Кімната

13

Квартира зустріла вже звичною темрявою. Дотягнувшись наосліп до вмикача світла у коридорі, я скинула кеди, розпустила волосся і навшпиньках, обходячи коробки з бабиними речами, що мов острівці були розкидані по всьому коридору, пробралася до ванної кімнати.

Після холодного душу та чашки м’ятного чаю вирішила на секунду зайти до заваленої мотлохом кімнати.

Хоча я вже встигла трошки порозгрібати деякі речі з тих, що населяли її, на її зовнішній вигляд це ніяк не вплинуло. Речей, здавалося, менше не стало. Якщо навпаки — не побільшало.

Вони були всюди.

Раптом тишу перервав дзвінок у двері.

За ними стояв сусід — той самий хлопець, що розказував мені про двері. Я відчинила не вагаючись.

— У Вас цукру не знайдеться? — одразу запитав він. І додав: — Серйозно, у мене скінчився, іти поночі нікуди, а чай без цукру пити не можу, а не пити чай ввечері теж не можу, і…

Я пропустила його вперед:

— Заходь, я якраз хочу теж попити. Якщо ти не проти.

Андрій зрадів, але разом з тим і зніяковів:

— Я не… Ну… Не проти, ні, звичайно, просто…

— Заходь, я не кусаюся.

….

— І знаю, що ти теж не кусаєшся. До того ж я хочу тебе про дещо спитати.

Андрій ще кілька секунд м’явся, але врешті все ж зайшов до коридору. Коли я зачинила за ним двері, він задоволено кивнув.

— Правильний скрип, хороший, — пояснив він.

Уже на кухні, коли чайник було поставлено грітися і ми обидва всілися за стіл, я запитала:

— У вас тут всі дивні, чи як? Тобто… Не ображайся, це зовсім не погано, просто… Трохи незвично. Ти прислухаєшся до дверей — вперше в житті я бачу когось з таким… захопленням. Я влаштувалася працювати до кав’ярні… «Кав’ярня Кука», тут зовсім недалечко, може, був?

Андрій ствердно закивав головою:

— Та, круті чуваки! Моє улюблене в них — це бананово-кокосовий кавовий лід. Краще не вигадаєш!

— Хм-м… Це я ще там не куштувала. Звучить безпечно.

— Так і є, — засміявся Андрій.

Ми трошки помовчали, кожен думаючи про бананово-кокосовий кавовий лід, і я продовжила:

— Ну, так… І от Матвій з Сашою навіть. Та і сама кав’ярня. Місто, мабуть, ціле таке… Ну, ти розумієш. Я з такими темпами скоро сама одивачуся. Чи щось типу того. Не знаю, як пояснити… Це не те щоб погано, зовсім ні. Просто… Атмосфера тут… Незвична. Це так завжди чи мені щастить?

Андрій трохи непевно кивнув.

— Ти ж не думаєш, що вони, і я разом з ними ненормальні чи ще щось таке? — запитав він.

— Дивні — так. Чудернацькі. Незвичні. Можливо, навіть незвичайні чи надзвичайні. Але не більше того.

Андрія така відповідь цілком задовольнила.

— Чайник, — сказав він раптом.

— Е-е-е… Що чайник?

— Кипить чайник.

— І правда.

За хвилину перед нами стояла пара великих горнят чаю. Внизу під вікнами тихо прошурхотіла асфальтом самотня автівка.

— Бабуся, що тут жила, здається, теж дивачкою була неабиякою.

Андрій ствердно кивнув і всипав до свого горняти дві столові ложки цукру, ретельно перемішавши з чаєм.

— Це точно.

Він відпив трохи чаю.

— Смачно.

Я кивнула. Смачно — не те слово: я заварила чай так, як заварювала його в дитинстві на дачі з батьками: чорний, з листочками смородини для аромату та смаку. Дуже літній, дуже смачний то був чай. Тепер же він став ще і дуже ностальгічним.

— Ти щось знаєш про речі, що назбиралися у цій квартирі? — несподівано навіть для самої себе запитала в Андрія.

Той на диво кивнув. А потім кивнув у бік коридору, де нагромаджувалися одна на одну коробки, повні старого непотребу, винесеного мною з кімнати.

— Якщо я правильно розумію, про що ти, — то так.

— Чиї вони?

Андрій знизав плечами.

— Багатьох людей.

— Це я знаю…

— Я знаю, що бабуся ця… Як її звали, до речі? Навіть не згадаю її імені…

— Не знаю. Я тут через дядька, це тепер його квартира…

— А, так, бачив цього твого дядька. Цікавий чоловік. Його ти, мабуть, теж дивним обізвала би. Я не ображаюся, — додав він. — Я розумію, про що ти… Тому і кажу, — він помовчав. — Так от, про бабусю… Вона збирала загублене. Якось так. Приносила все сюди. Уже не знаю, навіщо, але деякі люди знали про це і іноді приходили до неї — на удачу: раптом те, що вони загубили, знайдеться тут? Деяким щастило. Але частіше все-таки ні. Та і не багато людей про це знали… Мені про все це моя бабуся взагалі розповіла. Ще коли я до молодшої школи ходив і страшно боявся цієї, значить, бабці. А тоді якось загубив іграшку… Калейдоскоп. Я його просто обожнював, він ніби відкривав мені новий світ, прихований, химерний… Тоді мені якраз пощастило. Вона знайшлася саме у цій кімнаті, — він знов кивнув в бік коридору, з якого можна було потрапити до кімнати. Знову сьорбнув чаю. — Смачно. Що ти туди додала?

— Смородинове листя, — коротко відповіла я. Думки вже були далеко.

Якщо всі ці речі хтось колись загубив, то цілком вірогідно, що якісь з них ці хтось хотіли б знайти, повернути… Можливо, серед речей цих є щось важливе, або наприклад, щось пам'ятне… Або просто — якась дрібничка, яка нагадає її власнику про якийсь приємний день чи спогад. Причин може бути безліч насправді, але навіть це не важливо.

Однаково мені потрібно позбутися цього мотлоху. Тепер, коли я подумки назвала мотлохом старий бабин крам, одразу ж виправила себе. Можливо, для мене це і мотлох. Але для когось… Для когось він може щось означати.

Я збиралася просто викинути все це. Відвезти на переробку… Будь-що. Нова перспектива впоратися з безладом в кімнаті, що з’явилася щойно — стихійно, несподівано, — здавалася непридатною для втілення.

Речей тут сотні, якщо не більше. Знайти хазяїна кожної, мабуть, просто неможливо.

Погляд упав на коробку, нещодавно визволену мною з безкінечного моря мотлоху. Що ж, принаймні, на неї у мене вистачить сил і часу. Не дарма ж саме ці речі так зберігалися. Мабуть, не дарма… Хоча і це буде складно.

І все ж…

— Треба буде спробувати, — Андрій знову втрутився до моїх думок.

— Так, мабуть, і справді.

— От тільки де їх узяти…

— Кого? — не зрозуміла я.

— Ну, як! Смородинові листочки. До чаю.

— Так прямо під вікнами — кущі.

— Справді? Ніколи не помічав…

Ми ще трохи посиділи разом на кухні, а потім Андрій пішов, забравши з собою ще трохи цукру («Так незручно, але… Я поверну, чесне слово! Просто ще ж ранок завтра…»), і я залишилася сама. Ми так і не перетнулися більше жодного разу до кінця того літа.

На годиннику був початок другої ночі, коли я вкладалася спати.

Заснула, затиснувши в долоні камінчик-талісман, на заплетеному до товстої коси волоссі, думаючи про те, як зможу повернути спогади хоча б комусь. А це, мабуть, не найлегша робота. Втім, така робота при тому має бути і однією з найприємніших.

Питання було лише в тому, як саме це зробити.