Вони приїхали до міста всього на день. Уже наступного ранку із нього вирушали до моря. Був серпень, спекотний, розпечений високим південним сонцем, хоч літо вже і добігало кінця.
Робити у місті було майже нічого, хіба що можна було прогулятися старими його вуличками, посидіти на березі широкої річки.
— Лиш поглянь, яка в ній густа вода! — говорила жінка, вказуючи на хвилі.
І вода справді була ніби трохи густіша за звичайну.
— Я завжди уявляла собі так річки в Індії…
І, можливо, вона таки була права.
Вузькі порожні вулиці старого міста, що усі, ніби потічки і струмочки бігли до широкої ріки з її густими водами, несли до неї тепло і сонячне світло, а ще — аромати з відчинених дверей кав’ярень. Серед них було нескладно загубитися, і молодята, котрі щойно приїхали до Степового, дозволили цьому статися.
— Найкраще пізнаєш місто, гуляючи навмання, загубившись у ньому, — так казав він.
Вона забігла до крамнички з квітами:
— Я ненадовго. Знаю, тобі може бути нецікаво… Тут поруч кав’ярня, — може, поки кави вип’єш?
Він знав, що квіти — це все ж надовго, тому таки зазирнув до кав’ярні.
З усього дивного розмаїття дуже по-чудернацьки приготовленої кави він обрав щось навмання, бо завжди робив так, не знаючи чіткої відповіді. Тоді він, звичайно, не знав, що його донька зробить те саме багато років потому.
— Знову малював? — запитає вона його ввечері, розглядаючи його пальці, перемазані тушшю.
Він ствердно хитне головою.
— Побачив дівчину, схожу на тебе. У тій самій кав’ярні, поки ти була з квітами. Не міг втриматися. Ось…
Але малюнка в кишені не було. Мабуть, забув там, де малював.
— Не зважай. Усього лише замальовка нашвидкуруч…
Вони погасили світло. Крізь відчинене вікно до кімнати заглядав місяць уповні, ніч була тиха і світла.
Наступного травня у них народилася дочка. Їй дали ім’я Яна.