Кімната

АНДРІЙ КАЛЕЙДОСКОП

— Чому вони не розуміють? — питав він себе ледь не щодня.

І жодного разу не знаходив відповіді. Принаймні такої, яка його задовольнила би.

А справді, чому?

Невже так важко відірватися від того, до чого звик, аби побачити інший бік речей? Справжній?

Так думав він.

— Синку, не треба говорити до неживого. Воно не чує…

— А як чує? Ти ж не можеш перевірити! Ми не можемо! Усе було живе колись, мамо! Чи буде… То чому б не…

— Андрію, досить.

І вони з мамою йшли додому. Вона міцно тримала хлопчика за руку. І дуже переживала за нього.

У Андрія не було друзів. Лише уявний світ навколо — живий, дивовижний. У ньому все мало душу, усе колись було чи мало стати життям.

Чому хлопчик так думав чи звідки ці думки взяв — його мати не знала.

Андрій і сам не пам'ятав, коли і чому вирішив, що світ має душу, як і кожна його частинка. Здається, він думав про те, що як душу має він, члени його родини, інші хлопчики і дівчатка, що оточували його, але не були друзями чи навіть приятелями, то чому лише вони? Чому душі не мають дерева? Квіти? Трави? Море? Річка? Мушлі? Каміння?

Тим паче усе це озивалося до нього… Лагідний шум хвиль, що набігають одна на одну, та грізний гуркіт літньої зливи — чим не прояви душі? Чим не життя?

— Чому не можна до них говорити? — питав він батьків.

І вони відповідали:

— Тому що ніхто так не робить.

Така відповідь Андрія не влаштовувала. Адже ніхто і не бачив світ таким, яким бачив його він.

Усе заслуговувало якоїсь вдячності. Розуміння.

І він теж…

— Я точно маю їхати? Ти впевнена?

Того літа батьки відправляли Андрія до літнього табору на узбережжі.

— Там він точно знайде собі друзів, — говорив тато, коли Андрій не чув, і задоволено посміхався. Хлопчик знав, що навряд чи це станеться. І все ж сів в автобус і з того часу аж до кінця зміни був один.

Він прислухався. Придивлявся. Він був уважним до деталей — усі ті три тижні на самоті із самим собою, в оточенні ще ста п'ятдесяти хлопчиків і дівчаток. Вони не помічали його, а він і не хотів бути поміченим. Він хотів помічати.

Деталі, маленькі, крихітні, ніким не оцінені шматочки щоденного життя стали його пристрастю. Дивитися на чудернацькі тіні, що кидало листя дерев під сонцем, розглядати ледь помітні пилинки у його промені навскіс кімнати, придивлятися до крихітних піщинок. Відчувати на дотик холодні вечірні простирадла, сіль на пальцях після купання у морі, ще гостру, щойно скошену траву. Слухати, як вночі до вікон доноситься шум прибою, як зранку кричать чайки, розрізняючи їх голоси, як скриплять і риплять двері, як по-різному звучать приглушені кроки з коридору: вожата, медсестра, дівчинка з іншого загону. Усе мало свій голос, свою душу. Усе. У цьому Андрій уже розібрався досконально.

Йому було десять, коли він загубив калейдоскоп — материн подарунок на день народження. Те, чого не бачать інші. Магія в буденному. Одна з найкращих речей, що належала йому. Втрачена.

Він годинами міг лежати на спині і дивитися вгору крізь цю просту трубку. Андрій крутив коліщатко — і перед його очима з'являлися нові всесвіти. Він роздивлявся їх — ретельно, не пропускаючи жодної деталі. Це був його світ.

Андрій всюди носив його з собою.

— Ох, дивись, бо десь загубиш і не помітиш, — попереджала мама. І виявилася права.

Він обійшов усе. Він повертався всюди, де міг бути, де міг залишити свого калейдоскопа — але марно.

Залишився єдиний шанс повернути втрачене — піти до дивної старої, що жила по сусідству.

Говорили, що вона збирала загублене. То ніби й були звичайні байки, але… йому потрібен був його калейдоскоп. Його сотня маленьких усесвітів, створених із крихітних деталей. Як і цей всесвіт. Лише більш помітних, яскравих…

Вона зустріла Андрія сама. Перед будинком, в якому вони обидва жили, одного спекотного літнього дня.

— Ти, мабуть, це шукаєш, — простягнула на відкритій долоні загублений калейдоскоп.

Андрій не вірив своєму щастю.

— Але як Ви… — лише і встиг вимовити він.

— Я просто знаю, — миттю відповіла стара. Обличчя її ніби розгладилося від зморшок і вона підморгнула хлопчику: — Як і ти дещо знаєш, правда?

Більше Андрію ніколи не довелося поговорити зі старою сусідкою: не складалося.

Але відтоді він упевнився в одному: він таки був правий. Усе — в маленькому. І душа теж.