Двері до кімнати з м'яким стуком зачинилися. Ніч поволі відступала з тихого південного міста, що ще не встигло прокинутися і спало, рівно дихаючи: хвилі великої річки, на березі якої місто заснуло, здіймалися і опускалися — вдих-видих. Краєчок неба на сході вже світився рожевим. Розсіяне те світло разом із передсвітанковими сутінками наповнило кімнату. Товстий чорний кіт всередині неї заворушився уві сні і розплющив очі. Ліниво потягнувшись, кіт встав на лапи і несподівано граційно стрибнув на підвіконня.
Йому завжди подобалося спостерігати звідси за містом.
Минуло ще кілька митей, край сонця тільки-но показався за обрієм — тут, серед старих будинків його ще було не побачити і, підібравшись, кіт стрибнув з підвіконня на товсту гілку, що майже торкалася віконної рами.
Кімната стала порожньою. Ще трошечки передсвітанкові сутінки тримали кімнату, подібно до якоря, тут. А потім все зникло.
Кіт дивився на це з розлогої липи проти вікон.
Він зовсім не виглядав здивованим, але ж це був просто кіт.
Якби хтось проходив тієї самої миті повз ті самі вікна, котрі, здається, просто розчинилися у повітрі, він почув би чийсь голос з дерева:
— І знову коло замкнулося…
Але на дереві він побачив би лише кота, звичайнісінького — таких на вулицях цього міста повно. Врешті він вирішив би, що слова ті лунали з одного з вікон проти липи.
Кіт зістрибнув з дерева і зник у високій траві.
Місто вже скоро прокинеться.