Кімната

30

У кімнаті завжди тихо. Лише чутно, як ледь відчутний вітерець лоскоче чужі спогади, їх тут десятки, сотні.

Більшість з них більше нікому не потрібні.

Більшість — але не всі. І ті, які ще можна було врятувати, одна жінка, яка могла їх відчути, поклала до невеликої коробки. Там вони чекали. На випадок? На долю? Насправді їм достатньо було однієї людини.

Що менше речей лишалося в стінах кімнати, то сильніше вона тому дивувалася. Ніби знову відкривала легені, ніби знову вчилася дихати.

Знову скрипіла стара підлога.

Знову хтось чхав від пилу всередині.

Знову, знову, знову… Вона вже встигла повірити, що про неї забули. Вона вже майже повірила, що померла.

Кімната оживала, а разом з нею оживали і сни.