Кімната

44

На чисту підлогу, яка після стількох років під пилом та купою речей здавалася тепер ніби оголеною, падали червоні промені сонця.

Їй це подобалося — паркетна деревина ледь чутно поскрипувала від насолоди цим несподіваним серпневим теплом на ній.

Як дивно! Кімната так довго була просто сховищем, великим ящиком для сотень спогадів, важливих чи неважливих, можливих чи неможливих, вигаданих чи правдивих, але все-таки самодостатніх, що врешті забула, як це — бути порожньою. Просто кімнатою. Тепер вона, як не дивно, наповнена — спогадами про ці речі, яких вже немає, своїми спогадами. Тепер вона стала багатшою. Вона була обгорткою для них — і врешті лишилася, а вони зникли.

Тиша більше не була вогкою чи густою.

Тепер нею можна було дихати — як повітрям, і кімната робила це, дихала нарешті на повні груди.

Старі фіранки на вікнах спокійно погойдувалися.

Двері з полегшенням зітхали.

Вона була вільною. Майже зовсім.

Тепер вона могла нарешті розслабитися, розчинитися у собі. Втім, залишилося ще дещо. Один невеличкий клаптик паперу.

Так, мабуть, вона б думала, якби це була звична справа для кімнат — думати.