Кімната

5

Кімнату поглинула темрява. Лише тоненький сріблястий промінчик місячного світла ниткою проліг по підлозі — крізь вікно аж до самих дверей.

Я прокинулася, була певна, від якогось звуку. Шепоту? Голосу? Мабуть, щось із вулиці, але тепер все затихло.

Тиша. Глуха, майже затишна. Втім, такій їй заважала бути аж надмірна її порожність.

Стіною повзли чудернацькі візерунки. Диван ледь чутно поскрипував з кожним моїм рухом. Під пальцями — гладенька поверхня простирадла — щоправда, тепер збите, зім’яте, геть не хрустке та свіже.

Вдих. Видих.

Я піднялася одним ривком — неможливо було далі лежати, коли невидимий привид сну був ще поруч, але вже не давався до рук.

Світло не вмикала, так у темряві навпомацки і сунулася до дверей — налити собі склянку води на кухні.

3:24. Ні туди, ні сюди.

У кухні біле штучне світло майже осліпило. Одне добре — під цими електричними променями зникли останні рештки сну, а з ними і незрозумілі відчуття — страху чи ще чогось.

Я кинула погляд на вікно — з нього на мене подивилася чорними западинами-очима худорлява дівчина, волосся вибилося з коси, тонкі зап’ястя виглядали з-за широких рукавів піжамної сорочки.

Я підійшла ближче, визирнула назовні, притиснувши долоні до холодного скла: порожньо, лиш миготить самотній ліхтар коло дороги. Супермаркету, до речі, теж не видно. Мабуть, усі пішли спати. Усе вимкнено. На підвіконні легенько погойдувалися зелені паростки невідомо чого.

Відійшовши від вікна, розвернулася до нього спиною.

Вода з крану гучно полилася до холодної склянки.

Сон ніби хвилею змило. Ковток холодної води ж розбудив остаточно. Чим можна зайняти себе о пів на четверту ночі, якщо не спиться?

Виходячи з кухні, я зачепилася поглядом за двері кімнати, яка вочевидь, і була тією самою, заваленою старим непотребом. Якось за весь попередній день я до неї так і не дійшла, аби побачити масштаби роботи, яку я все-таки пообіцяла зробити. Не бозна-що, але все-таки — робота.

Я підійшла ближче і тут помітила, що двері до кімнати не зачинені. Обережно зробила крок назад і вп’ялася поглядом у двері, що були ледь-ледь привідчинені. Дивно, вранці вони точно були зачинені — я ще звернула на це увагу. Невже якийсь протяг відчинив? Чи ще щось… Може, кіт? Хоча, як він зміг би відчинити зачинені двері? Як і вітерець будь-якої сили. Мабуть, не догледіла. Однак це цікаво. Такі деталі не оминали зазвичай моєї уваги. І двері ці я теж помітила і примітила.

Прийнявши це за схвальний знак згори, — мовляв, заходь, не барися! — я торкнулася ручки дверей і зробила крок уперед.

В обличчя мені ніби дмухнув вітерець чи якийсь протяг. Що ж, мабуть, він і відчинив двері.

Скрипнувши, вони прочинилися на повну широту.

Я вмить згадала про хлопця, котрий розказував сьогодні… вчора тобто, про двері. Цікаво, що бачили ці?

Я переступила поріг і різким рухом увімкнула світло. Лампочка вгорі блимнула і освітила кімнату рівним жовтуватим світлом.

Кімната нагадувала радше якесь підземелля казкового близькосхідного джина, набите донесхочу усілякими скарбами та коштовностями. З однією лише різницею: замість скарбів — відвертий мотлох. Решта ж була абсолютно ідентична до уявного інтер'єру лампи чи сховища джина: гармидер, стоси та гори абсолютно різних речей, що небезпечно погойдувалися просто від того, що ти кинув погляд на них, ніби від доторку, а ще — велика кількість темних закутків, до яких не доходило світло від лампи, у яких, мабуть, найцінніші екземпляри бабусиних речей і заховані.

А було тут багато чого.

Пробираючись крізь завали якихось паперів, складених пухкими стосами, перев’язаних коричневими шнурками, та старих книжок з пожовклими сторінками — це було видно по їхнім зрізам, — я помітила навколо ще купу розкиданих речей: старі ляльки, іграшки, газети, годинники, листи, якісь статуетки, магніти, листівки, прикраси, ялинкові прикраси, коштовності, старі мобільники, телефони з бобінами, якісь гілочки, жолуді, засушені квіти та листочки, навіть лапка кролика, здається, десь вигулькнула із загального гармидеру, але, ніби потопельник — лише аби зникнути у його глибинах наступної миті.

Таки дядько був правий — прибирати тут було що.

У ці хвилини я нагадувала сама собі давнього мореплавця, що розсікав хвилі чужих, незнаних морів; чи першопроходця, відкривача нових земель, відчайдуха, авантюриста. У цій кімнаті я ніби вже була не собою. Хоча мала бути, аби не загубитися серед нескінченних стосів та валунів речей.

Крім того, кімната здавалася так само безкінечною, яким здався мені і коридор вранці.

Голі стіни — у тьмяних шпалерах. Втім, їх майже не видно за усім гармидером, що панував у кімнаті безроздільно. Десь під стелею у темних кутах, мабуть, причаїлася пліснява. У кімнаті було волого. Пахло сіллю та піском, ніби за вікном було море, а не нічний пейзаж поснулого міста. Саме ж вікно було щільно затулене важкими шторами, у напівтемряві тьмяного світла старої лампочки і не розрізниш якими: чи то синіми, чи то зеленими, але по-всякому — темними. На підвіконні за ними височіли стоси списаних паперів — їх видав промінь мого ліхтарика (мобільний телефон — усе, що потрібно), що просвітив штори наскрізь. Лампочка над головою двічі мигнула і згасла. Я залишилася у темряві, яку розсікав лише промінчик телефонного ліхтарика. Мабуть, лампочку у лампі стара міняла не часто. Втім, і сама атмосфера кімнати не сприяла електричному освітленню. Тут панувало минуле. Часу сюди було годі пробратися.

Підлоги під купою мотлоху теж було майже не видно. Іти доводилося обережно, намагаючись ні на що не наступити, нічого випадково не пошкодити. Нечисленні меблі (імовірно меблі, бо достеменно сказати у такому гармидері було важко) — поховані під купами мотлоху, і щоб уже напевне — пилу. Судячи з товстого та надійного його шару, що вкривав більшість речей, вони роками лежали тут незаймані.

Речі ховалися тут, складені акуратними стосами, рядками на полицях, у шафах, на столах та комодах, на підлозі та підвіконнях. Кімната ніби збільшувалася, наповнюючись ними — предметами забутими, покинутими, які неодмінно загинули б, а разом з ними і те, що було з ними пов'язано, якби не опинилися тут, у цьому притулку для загублених речей. Нікому вже не потрібні. Всіма забуті. Було тихо, але ця тиша, як це часто буває, створювала ілюзію звуку. Здавалося, що звук цей ішов саме від тієї наповненої всяким крамом по самі вінця кімнати. Він був схожий на вітер. Не на його завивання чи свист, а саме на вітер, саму його сутність: невагому, прозору, стрімку. А ще він нагадував плач чи стогін, чи сміх, чи усе це, взяте докупи.

Нарешті я дісталася більш-менш вільної від засилля тутешнього мотлоху ділянки і акуратно опустилася на неї, сіла. Та-а-ак, буде чим зайнятися.

Хоча, можливо, це буде навіть цікаво. З якогось боку. Тут же можуть бути і цікаві, навіть рідкісні речі.

Цікаво, що то була за бабуся з такими специфічними смаками, що у неї дядько Василь і викупив квартиру. І нащо їй були ці безкінечні стоси запиленого мотлоху?

Просто переді мною стояв телевізор — як і більшість речей тут, просто на підлозі. Телевізор був старим, ще з кругленьким таким екраном, пузатим. Це можна було тлумачити як натяк чи запрошення. Телевізор потрібно було увімкнути — це було зрозуміло. Хоча навряд чи він робочий, враховуючи те, знову ж таки, де я його в буквальному сенсі цього слова відкопала…

Втім, шнур від телевізора біг до розетки, невеличка лампочка світилася червоним внизу.

Обережно, аби нічого не зачепити, я розвернулася обличчям до екрану. Натиснула на кнопку, екран спалахнув синім, згаснув, і зашипів білим шумом. Поклацавши перемикачем, переконалася, що він таки не робочий.

Майже розчаровано вимкнула. Що і треба було довести — кімната, повна непотребу.

Уже збираючись підійматися, щоб, можливо, знайти тут ще щось цікаве, я озирнулася навколо і поглядом натрапила на коробку. Вона чимсь виділялася з-поміж решти тутешнього мотлоху. Чим? Тепер я вже не певна. Можливо, тим, що її не торкнувся пил, що вкривав усе тут. Можливо, просто на неї потрапив і затримався трошки довше за секунду промінь мого ліхтарика. Щось таки відрізняло її.

Я взяла її до рук.

Важкенька.

Всередині виявилося декілька звалених докупи речей. Зовсім різних, навіть — випадкових. Відеокасета, кілька недбало складених папірців, скринька, здається, ще щось… Усе це було обережно покладено до коробки. Кожну річ було обгорнуто хрустким, шорстким папером — мабуть, аби вони краще збереглися. Перебираючи ці речі, я не могла не думати про те, звідки вони тут і чому. Втім, про це можна буде подумати і завтра.

Коробку я відклала убік, розберуся із нею потім, і взяла до рук лише касету, сподіваючись, що вона мені пояснить, що і до чого.

Знов торкнулася телевізора, пальцями намацала спеціальний отвір для відеокасет — не помилилася.

Побіжно глянула на екран телефону: четверта ранку. Ще купа часу. Тому…

Касету отвір проковтнув, ніби зголоднілий звір: швидко, жадібно. Екран мигнув тим самим синім, як і коли я увімкнула його вперше, пішов брижами, і нарешті сфокусувався на зображенні. Кімнату наповнили звуки — уривчасті, чи то від старості, чи то від того, що коли відео знімали, невдалий оператор повсякчас затуляв пальцем мікрофон.

Тьмяне зображення морської панорами: саме лише море, сонце вже майже зійшло над широкими його водами, усе навкруги осяяне сріблом, і немає навіть натяку на перспективу берега десь вдалині. Хвилі здіймаються одна над одною, б’ються по борту корабля, з якого ведеться зйомка. Чоловік за кадром щось кричить своєму товаришу, котрий стоїть внизу, нижче по палубі. Той киває та махає у камеру. Зображення наближається до нього, можна роздивитися його розмиті через відстань риси обличчя: прищурені очі, тонку посмішку, чорні вуса. На чоловікові — смішна помаранчева шапочка. В якусь мить вітер ледь не зносить її, але чоловік встигає вхопити її. Крізь виття вітру ми чуємо сміх оператора, наостанок він кричить чи то тому чоловікові внизу, чи то морю навколо:

— Нормально ідемо!

У правому нижньому кутку помаранчевим світиться дата: 28.09.1996. Тут зображення зникло з екрану.

Зрозуміліше нічого не стало. Хіба що навпаки…

На мить мені згадався «Дзвінок» Хідео Накати. Що за дурниці.

Екран телевізора миготів, спалахував синім, потім — розмитим зображенням старого запису, зробленого на любительську камеру, після чого вкрився шершавим білим шумом. Кімната розчинилася в ньому.