Кімната

43

Вечори стали найприємнішим часом для мене.

Денна спека повільно розмикала свої обійми, відпускаючи місто подихати нічним прохолодним повітрям. Місто зітхало усіма своїми вікнами і дверима, робило глибокий вдих, а з видихом на небі над ним загорялася перша зірка.

Мені подобався цей час. Я просто пливла за його течією, аби врешті, мов річка, впасти у ніч.

Якщо ви стомлені їдете звечорілим містом з роботи додому, чи натхненні та радісні із зустрічі з друзями, чи, можливо, з прогулянки самотою із книжкою за пазухою — не забудьте зазирнути до вікон будинків, що пропливають повз вас.

Вони світитимуться бурштиновим м’яким затишним світлом. За ними люди вечерятимуть, дивитимуться новини, фільми чи одне на одного. За ними вони розмовлятимуть і мовчатимуть, вони будуть плакати і сміятися, пити і курити. За ними вони житимуть. Житимуть життями, яких інакше ніяк не побачиш. Хіба що ось таким чином — підглядаючи ввечері до теплих вікон.

Не поспішайте мене засуджувати. Не треба звинувачувати мою цікавість чи навіть нахабність. Заждіть.

Я втручалася невидимим глядачем до життів незнайомих мені людей лиш на кілька митей, коротких, стрімких. Я ніколи не затримувалася коло їхніх вікон. Але як вони надихають мене…

Ось, наприклад, дівчинка за одним з таких вікон захоплено читає книжку, аж тут повертає голову до дверей — то мати кличе її на вечерю. Книжка лишається на столі, дівчинка вибігає з кімнати за матір’ю. Уже зовсім скоро знову почнеться школа, але поки… Поки вона насолоджується останніми днями літа.

Вона ще не думає про те, що вже зовсім скоро матиме подорослішати і все зміниться — так швидко, що вона і не помітить тих змін.

Поки що у неї є тільки ці останні вільні літні дні.

Аж тут маршрутка знову рушає з місця і вікно із дівчинкою за ним залишається позаду.

Або бабуся читає казки онукам на ніч із книжки, якою сама зачитувалася в дитинстві. Діти слухають уважно і навіть не помічають, як провалюються до тих казок, засинаючи, а бабуся не поспішає ту стару книжку закривати і читає вже для себе.

Або ось іще: за одним із таких вікон компанія друзів дивиться футбольний матч. Вони ще не знають, чим він закінчиться, і його результат насправді ніяк особливо не вплине на їхні життя, але те, що вони разом і залишаться разом на роки, стане визначальним для кожного з них.

На якусь мить ви ніби стаєте частиною їхнього життя, ніби пізнаєте їх, лише аби наступної миті зникнути з нього і навряд чи колись іще зустріти хоча б когось із них. Але і того достатньо.

Вам ніколи не доводилося відчувати щось подібне? Бути натхненним чужими життями, чужими переживаннями, долями? Навіть найпростішими, найбільш, здається, непомітними? Ти знаєш, що ніколи не побачиш більше, ніж фасад. Навіть якщо ви станете найкращими друзями, ви не опинитеся всередині їхнього життя, не переживете того, що випало переживати їм. І це прекрасно. Це інтригує. Це дозволяє помріяти, позаздрити і подумати… І, можливо, навіть дійти висновку, що хтось може так само думати і про твоє життя.

— Мені здається, це так круто, — якось сказала мені Саша після чергового робочого дня. — Отак як ти, взяти і зірватися на літо до чужого міста, просто тому що… з'явилася така можливість. Жити в ньому, жити ним ціле літо у старій квартирі із дивною кімнатою — просто тобі Синя Борода! Нехай у ній і потрібно прибиратися. Справді класно. Я б хотіла отак — раз, і ти в новій реальності, нехай і ненадовго, але ж від того все лише стає кращим, гострішим!

А я б хотіла мати таку реальність постійно. Із «Кав'ярнею Кука», і її диваками-завсідниками, і картами на стінах, і південними заходами сонця, і широкою річкою, до якої завжди можна дістатися пішки, і собаками, якими Саша опікується, і Лебединим озером, і всіма цими маленькими та великими тутешніми чудесами…

Ми замріяно зітхнули майже одночасно.

Тепер розумієте, про що я?