Кімната

ГЕРБАРІЙ

Це моя історія. Моє життя. У кожній квіточці, у кожній рослинці, травинці і паростку. За кожною — спогад.

Ось, наприклад, засушена квіточка конвалії. Квітень 2002-го.

Асканія-Нова. Дендропарк. Ми приїхали вранішнім автобусом, можна сказати, що випадково: збиралися їхати на дачу, але запізнилися на потрібний маршрут. Аж тут підкотив цей. На Асканію. Завжди хотіла там побувати, та ніяк не складалося. Коли, як не зараз?

Година в дорозі, сонце піднялося достатньо високо, щоб почати нагрівати степ. Тут від нього ніде сховатися.

Саме тому барон Фальц-Фейн і попіклувався про місце для втечі від того сонця, від тієї спеки, створивши зелену оазу посеред випалених гарячим південним сонцем степів.

Розлогі крони високих дерев над головою, волога прохолода, струмочки, що біжать серед холодного каміння. Ми потрапили до раю на землі.

Було добре. Справді добре: із водою з колодязя, свіжим хлібом і жменями горіхів в долонях.

Чайна троянда, червень 1997-го.

Я тільки-но закінчила школу, поверталася додому з гулянь із однокласниками, присвячених цій щасливій події. Ніч уже опустилася на місто, було тепло, волосся я давно розпустила і йшла босоніж, роззираючись при кожному кроці навколо, аби не наступити на скло.

У мене було дуже багато планів на майбутнє. Безліч мрій. Хто знав, що усі вони врешті вмістяться до саморобного гербарію? Хто знав, що завдання, яке ми робили з батьками, коли я була у третьому класі, допоможе мені знайти спосіб законсервувати найважливіші, найкращі миті свого життя?

Я не знала цього, й коли зривала ту троянду. Кущ ріс просто під нашими вікнами, мама навіть варила варення з трояндових пелюсток.

Я зірвала її просто на згадку — про ту красиву ніч, про день, коли я начебто вступила до дорослого життя. Це здавалося мені оригінальною алюзією на саму себе: зірвана квітка…

Попереду мене чекало ціле життя.

У гербарії лишалося ще повно вільного місця.

Листочки м’яти, серпень 2001-го.

Дача, тиша, лише з озера лунає кумкання жаб. Сонце сіло за дахи низеньких будинків. А ще трошки поскрипує гойдалка, на якій ми і сидимо у старих куртках 80-х років (вночі з озера тягне холодом) та з повними горнятками чорного чаю з листочками м'яти у долонях.

Ми чекаємо на зорепад. На хоча б одну зіроньку, що полетить чорним небом долу.

Не зводячи з нього очей, ми говоримо.

Ми домовилися тоді моргати по черзі — аби точно не пропустити священну мить загадування бажання. Але чомусь я сумніваюся, що нам це справді вдалося.

Багряне кленове листя, жовтень 2005-го.

Тоді було сонячно, на якихось два-три дні до міста повернулося літо — але вже бабине.

Так приємно кутатися у шарфи, при цьому мружачись від сонця, пити каву на відкритих терасах, востаннє — аж до наступної весни, до наступного сонця…

Листя тільки почало облітати.

Кленів найбільше було коло річки.

Ми пускали камінці-млинчики водою, збирали каштани, красиве листя, замиловувалися кожним маленьким песиком, що пробігав повз, — а їх там було чимало на прогулянці! Господарі їх були в захваті від нашого розчулення.

Цвіт верби — котики, березень 2007-го.

Велосипеди, блакитне небо, швидкі хмари і кросівки — вперше за рік.

Відчуття свободи, вітер у волоссі, запах вогнищ і озерна вода, досі скута кригою.

Я вчилася їздити, мені це не дуже вдавалося. Сміючись, зарікалася коли-небудь отримувати права на керування автомобілем. Отримала за два роки, до речі, після того. Гальмувала, щойно бачила людину на своєму шляху, нехай нас розділяла хоч сотня метрів.

Ти складався навпіл від сміху.

На прощання ми обіймалися, щоб побачитись наступного дня.

А потім тебе раптом не стало.

Тоді ж скінчилися і листи у гербарії.