Кімната

КАСЕТА　

Чорні хвилі билися по сталевому борту, з гуркотом розбивалися об нього, білими бризками розсипалися на всі боки.

На сході займався ранок. Тут же ще панувала ніч.

Тут, серед безкрайнього океану, у відкритому морі, де окрім води можна побачити лише небо, яке і саме так часто наповнене водою, що може здатися, немов ти загубився у гігантському акваріумі, — важко було повірити в існування землі. Звичайні люди перетворюються на аргонавтів, судно — на єдино можливий дім, земля — на сон, згадку, мрію. Тут важко повірити навіть у те, що вода насправді прозора. Не блакитна, не чорна, не зелена, не синя, не кольору очей твого першого кохання, не кольору хмар; що вона — не важке каміння, що розбивається бризками, коли зустрічає нас на своєму шляху; що вона і справді випаровується. Що вона — не жива.

У морі ти забуваєш, яким був на землі. Стаєш іншим, а може, — справжнім. У морі ти — його частина. Хвиля. Тут, за великим рахунком, різниця між частинкою і хвилею майже не має значення. Море — як світло.

На сході займався ранок. Багаті розсипи зірок у чорному небі одну за одною, цяточка за цяточкою змивала світанкова хвиля зі сходу.

На носі довгого судна — величезної машинерії, що дивом техніки та механіки трималася на плаву — стояв чоловік. Чоловіка звали Сергієм. Він був молодим. Це його перший рейс. Четвертий місяць у морі. Він майже не сумував за землею. Але дуже сумував за тими, хто залишився там без нього.

Сергій вдивлявся у довгу, безперервну смугу рожевого світла, що відділяла море від неба і замикалася колом за його спиною, перетворюючись зі світла на тінь. Йому вкотре вже спало на думку, що у морі розумієш людей, які у давнину вірили, що земля пласка. Як тут не повірити в це, якщо просто зараз він стояв посеред широкого диску, що переривався лиш смугою обрію.

— Знову не спиться? — почув він за спиною знайомий голос.

То був його товариш, можна сказати — друг, хоча цим словом Сергій звик не розкидатися. Але з Остапом усе було простіше: простіше слухати, простіше сходити на землю та відпливати від неї, простіше говорити та ділитися тим, що і собі не завжди відкриєш, простіше називати другом. Такий вже він був.

Остап провів у морі вдесятеро більше часу, ніж поки що випало Сергію. Скільки ж Остапу було років, звідки він був родом, чому обрав саме таке життя — серед безкінечних хвиль, далеко від дому, та і чи був у нього дім, який по-справжньому можна було б так назвати, — ніхто на борту не міг точно сказати. Такий вже він був, Остап.

Він стояв за його спиною: руки в кишенях, смішна шапка на голові (that's kinda my thing, you know, — так він говорив про численні свої капелюхи), безтурботна, мов вітер, незмінна усмішка на засмаглому обличчі — не треба було дивитися на нього, аби знати, що саме так він зараз і виглядає.

— Якось так, — невизначено відповів Сергій, не відриваючи погляду від обрію.

— І чого? — Остап витягнув руки з кишень, запалив.

Крихітний помаранчевий вогник на кінчику його цигарки став першою звісткою ранкового світла на цій половині водяного диску — світанок ще не встиг докотитися аж сюди.

— Та так…

Сергій зам’явся. Йому хотілося поговорити про це з кимось, але він не був впевнений, з ким, та й чи потрібно це взагалі. Хоча море завжди спонукало до чесності, моряки не часто вели відверті розмови. Значно частіше вони їх щосили уникали.

Море любить чесність. Але не завжди вона є його вимогою до тебе. Врешті, достатньо бути чесним із самим собою, аби воно тебе прийняло, — так принаймні вважалося. Про чесність один з одним мова не велася. Тим паче ніхто її не вимагав від тебе.

Але що робити, якщо сам не можеш зрозуміти, чи чесний ти із собою? Що робити тоді?

— Остапе… Тебе хтось чекає на березі?

Світанок підкрадався все ближче, морські хвилі вже не здавалися чорними чи навіть темно-синіми. Вони швидко сірішали, у кожній крапельці, що вливалася до безкінечних хвиль, сяяло срібло. На сході над водою з’явився полум’яний краєчок сонця. Вода навколо нього засяяла червоним золотом, що розплавлялося у густому оксамиті далі по лінії горизонту.

— Усіх хтось чекає на березі, — промовив Остап, випускаючи цівку диму з рота.

— Але тебе хтось чекає? — Сергій вже не дивився на схід, він дивився прямо в Остапове обличчя.

Той ледь помітно примружився.

— Але мене хтось чекає, — нарешті ствердно відповів він і знов затягнувся.

— І ти впевнений у цьому? Впевнений у тому, що поки тебе не було, нічого не змінилося? Що повернешся, і все буде так, ніби ти і не йшов у море? — Сергій і сам не очікував, що це врешті прорветься назовні, що в кінцевому рахунку дамба не витримає.

Остап помовчав.

— Ні, — тут у Сергія впало серце. — Звичайно, не буде так, ніби ти не йшов у море. Уже ніколи нічого не буде так, ніби ти не йшов у море.

Тобто страх таки справдиться…

Тепер сріблом сяяв ніби увесь світ навколо: і вода, і небо над нею, і лише сонце золотавим серпом розрізало, плавило те срібло.

— Але я впевнений, що на мене чекають, — продовжив Остап. — Звичайно, я певен. Бо який тоді в усьому цьому сенс, правда?

Важка хвиля вдарилася об борт, розлетілася білими солоними бризками навкруги. Нечасто на світанку за чистого неба море так поводиться. Тут, як і ще багато в чому, воно схоже на людину: ти можеш думати, що розгадав його, зрозумів, чого чекати, бо все говорить про це, але насправді усе виявляється значно складнішим.

І справді, який в цьому сенс, якщо нема куди… Ні, нема до кого вертати?

Сергій подивився у важкі океанічні хвилі, Остап загасив цигарку.

— Не сумнівайся у тому, в чому тобі не давали приводу сумніватися, — знов заговорив він. — Буде тобі порада від «морського вовка», — і засміявся, не тому що було смішно, не так, як від жарту. Засміявся він так, як сміється людина, котра звикла сміятися тоді, коли слів уже було сказано більше, ніж насправді було потрібно. Все ще сміючись, він натягнув свою помаранчеву чудну шапку на голову Сергія. — І шапка тобі буде від морського вовка. Щоб не забув про те, що я тобі сказав. Зрозумів?

Сергій хотів щось сказати у відповідь, але тут над ними пролунав голос їх товариша:

— Гей! Нормально ідемо!

Сергій ледве встигає вихопити у вітру Остапового помаранчевого капелюха, махає рукою у відповідь. У чоловіка нагорі камера у руках — вони домовилися зняти цей рейс клаптиками — коли виходитиме — на плівку, аби залишилося щось на пам'ять.

— Нормально! — гукнув Сергій у відповідь, і нова хвиля розбилася об борт. І вже тихіше додав, ніби сам собі: — Інакше приводу думати немає…

Чоловік з верхньої палуби пішов. Десь пішов і Остап.

Сергій знову залишився сам, але скоро і йому треба вже йти.

Він дістав із кишені акуратно складену світлину. З неї йому посміхалася дівчина.

У морі з цією фотографією він не розлучався.

На зворотньому боці знімку дівчина, якій він освідчився півроку тому, написала йому, що чекатиме на нього і сумуватиме.

Уже кілька днів Сергія не полишали думки про те, що могло б змінитися за ці місяці, поки його не було вдома.

Сонце нарешті повністю зійшло над океаном.

Море потрохи заспокоювалося.

За кілька днів він зможе з нею поговорити — попереду порт, земля під ногами і телефонний зв’язок…

Нічого не змінилося. Вона писала, що чекатиме на нього. А це означає, що думати інакше у нього не було жодного приводу.