існувати в одному просторі?.. Відповідь мені була добре відома.
Касирка дивилася на мене, явно не розуміючи, як їй зі мною бути. Бо з усіх інструкцій я, очевидно, вже її виштовхнула. Бідна дівчинка, мабуть, тільки почала тут працювати. Здається, її справді хвилювало, чи візьме покупець пакет, але більше, мабуть, те, що я ніяк не реагувала на її запитання з інструкції. Вона намагалася спіймати мій погляд, визираючи з-під дурнуватого фірмового козирка мережі супермаркетів.
— Ні, дякую, — нарешті відповіла я, виринаючи з-під товщі роздумів. — І решти теж не треба, чого Ви там ще пропонуєте…
Раптом мені стало дуже незатишно тут і зараз. Миттєве відчуття, внутрішня порожнеча і — так само раптово усе повернулося на свої місця. Я кинула погляд на касову стрічку, на якій нагромадилися молоко, яйця, хліб, сир, спагеті, консервовані томати, ще якісь продукти. Яскраво-рожевий пакетик корму для несподіваного гостя. Я і не помітила, як наповнила усім цим кошик.
Поспіхом набивши покупками пакети, я майже вибігла з магазину. Якби була охоронцем, щось би, мабуть, запідозрила, бо збоку це схоже було на повноцінну втечу з місця злочину.
Надворі вже остаточно стемніло.
Вулиця — уже залита рідким помаранчевим ліхтаревим світлом (залита — то для образності, звичайно, бо ліхтар направду працював лише один, та й той дихав на ладан). Скажімо, клаптик вулиці був залитий світлом. Решта ж… Ні, не тонула в мороку. Решта вулиці вкрилася тонким візерунком тендітних тіней високих придорожніх трав, тоненьких гілочок, шарудливого листя. Тіні ті падали від золотаво-бурштинового освітлення домівок. Від цього світла штормове море всередині потеплішало, заспокоїлося. Скажені хвилі більше не набігали одна на одну, ніби змагаючись за першість: якій випаде потопити дівчину? Тепер довгими язиками вони акуратно злизували усе зайве з піщаного берега моїх думок.
Стало тихо.
У квартирі тепер було навіть трошки прохолодно. Кота ніде не видно. Я погукала його, зазирнула у кухню, позаглядала до кутів у коридорі, зачинені двері бабусиної кімнати лишилися незайманими. Чкурнув, мабуть, туди, звідки прийшов — у відчинене вікно. Ну, і не треба. Чомусь я була впевнена, що він ще повернеться. Тепер хоча б буде чим його пригостити.
Я вивалила пакунки на кухонний стіл, почала розкладати по місцях. Холодильник, шафа, шафка, ящик, стіл. Поставила грітися чайника. Поки вода грілася, а пара повільною цівочкою піднімалася з носика чайника вгору, чекаючи на його протяжний свист, що сповістить про закипіння, я підійшла до вікна.
Ще повертаючись з магазину, визначила, де мають бути вікна квартири, запримітила на кухонному підвіконні, зовні, кілька вазонів з якоюсь рослинністю: чи то квітами, чи то травою, чи то чимось іще. Рослинність разом з вазонами була на місці. А от пейзаж… Пейзаж був ніби притягнутий за вуха. З вікна я бачила, як блимає вивіска супермаркету неоновими фарбами серед темної ночі. Нічого, здається, особливого, якщо не брати до уваги, що бачити її звідси я не маю, навіть більше — не можу. Щоб побачити вікна квартири, від супермаркету треба було далеченько відійти. Ну, добре, припустімо, що це ще можливо. Але я точно заходила за ріг сусіднього дому! Чотири поверхи — це вам не жарти. З-за них магазину було не видно. Але ні — ось цей будинок, трохи ліворуч. А ось і магазин. Прямо переді мною. За кілька десятків метрів. На мить у мене з’явилося відчуття, що я не тут зараз, а в якомусь геть іншому будинку, геть іншому місті, геть іншому світі… Але це відчуття майже одразу минуло.
Таки розмова з місцевим диваком перевернула все з ніг на голову. Тепер навіть без варіантів — у Степовому буде дивно, десь вивернуто навиворіт, десь — перевернуто з ніг на голову. Мені ця думка, здається, сподобалася.
Чайник засвистів. Від несподіванки я здригнулася.
Вимкнула газову конфорку під ним, відкрила пачку чаю, засипала дрібку до великого горняти, що знайшлося в одній із шафок над столом. Залила його окропом. По кухні розплився солодкий аромат «1000 і однієї ночі».
Решту окропу вилила до невеличкої каструльки. Тепер — спагеті.
Закинути до киплячої підсоленої води, варити дев’ять хвилин, помішуючи. Думаючи про те, що якби для людей були такі самі прості, але вичерпно докладні інструкції, знаходити з ними спільну мову було б набагато легше.
Був у мене колись знайомий — незвичайний дуже хлопець. Він викликав цікавість. Щось постійно майстрував, нікому не показуючи. Як же було цікаво, що це! Але ніхто не знав, як до нього підступитися. У спогадах однокласників він так і залишився хлопчиком, який постійно возився невідомо з чим. Невеличким пробілом, про який легше забути, аби він не псував загальної картини. Хто зна, якби ми знали, з чого почати, білим плямам серед нас не лишилося би місця… Як і білим воронам. Що, мабуть, одне і те саме. Що, мабуть, і не погано зовсім.
На готові спагеті я вивалила ті самі консервовані чавлені помідори. Це виявилося досить смачно.
Вечір перетікав у ніч. Ніч кавовою гущею наповнювала місто, протікала крізь щілини до сонних осель, вимикала у них світло. Врешті я теж здалася. Уже розкладений та застелений свіжими хрусткими простирадлами диван виглядав набагато приємнішим, ніж уранці, коли я калачиком звернулася на ньому з дороги і провалилася в сон. Тепер же я нікуди не падала, не провалювалася, не рушала…
Уже перед тим, як заснути, на думку мені раптом спало, що навряд чи кіт, та ще й такий товстезний, зміг би забратися аж на третій поверх, де я оселилася. Але думки швидко перемкнулися на щось інше, про кота я і забула…